Зоряні крила

Вадим Собко

ЗОРЯНІ КРИЛА

Пригодницький роман

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Художнє оформлення А. М. Дев'яніна

Частина перша

ГРАНІТ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

У травні на вулицях Києва зацвітають каштани. У травні небо над Дніпром стає незвично синім і глибоким. Пропливають легкі хмарини над Києвом, і, побачивши їх, починаєш розуміти висоту неба. Інколи налітає гроза. Тоді важкі блискавки падають на Дніпро, Масно блищить брущатка вулиці Леніна, і, кружляючи у повітрі, осипаються на асфальт тротуарів білі пелюстки каштанів.

Потім приходить сонце. Краплі ще блищать у листі. Кожна з цих грозових крапель, перед тим як випаруватися, обертається на велику яскраву зірку.

Флегматичні двірники змітають білу піну каштанового цвітіння. А коли все минає і підсихають асфальти, у повітрі залишається ледве помітний аромат грози.

Кожне місто має свій запах. Запах вологого туману в Ленінграді і гострий дух свіжого вугілля в Сталіно. Гнилуватий присмак моря у вітрах Одеси. Свіжим бетоном і смачною чорноземною пилюгою пахне Харків. П'янкий запах іскристих морозів, навіть у найгарячішу пору літа, можна відчути над Москвою. Широкими морськими просторами і їдкуватим білим каменем-вапняком пахне Севастополь, І ледве помітний аромат недавньої грози стоїть над Києвом.

Може, й справді залишають ці пахощі часті грози, може, вітри приносять дух цвітіння лісів у верхів'ях Дніпра, тільки завжди відчувається над Києвом цей п'янкий і свіжий вітер післягроззя.

Вісімнадцятого травня 193* року, у весняний грозовий день, Юрію Крайнєву минуло двадцять шість літ. Він згадав про це несподівано. Більше того, йому про це нагадали: на книжці про міжпланетні польоти стояв бібліотечний штамп — повернути вісімнадцятого травня.

Юрій Крайнєв встав з крісла і відклав набік книжку. Двадцять шість років. Думки його набрали відтінку суму: двадцять шість, прожита майже половина життя.

Юрій озирнувся навколо. Він оглянув свою кімнату так, начебто побачив її вперше. Але нічого нового чи несподіваного не з'явилося в просторій світлій кімнаті інженера Юрія Крайнєва. Рівними шеренгами стояли книжки у великих шафах. На просторому, зеленим сукном затягнутому столі лежала книжка і кілька рисунків. Грона винограду перепліталися з дивовижним листям на картатій матерії широкої тахти, що стояла в кутку кімнати. Поруч з нею на столику блищав нікельований електричний чайник із здивовано задертим догори носиком. Другий куток займала гардеробна шафа, куди Юрій умудрявся накласти стільки різних речей, що йому самому ставало дивно, як вони туди влазять.

Жовтий паркет блищав неясно. Він ще зберіг ледве помітний дух скипидару. Його запах нагадував сосновий ліс у жаркий день.

Вікно було величезне. Воно виходило на вулицю Леніна. З шостого поверху Юрій бачив половину Києва, аж до далеких задніпровських озер, оповитих легкою передвечірньою млою.

По вулиці Леніна, інколи ховаючись за білими верхівками каштанів, проносилися авто. З шостого поверху вони нагадували різнокольорових жирних звірят і пролітали по вулиці весело і безшумно.

Юрію раптом захотілося розігнати цей дивний настрій швидким рухом, коли шалений вітер б'є в лице, коли миготять телефонні стовпи обабіч шосе, а повітря стає відчутним і пружним.

Юрій зняв телефонну трубку і почув, як слухняно загули автомати. Він викликав гараж і наказав надіслати йому машину. Ввічливий голос чергової відповів, що машина товариша Крайнєва зараз же вийде. Юрій поклав трубку і погладив рукою чорну блискучу коробку телефону.

