Зоряні крила

— Крайнєв сказав мені, що ви придумали винятково надійну конструкцію рулів. Зізнаюся вам, я спочатку навіть не повірив. Проте зараз я цілком погоджуюся з таким висновком.

Марина почервоніла, збентежилася, хотіла приховати своє збентеження і від того почервоніла ще більше.

Валенс згорнув креслення, поговорив ще трохи і вийшов в кабінету.

А Марина, довго сиділи нерухомо на одному місці. Все співало в ній, все жило однією думкою. Крайнєву сподобалося.

Марина посунула папери, і креслення розгорнулися, вона побачила рулі. Це була її робота, її перемога.

І тоді знову буйна хвиля радості змела всі інші почуття.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Свою нову трикімнатну квартиру у великому будинку на вулиці Леніна Юрій Крайнєв узявся обставляти з такою енергією, паче не сьогодні-завтра сюди мала переїхати Ганна. Само собою розумілося, що з лікарні вона вже не поїде до себе, а житиме разом з Крайнєвим. І хоча про це між ними не було сказано ні слова, Юрій не сумнівався, що так воно і буде.

Тепер він проводив з Ганною в лікарні цілі години і в глибині душі думав, що лікарі надто вже полохливі і невпевнені в своїй медичній науці, коли не виписують цілком здорову людину. Він на власні очі бачив, як швидко видужує Ганна, і міг тільки радіти з того.

І ось одного вечора, коли Юрій, як звичайно, сидів біля своєї коханої, до палати зайшов сивий професор, той самий, що так вагався колись — пускати чи не пускати сюди Юрія Крайнєва, — і сказав, що, мабуть, десь за тиждень товаришку Лапко можна буде виписати додому.

— Келих шампанського випити з такої пагоди доведеться, — засміявся професор, виходячи з палати.

Отак воно й постало перед ними, це питання: куди ж їхати Ганні з лікарні? Юрій якось побоювався зачіпати його, всіляко оберігаючи свою кохану від будь-яких хвилювань. Чого-чого, а саме напруження нервів їй треба було найбільше уникати.

Але розмова ця все-таки відбулася, бо Ганна сама почала її. Вона вже не могла уявити собі свого життя без Юрія Крайнєва, і для неї все було цілком ясно: після її одужання вони будуть разом, бо інакше жити неможливо.

Тепер, коли вже навіть професор сказав про її цілковите видужання та близьку виписку, треба було з'ясувати все до кінця.

І Ганна зробила це просто й невимушено, так, як робила все у житті. Вона лише запитала Крайнєва, коли ж він забере її додому, і одне це запитання одразу розв'язало силу-силенну проблем, що стояли перед Юрієм. Він навіть нічого не відповів. Він просто обняв і міцно поцілував Ганну, а вже тільки потім подумав, що красномовнішої відповіді, мабуть, ніхто ніколи не знайшов би.

Увесь наступний тиждень працював як одержимий, обладнуючи квартиру, йому хотілося, щоб Ганна застала тут все в повному і блискучому порядку. Він навіть вдався до консультації товаришів. Яринка Мороз дала йому ряд дуже ділових вказівок і стала його найближчою помічницею.

День виписки Ганни наближався, та залишалося ще стільки роботи, що Юрій мало не впадав у розпач: здавалося, що все це прибирання та наведення ладу так ніколи й не скінчиться.

І нарешті він настав, цей останній день.

Крайнєв критичним оком оглянув кімнати. Ох, як багато ще тут не зроблено! Ну, та нічого, хай вже Ганна влаштовується на свій смак. В усякому разі він зробив усе, що міг. І зітхнувши, Юрій побіг сходами вниз, до машини.

За годину, обережно підтримуючи Ганну під руку, він завів її до передпокою своєї — ні, тепер уже їхньої — квартири. Так само повільно, ніби дружина стала скляною чи порцеляновою, допоміг їй скинути хутряну шубку. Ганна зайшла до їдальні і зупинилася вражена.

— Боже, — сказала вона, — як тут хороше!.. Чого ж ти мені раніше нічого не сказав про нову квартиру?

— Подобається? — заглянув їй у вічі Крайнєв.

— Дуже. Я й не знала, що ти в мене такий хазяйновитий.

— Я хотів зробити тобі несподіванку.

