Життєві аналогії

Вже недалеко станція, коло якої кар'єр. Михайло кивнув головою вбік, де лежала Маруся.

— Що ж, будити будемо?

— Пощо? Нехай собі спить, поки приїдемо.

От, нарешті, і приїхали. Терещенко зупинився на станції, став «у зад поїзда» й чекав сигналу зігнати поїзд у кар'єр. Михайла послав до буфетчиці за гарячою водою до чаю.

Кар'єр був близенько. Шини, що вели туди, наче зразу падали вниз, і навіть якось дивно було думати, що паровози можуть витягати поїзди на таку гору. Зрештою, це нелегко й давалося. Терещенко пам'ятає, як у нього, коли він їхав з Кеслером, вибило всю воду й вирвало вогонь з топки, — а таки витяг. За те ж і вилаяв потім німця здорово при всій бригаді.

Прийшов кондуктор.

— Ну, давайте спускатися в пекло.

— Ладно!— весело крикнув Терещенко.

Дав довгий «предупредительный» свисток і почав потихеньку осаджувати потяг. Цей маневр потрібував великої обережности. Терещенко уважно дивився назад, і як тільки частина вагонів зайшла за стрілку,— він прикрив пару й сам став коло тормоза. Передні вагони почали вже котитися вниз і потягли за собою весь потяг. Терещенко почав прикручувати тормоз, спочатку легко, потім дужче й дужче, і нарешті закрутив, скільки стало сил. Почав давати сигнали кондукторам, щоб і вони гальмували, та все ж потяг помітно розганявся. Це було небезпечно. Коли й паровоз зайшов за стрілку, Терещенко перевів ричаг на передній хід, але не контрапарив.

— Чорти... мабуть не гальмують там, — крізь зуби промурмотів він, і сердито смикав по тричі за свисток[41]: Але кондуктори, як звичайно й завжди, гальмували ліниво; отже, щоб не розігнатися зовсім і не вдарити в «тупік», треба було контрапарити,— машиністи того не люблять.

Зійшло гаразд, потяг став на місце. По другій путі летів угору маневровий станціонний паровоз, і його машиніст, кацап, пробігаючи мимо Терещенка, почав висвистувати на паровозному свистку щось таке, що толкувалося буцім-то «ха-хол ду-рак... ха-хол ду-рак», на що Терещенко, теж свистком, відповідав гнучкою трикутньою лайкою.

Кар'єр прокинувся, хоч роботи ще не починалися. Сотні робочих, одягнених у найрізноманітнішого кольору сорочки, пересувалися на жовтому тлі піщаних гір красочними плямами. Червоні вагони, що стояли поміж розкопаними горами піску, де-не-де розкидані костри, шум величезного зборища людей в ямі між двома високими стінами,— то була незвичайна картина.

Всі робітники були «радьомиє». Ішли на Вкраїну на заробітки, але рік видався важенький, — і люди наймалися на першу роботу, яка трапиться, аби не йти додому з цілком порожніми руками. Робота на залізниці була одна з таких, за які беруться вже в останню чергу; але все одно робочих рук ніколи не бракує.

День розпочинався тепло й весело. Люди відпочили за вчорашню неділю, і тому товпа теж була весела. Там співали, там лаялися, — життя буяло.

— Міть! А Міть! Давай армянскава хлеба!

— Глупой. Калі би ти толькі знал, как іво мєсють...

Десь з-під вагонів виривалося визкотіння гармошки.

Стрибаючи через шпали, з реготом біг парень, а за ним гнався другий з величезною, як ціла голобля, дубиною в руках.

— Я те пакажу, как у жівот бухать! — кричав він, задихаючися від реготу, і шпурляв дубиною.

А там далі тоненьким голосом хтось виводив:

Приїзд Терещенка зробив сенсацію.

— Братця! Братця, Терещенко приїхав!

— А!.. Наше вам!...

— Скільки літ, скільки зим! Як поживаєте, ваше хохлацькоє благородіє?

— Здорові, здорові, боса армія! Що, скоро будете до тендера з чайниками бігати?

— Та то ми тільки після обід.

І всі лізли до паровоза поздоровкатися й пожартувати з веселим машиністом. Стояли внизу, почісуючися та притоптуючи своїми лапотками, підіймали на сміх один одного, кричали Терещенкові:

— Хахол-мазніца, давай дражніцца!

— Ти лучче розкажи, як ви рака з дзвоном зустрічали.

