Зоряні крила

— Мабуть, час уже рушати додому, — сказала Віра Михайлівна, не рухаючись з місця.

Тільки слово «додому» дійшло до свідомості Полоза. Значить, зараз вона піде, значить, зараз знову йому залишатися тут одному. Про це навіть страшно було подумати. Саме страх і відчай штовхнули Полоза на несподівані вчинки.

Віра Михайлівна раптом відчула Полоза зовсім близько біля себе. Він взяв її на руки легко, як дитину. Він цілував її чоло, щоки, губи, і годі було спинити цей нестримний потік поцілунків.

Соколова знала, що варто їй тільки сказати сухо і офіціально — «Полоз, покинь мене», і інженер отямиться. Але говорити щось подібне зовсім не хотілося, і майже несподівано для себе Соколова поцілувала Полоза.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Був пізній вечір, і матові плафони заливали світлом довгі доріжки, простелені на блискучому паркеті. Десятки дверей виходили в коридор. Тут було розміщено кабінети інженерів. За кожними дверима йшла напружена робота. Інженери розробляли деталі майбутнього швидкісного бомбардувальника. Інколи всі вони сходилися в кабінеті Юрія Крайнєва і приміряли деталі одну до одної і до всієї машини, контури якої окреслювалися все виразніше.

Марина Токова не брала участі в цій роботі. Дні і ночі просиджувала вона над новим проектом літака.

Але одного вечора, коли вже проект був принципово готовий, Марина з жахом переконалася, що ця машина не буде кращою за всі попередні. Зробивши таке відкриття, вона раптом з точки зору автора змогла стати на точку зору критика. Вона розглянула свій власний проект так, ніби побачила його вперше.

І тоді їй стало цілком ясно, що ця машина не буде могутнім бомбардувальником. Марина багато чого навчилася, працюючи біля Крайнєва. Тільки власним захопленням могла пояснити вона те, що раніше не бачила всіх вад своєї нової машини.

А коли нарешті сумнівів уже не стало, а проект було розбито в цілому і по частинах, Марина витягла з шухляди велику папку, акуратно склала туди всі аркуші, поклала папку на місце і замкнула стіл.

Примусила себе не думати про цю третю невдачу, немов замкнула всі ці неприємні думки у шухляду разом з папкою. Встала, наспівуючи крізь зуби монотонну пісеньку, і вийшла з кабінету.

Вона пройшла повз двері Крайнєва і навіть прислухалася. Тут панувала така ж тиша, як і всюди. У вестибюлі, де містилася роздягальня, вона спинилася на мить, розглядаючи довгий ряд портретів відзначених працівників інституту стратосфери. Великий портрет Крайнєва висів посередині. Вона глянула на портрет і одвернулася. Крайнєв сміявся на портреті, і Марині здалося, ніби сміється він саме з неї.

Надворі була відлига. Мокрий асфальт блищав масно і чорно. Марина глибоко вдихнула вологе повітря. Незабаром весна…

Вона пішла тротуаром і раптом спинилася здивована. Усі вікна інституту були освітлені. За ними ворушилися безшумні і легкі тіні. За тінями вгадувалися люди, папери, інструменти.

Марина стояла вражена. Що це? Чому всі працюють в таку пізню годину? Чи, може, і тут вона помиляється?

Ступила кілька кроків і знову спинилася. Зацікавлення її зростало щохвилини. Треба ж нарешті довідатися, в чому тут справа.

І Марина повернулася. Бабуся-гардеробниця, зітхаючи і охаючи, взяла її пальто. Вона запитала Марину, чому це в інституті кожен день тепер збори і ніхто рано не йде додому. Марина не відповіла нічого. Спотикаючись, вибігла вона на другий поверх. Підійшла до перших дверей, прочитала на них табличку «Інженер Матяш» і постукала.

— Зайдіть, — приглушено прогуло з-за важких дверей.

Марина зайшла.

Інженер Матяш сидів біля столу і швидко підвівся, коли побачив, хто саме прийшов до нього в гості. Водночас недбалим рухом кинув він велику книжку на стіл.

Марина помітила цей рух. Під книжкою лежав аркуш паперу, на якому Матяш щось вираховував чи креслив. Тепер з-під книжки було видно тільки обривки ліній і цифр.

