Зоряні крила

Хлопці перебрали десятки варіантів, але всі їх було відкинуто один по одному. Головне нещастя було в тому, що в старому Котику жив невгамовний дух протиріччя, і коли сини щось сказали першими, він вже не міг так просто погодитися. Він опиратиметься навіть тоді, коли вже в глибині душі буде цілком згодний.

І от після багатьох розмов і сварок сини стали помічати, що батько ніби став здаватися. Тільки сини могли це помітити. Для стороннього ока Котик залишався таким же непохитним.

Василь добре знав, що тепер треба зробити останній крок і все буде вирішено. Але саме цей останній крок найбільше непокоїв молодих, спочатку було запропоновано викликати на сімейну раду секретаря комсомолу будівництва Васю Ковача і попросити його зробити відповідний тиск на батька.

Але Петро не погодився. Як це так, доведеться червоніти перед Ковачем, коли всім стане ясно, — який у них несвідомий батько. З Петром погодилися, і проект відпав.

Але одного дня Василь зник десь після роботи години на дві, повернувся в барак і таємниче сказав братам:

— Зроблено.

На другий день дід Котик одержав від секретаря партійного комітету будівництва Матросова запрошення. Секретар партійного комітету дуже хотів би побачити Павла Матвійовича разом з усіма його трьома синами у себе в кабінеті під час обідньої перерви.

І от зразу ж після обіду всі Котики вирушили до Матросова. Він зустрів діда, як старого знайомого, запросив сідати. Дід поважно усівся у велике крісло проти Матросова, сини повагалися і залишилися стояти під стіною.

— Хороші сини у вас, просто богатирі, — почав розмову Матросов, не зводячи погляду з діда.

— Та… нічого бога гнівити. Повиростали, — обережно, ще не знаючи, в чому справа, сказав дід і скоса подивився на синів. Він ще й досі не догадувався, для чого запросив його Матросов, і приготувався до всяких несподіванок.

— Скоро вже їм і в армію іти, — вів далі Матросов.

— Василь восени піде.

— А красиві хлопці були б, коли б їм на голови пілотки та по два кубики на сині петлиці, ото льотчики були б.

Матросов аж язиком прицмокнув, поглядаючи на діда, і в ту мить старий Котик зрозумів усе. Він озирнувся — сини стояли, тільки напружене чекання можна було помітити на обличчях. Котик перевів погляд на Матросова, зустрів його спокійний погляд і спохмурнів — все ясно, всі вони заодно, і тут вже доведеться відступати.

Але так просто погодитися і визнати себе переможеним дід не міг, а тому сказав:

— Товаришу Матросов, накажи хлопцям вийти на хвилину. Я з тобою сам на сам поговорити хочу.

Хлопці, як по команді, запитливо глянули на Матросова. Він кивнув головою.

А коли вийшли молоді Котики, дід кілька хвилин мовчав. Матросов чекав терпляче, сам не продовжуючи розмови. Нарешті дід сказав:

— Хлопці в льотну школу просяться, а я їх не пустив. Про це зі мною говорити хочеш?

— Про це.

— Так зараз бачу я, що тут було помилку дано, але зараз пустити їх я вже не можу.

— Чому ж так?

— Слово сказав. Раз старий Котик яке слово сказав, значить, змінювати його не можна.

— А хіба краще буде, як підуть без дозволу?

— Без дозволу мого вони не підуть, а перечити їм теж, мабуть, не слід. Бачу, я промахнувся тут.

Дід говорив спокійно, роздумливо, немов сам для себе вирішував складне болюче питання.

— Що ж робити? — ще раз запитав Матросов.

— А ти накажи мені, — раптом сказав дід Котик, — просто візьми і накажи.

— Що наказати?

— Накажи відпустити хлопців у школу, і все тут діло.

Матросов зрозумів, що дід уже давно погодився, але зараз тільки чекає нагоди, щоб приховати свій відступ.

— Клич хлопців, — сказав Матросов.

Хлопці зайшли, запитливо поглядаючи то на батька, то на Матросова. Секретар підвівся з крісла. Хлопці в одну шеренгу сталій біля столу. Тільки дід Котик залишився сидіти.

— Так що, Павле Матвійовичу, — урочисто запитав Матросов, — не зміниш свого слова?