— І зробив. Мені тут усе дуже подобається…

Спогад про лікарню прийшов несподівано; він був болісний, неприємний… Хай навіть у спогадах більше ніколи вона не привидиться, та лікарня!

Юрій одразу відчув цю хвилинну зміну настрою.

— Що з тобою, люба?

— Ні, нічого… Це я від радості хвилююсь. Ходімо далі, подивимося все. А тут трохи видно жіночу руку, хто це тобі допомагав?

— Яринка.

— За нею я теж дуже скучила, — сказала Ганна, розглядаючи все в своїй повій господі та відчуваючи, як хвиля ніжності до Крайнєва заливає їй серце. Який же він хороший!.. Як вона любить його…

Потім, коли все вже було оглянуто і Ганна стомилася, вони довго сиділи поруч на тахті, тихенько розмовляючи. В лікарні вони теж багато разів сиділи поруч і розмовляли, але враження було зовсім інше. Тут можна було сказати слова, які навіть не подумаєш вимовити там, у лікарні.

За широким вікном ішла зима. Вередливий місяць лютий то сипав на землю сухий колючий сніг, то раптом приганяв важкі хмарини, які приносили з собою дощисту мряку, щоб поступитися місцем дзвінкоморозному ясному небу. Невірна якась зима була того року, але ця препогана погода наче підкреслювала, як хороше сидіти отак у затишку, вдома, відчуваючи коханого поруч себе.

Ганна обняла Крайнєва рукою за шию, притулилася ближче, ніби шукаючи захисту, і тихо сказала:

— Мені так добре, так тепло з тобою…

В цю мить здавалося, наче всі страшні дні залишилися далеко позаду і вже ніколи не повернуться хвилини горя, що попереду тільки щасливе, спокійне життя.

— Знаєш, — сказала Ганна, — я ще тут, удома, трошки відпочину, все влаштую в кімнатах, а потім знову піду працювати в інститут…

— Ну, це можна зробити пізніше, — спробував заперечити Юрій.

— Ні. Без роботи мені буде дуже сумно… А ще мені хочеться бути весь час поруч тебе, працювати разом… Розумієш мене?

— Чудово розумію.

— Я так і думала. А працюючи, я і краще відпочиватиму, і все на своє місце швидше стане… З нервами теж налагодиться…

Крайнєв тихо поцілував її у відповідь. За вікном загув вітер, вдарив мокрим снігом у шибки.

— Собача погода, — мовив Юрій. — А колись же і в таку погоду літати будуть…

— Ну, особливого захоплення це ні в кого не викличе.

— Мабуть, що так… Ти знаєш, Ганно, в мене за цей час була можливість добре про все подумати, ї увесь мій майбутній шлях цілком ясно вималювався переді мною, — аби тільки стало життя виконати все, що задумано… І тут ти мені можеш дуже допомогти…

Ганна слухала, затамувавши подих. Невимовна радість охопила всю її істоту: адже саме про таку хвилину, про таку розмову мріялося колись… Ні, нічого кращого в житті їй не треба… Як це добре, що свою роботу Юрій планує, думаючи і про неї! Вона ж усе зробить для нього, все…

— От зараз ми працюємо над крейсером, — вів далі Крайнєв. — Це хороша машина. Але знаєш… в ту мить, коли ми почали працювати над нею, вона вже застаріла… Зрозумій мене правильно: ніде ще немає кращої чи подібної; вона застаріла, так би мовити, морально. Але не пройшовши цього етапу, далі не підеш… Крейсер треба закінчувати — він потрібний нашому флотові — і відразу ж братися до реактивної авіації. Це саме те, що зараз на часі; ця галузь техніки не тільки не застаріла, а навіть ще не встигла народитися. Тут теж є про що подумати. Ось я вилітав з аеродрому на звичайному винищувачі, до якого були припасовані ракети… Чому я не розбився — мені це і зараз незрозуміло… В тих ракетах була вибухова речовина, що несе тебе, як хоче. Керувати нею майже неможливо, в усякому разі поки що ми цього не вміємо робити… Очевидно, шлях для реактивної авіації, яка працюватиме на звичайних висотах, стелеться не так… Мені сьогодні показували матеріали про турбореактивні мотори, які вже проектуються в нас. Неймовірна сила!.. І горить там не вибухівка, а звичайнісінький гас. Дешеве пальне… Оце, мабуть, і є двигун для реактивних літаків…

Він помовчав, ніби перевіряючи свої думки, потім заговорив знову: