Життєві аналогії

Очі у всіх були розпалені, звірячі. Червоні, перекошені злобою обличчя вискакували одне з-за одного, руки тремтіли в повітрі кулаками й старалися піймати й вирвати різак з рук машиніста. Хтось, найшовши камінь у піску, швиргонув ним з-за спин у паровоз. Задзвеніло шкло, а цей звук чомусь завжди хвилює. Десятки фігур нахилялися, шукали каміння в піску, і скоро цілий град полетів у паровоз. Каміння перелітало на другий бік, попадало в голови тих, хто стояв на тім боці.

Терещенко й Маруся, забувши все на світі, били направо й наліво, щось кричали без тямки, але їхні крики губилися в реві роз'яреного товпища. Терещенкові якось удалося зубами схопити вірьовку від свистка, і він, не перестаючи тикати різаком, так смикав головою, що кров виступила в нього з зубів. Свисток заревів якось особливо дико, з вигуками, наче палили на вогні якогось дикого звіря.

І нараз Терещенко побачив, що душ тридцять лізуть уже на тендер, ззаду. Смертельний жах обхопив молодого машиніста. Це ж уже кінець...

— Наших б'ю-ють!..

— Дівку давай! Давай дівку!

— Ой-ой-ой-ой!.. Убили!.. Убили!..

— А? Убивать?...

Маруся вже ледве трималася на ногах. З закритими очима, вона несвідомо била своєю лопатою, не бачачи вже, куди вона попадає.

... І от у цю рішучу хвилину, мов блискавиця, прийшла до голови Терещенкові одна думка. Широко розмахнувшися різаком, він ударив ручкою його по водомірному стеклу. Пара, вирвавшися на волю, в одну секунду вкрила все білим туманом і заревіла.

— Ай! — не своїм голосом закричала Маруся, і вниз головою кинулася з паровоза. Але Терещенко сильною рукою схопив її за плече й крикнув прямо в вухо.

— Держись міцніше!

Мов хвилі морські, відхлинули людські маси. Пара закрила все.

— Згоріли! Згоріли! — кричали, тікаючи в страху, робочі. Настрій товпи в момент змінився: злоба щезла, і жах перед якимсь надзвичайним явищем наповнив усі серця. Люди бігли пріч, а Терещенко одною рукою з усієї сили смикав за свисток, а другою — відразу одчинив регулятор «на великий клапан». Паровоз неначе стрибнув уперед, вагоновий фаркопль тріснув, як ниточка, — і машина, увільнена, окутана непроглядною хмарою пари, полетіла вперед.

Почулися нелюдські крики... Комус різало руки, ноги, когось передавлювало надвоє... Паровоз летів уверх, свистячи безперестанку, а за ним гналася знов озвіріла товпа, і люди в безумстві топтали своїх же, скалічених і перерізаних братів.

VII

Наближалися осінні дні сліз і плакучого туману, посіяного дощем. Непомітно й швидко щезала розкішна пора в «багрець і золото» одягнених лісів. Давно облетіло і втопталося в жовтий пісок жовте й червоне листя, давно зблідла й зморщилася зелень трав. Гілки оголилися. Посумніли всі квітники, і коли де-небудь ще бачило око пізню самітню квітку,— ставало жаль її. Щезли фарби, картина пожухла. Сірими плямами стелилося небо, мокрий паркан здавався важким, як кам'яний, а коли на оголену високу гілку тополі сідала ворона і, кракаючи, повертала голову в якийсь бік, — здавалося, мов справді вона несе з собою смерть туди, і з кожним звуком «кра» десь щезає ще одна фарба, вмирає ще одна квітка.

Непривітно стало в полі. Скісний, надоїдливий і тонкий дощ розмочив землю, колеса в'язнуть у грязюку по самісінькі вісі. Віз вибирається з колії на стерню,— і довкола особливо грузьких місць по обидва боки дороги видко великі чорні кола. Важко ляпає величезний чобіт у калюжу, — то коло воза йде селянин і що-хвилі нокає на шкапу; а вона, мокра й спітніла, вся аж вилазить зі свого драного хомута, а гострі кості шпичками лізуть з-під обвислої кожі.