Ще раз оглянув кімнату і підійшов до вікна. Надходив вечір. Десь на Дніпрі перегукувалися пароплави. Внизу, по блискучій, вимитій вулиці, промчав ваговіз із великим білим номером — двадцять шість — на зеленій кришці кабіни, і Юрій знову згадав про день свого народження.

Знизу, з вулиці, донеслися басові нотки автомобільного гудка. Гудок кликав делікатно, але нетерпляче. Чорне відкрите авто стояло біля під'їзду.

Юрій задоволено усміхнувся. Зараз почнеться вітер. Він підійшов до шафи, щоб узяти пальто і кепку, взявся за ручку дверцят і раптом спинився перед великим дзеркалом.

Він часто дивився в дзеркало, вив'язуючи краватку чи зачісуючи волосся, але тоді всю увагу зверталося на краватку або на гребінець, а для того щоб розглядати самого себе, в Юрія ніколи невистачало часу.

Крайнєв дивився сам на себе уважно, насторожено. На виску щось блиснуло. Сива волосина ясно виділялася на тлі темної зачіски.

«Ранувато», подумав Юрій, вириваючи волосинку.

Біль був різкіший, ніж він сподівався. Юрій скрикнув, і цей біль несподівано повернув йому звичайний життєрадісний і врівноважений настрій.

Високе опукле чоло Юрія Крайнєва густими темними бровами нависало на великі сірі очі. Вії були напрочуд довгі; коли Крайнєв закривав очі, здавалося, ніби тінь вій падає на щоки. Рівний ніс і широкі вилиці. Губи складалися сухо і вперто, тільки десь у самих куточках, трохи піднятих догори, гніздилася усмішка. Це робило обличчя вольовим і разом з тим трохи дитячим. А коли з куточків губ зникала усмішка, воно вражало значущою, мужньою суворістю.

Автомобільний гудок доносився в кімнату приглушено.

Задніпрянський вітер влетів у кімнату і зашарудів паперами. Він був теплий, весняний і приносив з собою свіжість плавнів.

Юрій раптом відчув усі м'язи свого великого молодого тіла пругкими і сильними. Несподівано підскочив на одному місці і з задоволенням відзначив, що до стелі зовсім не так далеко. Молода, невитрачена сила потужними хвилями переповняла його тіло.

Коли людина залишається сама з собою наодинці, її поведінка часто стає принаймні дивною. Хто б міг повірити, що солідна людина, інженер і професор Юрій Крайнєв, може танцювати на одній нозі, вимахуючи у повітрі руками. Навряд чи хто зміг би добрати ритму й музики до цього танцю.

Юрій зробив ще одне, вже зовсім несподіване на і раптом став знову поважним і спокійним. Він тихо і повільно підійшов до вихідних дверей, але зачинив їх так міцно, ніби боявся, що його хтось заверне. Сходи помалу оберталися довкола нього і здавалися безконечними. В дитинстві він з'їжджав по поручнях, і по таких зручних і довгих прольотах було б дуже гарно проїхатися.

Він вийшов на вулицю, і весняні запахи, аромат весняного листя каштанів, дух мокрого теплого асфальту оповили його. Після кожного подиху хотілося швидше відчути ще раз цей неповторний смак весняного повітря. Юрій дихав глибоко і з насолодою. Вперше за багато років він так гостро відчував весну.

Гудок обірвав його думки. Він глянув: білява дівчина сиділа біля руля машини. Волосся її, важке, золоте, складало зачіску з. великих хвиль, його попереджали про нового шофера, але такого Крайнєв не сподівався. Він підійшов до машини, відкрив дверці і поставив ногу на підніжку.

— Товариш Крайнєв? — трохи здивовано запитала дівчина.

Їй сказали, що вона буде шофером у професора Крайнєва. Юрій на професора аж ніяк не скидався, і тому запитання було цілком законним.

Юрій усміхнувся. Це вже не вперше його професорство викликало здивування. Спочатку це тішило, але тепер він уже звик.