— Та що там рака! Хахла й руського варив бог у котлах. От підходить до руського, кличе, а той: — «Ась»?— «Ну, так вилазь». А до хохла підходить, кличе, а той: — «Що»? — Ну, так варіся іщо.

— Ха-ха-ха!.. Так він і досі там вариться?

— І досі. А ті, що ходять по світі, от як наш Терещенко, то недоварені.

Сміх і крики розбудили Марусю. Вона встала, протираючи очі та натягуючи хустку на плечі, цілком не розуміючи, де вона, що це за люди. Її побачили робітники.

— Дивись, дивись, братця! Хохол собі дівку привіз!

— Де? Де?

— А он, дивись!.. Та яка цицяста!

— Ах ти, їдять тебе мухи! Глянь... і справді, дівка! От тобі й хохол!

— Він хохол, а знає, де раки зимують.

— Ха-ха-ха!.. От молодець!

— А то хіба, як ви, дурні, по місяцю в кар'єрі сидите, та тільки один одного... цілуєте.

— Хо-хо! А ти й нам дай розговіцця!

— Піди наперед до батька-матери, щоб тебе переробили потилицею назад.

— Го-го... Ну, так дай хоч полапать!—і один з робочих поліз на паровоз. Терещенко махнув ногою прямо перед пикою, робочий зірвався й упав на пісок.

— Братця, що ж це таке? Хохол тільки сам хоче пользования, а ми дивись? Давайте хоч полапаємо, чи багато жиру нагуляла.

— Ха-ха!.. Давай, давай!..

І вже ціла гурма кинулася до паровозу. Терещенко схопив різак[42] і, жартуючи, почав ним відбиватися. Але задні підштовхували передніх, і одного так штовхнули, що він наткнувся прямо на різак лицем. Кров бризнула з носа.

— Що ж ти, хахол, убивать?

— Бить?— підхопив хтось.— Ах ти ж, сукин син!

Парень з розбитим носом кинувся до паровоза.

У нього вже блискали очі; він стис зуби, підшморгуючи носом кров. За ним кинулося ще кілька душ з тих, що були ближче. А задні ще нічого не знали, і напираючи, з реготом викрикували:

— Дівку!.. Дівку! Давай нам дівку! — і це магічне слово, мов іскра, пробігало по всьому кар'єру, запалюючи всіх. Робочі кидали свої костри, вилазили з-під вагонів, кидали карти й бігли до паровоза.

— Дівка? Де дівка? Яка?

— А он, дивись...стоїть!

— БратцяІ Дівку відбивати!

А тим часом парень з розбитим носом ліз на паровоз. Терещенко, вже не жартуючи, вдарив його різаком у груди. Той знов упав навзнак і не своїм голосом закричав:

— Наших б'ю-уть!.. Голубчики, наших б'ю-уть!

Цей крик зразу підняв на ноги всіх. Ніхто ще не знав, у чім річ, а вже кожний кричав те саме й на бігу засукував рукава. А другі кричали:

— Братця! Дівок нам привезли! Прьом!..

І кроки прискорювалися. Сотні здорових людей, запряжених в ярмо роботи, без можливости вийти куди-небудь із закиненого в степу кар'єра, запалювалися при одному слові «дівка» — бігли, бігли...

— Де дівка? Давай сюди дівку! — кричали ззаду, а впереді коло самого паровоза йшов уже справжній бій. Робочі остервилися, дика злість блискала в їх очах, залитих кров'ю. Вони задихалися.

— Наших б'ють!.. Давай дівку!..

Лізли на паровоз. Задні напирали безмислено, усім тілом, — їм хотілося хоч подивитися на дівку поближче.

Терещенко побілів, як мерлець. Закусивши губу, він ширяв здоровенним різаком у товпу і вже без пам'яти кричав:

— Я вас... Я вам покажу дівку!.. Ах, ви...

Маруся стояла ні жива, ні мертва. Вона буквально остовпіла й не могла здвигнутися з місця. Але от ціла гурма, чоловік з двадцять, з криком — «На той бік! На той бік!..» — перебігла через рельси. Людські голови показалися коло ніг дівчини. Інстинктивно вона схопила лопату і, не розуміючи вже, що робить, ударила з усього розмаху лопатою кудись униз.

— Ой-ой-ой-ой!— почувся дикий нелюдський крик,— і вся товпа, неначе підкинута вверх могутньою хвилею, здригнулася й сунула вперед. Лайка, крики болю, рев наповнили повітря.

41

Підчас руху поїзда три свистки — сигнал кондукторам гальмувати.

42

Довга масивна кочерга.