А на хуторі, що відбився геть далеко від проїзджого шляху і в'яжеться з ним ледве помітною в полі дорогою, вже зовсім сумно. Скоренько в присмерку доїть баба своє коровеня; босе дівча заспівало якусь пісеньку, але холодно в ноги, і пісня перервалася, а дівча, прикусивши посинілу губу, біжить до хати. Скоро насунеться й вечір осінній на самітній хутірець. У хаті запалять сяке-таке світло, і коротким снопиком протягнуться промінчики в дворі перед вікном, освітять лохматого пса, що вгрівся на призьбі, розбитий черепок, половину великої калюжі — й більше нічого. А закриють ставні — і зовсім порожньою здасться мокра хата. Навіть дим, що так весело й швидко летить у небо літнім ранком, немов ховається тепер і боязливо крутиться коло бовдура. І здається, що то не господиня запалила в печі, щоб зварити вечерю, а вбійники палять жертву свого злочину, спішно підкладаючи сирих дров.

А коли прийде вже ніч,— глухо почне блукати ворожий вітер довкола хати, шукаючи щілини, в яку можна було би влізти. Завиє він у незатканім бовдурі, засвистить тонко й різко в гілках голої вишні,— і мала дитинка зігнеться в клубочок під свитиною.

— Мамо... мамо,— буде просити шепотом.

— Чого тобі?

— А вовки не прийдуть до нашого хліва, як позаторік?

— Чого там вони прийдуть... спи.

Але не спиться стривоженій дитині. В кожнім звуку за вікном чується їй вовчий кіготь, а в виттю вітру голос голодного звіра. А коли пес, почувши чиїсь кроки коло воріт, з голосним гавканням зіскочить з призьби й побіжить геть,— жах в кінець обхопить дитячу душу, серденько так часто-часто застукає в грудях... А в хаті душно, пахне кожухом і свіжо-випеченим хлібом. Чути, як хропуть батько, чути, як дихає матір... У вікно стукає й стукає, шепочучи, дощ. Він то засипле-засипле дрібно, придавлений вітром, то знову наче затихне, зідхне.

Майже всі птиці відлетіли вже в вирій. То, було, часто видно ранком, як вони збираються на раду, і кричать, і свистять, і суєтяться, а потім, знявшися, полетять... туди, де тепло, де сонце. Міцні й здорові летять попереду, зрівноважено й спокійно махаючи крилами; за ними летять і ті, що не знають самі дороги, і ті, що прихоріли трохи або слабші взагалі; на самім заді летять ті, що може й не долетять, куди треба, згинуть по дорозі. І з яким тривожним неспокоєм дивляться вони на передніх, як без порядку тріпочуть своїми крилами, стараючися не відставати від сильних, здорових.

І міряють дорогу в вирій птиці що-року, кидаючи незрозумілий докір униз усім тим, хто вічно мириться з тьмою й не насмілюється навіть спробувати утворити собі сонце. Підійми голову —і почуєш докір той. Сторож у ночі, обходячи ліс, зупиниться десь серед поляни й прислухається... Величньо, знайомим шумом усе шепоче щось ліс, залепече мокрий листок, але... ще щось чути... Де?.. Це там, високо-високо, невидно очам, летять у світлий край журавлі й курликають... М'яко так, ніжно... Будять тоску в душі...

І стоїть загорілий міцний лісник, слухає... І не знає, що в цю ж саму хвилину в шумливім, залитім вогнями місті, серед грюкоту екипажів, якось вибралася така тихенька хвилька,— і зупинився на вулиці стомлений висмоктаний машиною робітник. Він теж почув журавлів,— і стогоном, сльозами, скаргою впав той звук на обезсилену душу. Згадався й поля простір, і шепіт верхів дерева в лісі, і молодість, погасла безповоротно молодість...

Сірим ранком на лісовій поляні зібрався гурт птиць. Тут були й старі, і молодші і ті, що тільки цього літа побачили світ. Усі зібралися коло одного куща й жваво про щось щебечуть. То одна вискочить вперед, щось крикне, то друга. Самчик просторо й важно почне щось доказувати, а потім нараз ціла група гарячих голів защебече, замахає крильцями, щоби звернути увагу на свою пропозицію, але на них накинуться всі збори, усі присутні закричать, змусять умовкнути. І знов виступають промовці, спокійні й поважні, аж поки знов якийсь недисциплінований парламентарно член не викрикне щось із купи — й сховається за спини.

Але що ж оце трапилось тут коло цього куща? Буденна драма: одна птичка не може летіти. Дуже пізно, бо вдруге знесла вона свої яєчка, і от тепер, коли все нове покоління давно вже літає, — вона все ще сидить на своєму гнізді. Їй радять кинути все Й летіти. Вона й сама вся рветься звідси, бо холодно тут і страшно самій. Але... під пузцем пригрілися яєчка й не пускають. І полетіла б вона в перших рядах, але ж тоді вітер обвіє, дощ обмочить її скарб,— і пропадуть, усі п'ятеро пропадуть...