— Ні, — твердо відповів дід.

— Тоді, в ім'я зміцнення нашої армії, наказую тобі пустити хлопців в авіашколу.

Хвилину дід мовчав, потім твердо, з великою самоповагою відповів:

— Коли наказуєш в ім'я зміцнення армії, то такого наказу переступити не можна нікому. Хай ідуть.

Усі троє молодих Котиків з першого ж слова зрозуміли батькову гру. Вони стояли біля столу і докладали величезних зусиль, щоб тільки зберегти урочистість моменту.

— Іншої відповіді я від тебе і не чекав, товаришу Котик, — підвів підсумки Матросов. — Ну, хлопці, от і кінець усій справі.

Василеві навіть не повірилося, що цю важку справу вже вирішено раз і назавжди. Він глянув у вікно на все будівництво, на височенний тепляк і раптом здригнувся.

Йому здалося, ніби височенна біла гора тепляка похитнулася.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Над деталями хвостового оперення бомбардувальника Марина працювала з захопленням. Вона познайомилася з загальним проектом і побачила, що Крайнєв ще й досі не розв'язав усіх проблем, які постали перед ним. Крейсер мав звичайні контури швидкісного літака. Звичайні мотори мали надати йому значної, але вже давно досягнутої швидкості. Правда, для цього класу машин така швидкість була рекордною, а навантаження крейсера збільшувалося незвичайно.

Інженери працювали до пізньої ночі, а об одинадцятій годині, за заведеним звичаєм, збиралися в кабінеті Крайнєва. Тут робився підсумок дня. Тут обговорювали закінчені частини роботи. Тут остаточно оформляли крейсер.

Крайнєв керував усім. До нього зносили всі креслення, всі зауваження, всі думки. З цього всього треба було вибрати потрібне і відкинути мотлох. Це була важка робота, але вона давала ясно видимі наслідки.

Весь колектив працював, як добре злагоджена машина, і маленьким коліщатком в цій могутній машині відчувала себе Марина Токова. Вона знала, що Крайнєв стежить за її роботою особливо уважно. Це не тільки тому, що хвостове оперення дуже важлива річ. Крайнєва цікавить, як саме працює інженер Токова. Марина все це знає. Вона працює на повну силу. Вона не збирається підводити Крайнєва і інститут.

Тоді, мабуть вперше в житті, відчула Марина величезну дисциплінуючу силу колективної роботи. Вона віддалася цій роботі вся, щиро і чесно, знала, що може зробити свою частину роботи краще, ніж будь-хто інший, і працювала не покладаючи рук.

А одного вечора Валенс прийшов глянути на креслення Марини Токової. Ніхто не сказав би, що Валенс от уже кілька тижнів спить по три-чотири години на добу, разом із Крайнєвим зводячи роботи всіх інженерів. В ньому був запас незламної енергії, він умів витрачати сили свої економно і точно. Саме тому ні втома, ні сон не могли схилити його посріблену голову.

З ним Марина почувала себе завжди напрочуд спокійно і вільно. З ним можна було іти цілком упевнено. Визначивши все це для самої себе, Марина вже більше не мала таємниць від директора.

І в той вечір, коли відчинилися двері і висока постать з'явилася на порозі, Марина всміхнулася радісно і привітно. Вона знала, що директор буде задоволений: робота вже підходила до кінця, а так вдало продуманої системи управління Марина в своїй роботі ще не пригадувала. Справді, їй не доведеться червоніти, коли в кабінеті Крайнєва поставлять на обговорення її креслення. Вона нього цілком певна, і Валенс, здається, теж певен.

Правда, можливо, що конструкція рулів глибини і викличе у когось із інженерів заперечення. Вона надто оригінальна і не передбачена загальною схемою крейсера. Але ж навіть сам Крайнєв нічого не заперечив, коли Марина показала йому перші ескізи. Місяці, проведені в інституті, навчили її краще розбиратися у власних проектах. Цікаво знати, що скаже тепер Валенс.

А директор розглядав рисунки дуже уважно, розклавши їх перед собою на столі:

— Здорово придумано.

Марина навіть збентежилася в першу мить. Вона чекала зауважень, критики, але ніяк не такої прямолінійної оцінки.