Марина почервоніла так, ніби її спіймано було на крадіжці. Навіть шия і вуха її почервоніли. Хвилину вона мовчала, не знаючи, з чого почати.

Матяш дивився на неї запитливо.

/Марина поцікавилася, чи не збирається зараз Матяш іти додому, і зразу ж вилаяла сама себе в думці за те, що не знайшла кращого запитання.

Матяш не збирався іти додому. Йому дуже прикро, що він не зможе провести товаришку Токову, але на завтра йому ще багато чого треба…

Марина зніяковіла, не знайшла більше про що говорити, попросила пробачення і вийшла.

Матяш її не затримував. У дівчини стало сили зайти ще до одного інженера, і там уся сцена повторилася. Марину приймали ввічливо, але недовірливо і холодно. Вона явно заважала працювати. У всіх багато роботи, і тільки одна Марина Токова може дозволити собі розкіш у цей гарячий час гуляти.

Дівчині стало страшно. Це було цілком виразне фізичне відчуття страху. Вона залишалася одна. Навкруги неї було ніби й багато товаришів, але вона, виявляється, була зовсім самотня. Вона не звикла стояти осторонь великої роботи. Все своє життя, скільки пам'ятає себе Марина, вона завжди була в самому центрі. А тут, цілком несподівано, з своєї власної вини, вона опинилася поза роботою.

Всі товариші її зараз працюють над проектом швидкісного бомбардувальника, і тільки Марина не зможе сказати, що в цій машині буде часточка і її роботи.

Вона зайшла в свою кімнату і довго ходила з кутка в куток.

Минуло ще з півгодини мовчання і тиші. Одне стало цілком ясно Марині: залишатися поза роботою, поза колективом вона не може. Значить, треба бути мужньою, іти до Крайнєва, чесно визнавати свою помилку і просити роботи.

Ні, вона не піде до Крайнєва. Вона ж вигнала його тоді з своєї кімнати. Чи ж їй приходити тепер до нього з таким проханням?

І знову почала Марина кроками міряти свій кабінет. Знову, змінюючи одна одну, заметушилися думки. І дуже швидко зрозуміла Марина, що думати і вагатися тут нічого. Треба брати себе в руки, ламати свою гордість і йти. Іншого виходу немає.

І Марина пішла.

Не дуже добре знаючи, що саме говоритиме Адаму Олександровичу Валенсу, Марина постукала в двері його кабінету.

Директор зустрів дівчину так, ніби був певен, що прийде вона саме в цей пізній час. Після кількох незначних речень Валенс сказав:

— Ви, звичайно, зайшли за матеріалами? Юрій уже давно залишив їх у мене. Ось, прошу, — він узяв товсту папку з написом рукою Крайнєва — «Інженеру Токовій» і простяг Марині. — Здається, він залишив вам ваше улюблене — деталі хвостового оперений крейсера.

Марина знову почервоніла. Валенс не помічав нічого. Він дивився кудись повз обличчя дівчини. Через хвилину вона вийшла з кабінету директора, міцно затискаючи рукою велику папку. Вона йшла по коридору, і мозок її свердлила і пекла одна тільки думка:

«Вони знали, і Крайнєв і Валенс знали, що я прийду».

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Бабат приїхав на будівництво і телефоном викликав на вокзал заводську машину. Це було досить далеко, і машина прийшла тільки через годину. Цей час інженер проходив по високих залах вокзалу, інколи виходячи на привокзальну площу. Затримка машини його не дивувала. Навіть більше того, це значить, що його тут, напевне, не чекали. Тим краще.

Зацікавлено дивився Бабат крізь маленьке віконце автомобіля, як величезне будівництво виростає на обрії. Великі події, дуже важливі для нього, мусили вирішитися тут.

А на п'ятій дільниці в той день, як звичайно, почалася обідня перерва. Поволі стих гамір в тепляку. Робітники виходили обідати. Троє молодих Котиків на чолі з батьком пройшли до їдальні, але спочивати в тепляк не повернулися.

Починаючи з того самого дня, як старий Котик заборонив синам навіть мріяти про авіашколу, боротьба в сім'ї не припинялася. Ні Василь, ні Микола, ні Петро не втрачали надії на те, що батька вговорити все-таки пощастить. Проте як приступити знову до справи, ніхто з них не знав.