Зоряні крила

— Літак, побудований за вашими кресленнями, зміг би літати? — несподівано запитав він.

— Так, Крайнєв сказав, що відірватися від землі він може.

— Чому ж ці креслення не мають ціни? Я знаю Крайнєва. Все, що він говорить, напевне правда.

— Сам Крайнєв сконструював такого літака ще кілька років тому. Я не знала цього. От і відкрила вже давно відкриту Америку.

Пекучий біль і гіркоту відчув військовий у цих словах. Важко було Марині їх промовити. Але коли все вже було сказано, самій собі висловлено найболючіші думки, зразу стало легше на серці.

Раптом захотілося розказати цьому високому сивому чоловікові чисто все, нічого не вигадавши і не затаївши. Від зустрічі з Крайнєвим у серці Марини залишилася образа і розчарування. Від того дня не було з ким поговорити щиро і одверто. Як гарно було б отак зараз лягти поруч з мамою на диван і розказати все, що зібралося на серці, пожалітися, а може навіть і поплакати трошки. Але мама Марини, відома лікарка-хірург Ольга Григорівна Токова, живе в далекому Ленінграді. Ще цілих два дні чекати Марині зустрічі з нею. А військовий сидить, дивиться на Марину, ледве помітно всміхаючись, і мовчить так заохотливо, що навіть камінь заговорив би.

І Марина розповіла чисто все. Перед військовим пройшли довгі роки її роботи, навчання, дні радості і горя, коли робота вдавалася добре або, навпаки, не вдавалася. Короткими словами розказала Марина про свої мрії і винаходи, про першу конструкцію літака і, нарешті, про нещасливий день зустрічі з Юрієм Крайнєвим.

— І тепер я не знаю, що мені робити, — гірко жалілася Марина. — Мабуть, доведеться перекваліфіковуватися на конструювання м'ясорубок або примусів.

— Теж не така вже й ганебна робота, — усміхаючись, відказав, військовий, — але зараз, мабуть, літаки трохи потрібніші нашій армії. Як ви гадаєте?

— Літаки зробить Крайнєв. Він винайде чисто все. Справу передано в надійні руки.

Військовий почув дивну нотку в останніх словах і глянув на Марину серйозно.

— Так, Крайнєв зробить усе, — підкреслив він. — Я гадаю, що єдиним правильним виходом з вашого становища було б негайно їхати до Києва і допомагати йому зробити це все.

— І не подумаю.

— Даремно. Про це можна тільки пошкодувати і мені, і Крайнєву, і кінець кінцем, мабуть, і вам. Ви розумієте, справа іде про міць нашої країни. Це справа настільки велична, що заради неї варто поступитися не тільки самолюбством, а, мабуть, і значно більшим. Зараз вам важко погодитися зі мною. Я розумію — рана ваша глибока і болюча. Проте минуть тижні, може навіть дні, і ви самі зрозумієте, що іншого шляху перед вами немає.

— Я зумію обійтися без Крайнєва.

— Мені зараз важко вас перекопати, — не звертаючи уваги на слова Марний, продовжував військовий, — але я пенси, що дуже скоро ми з вами зустрінемося в Києві.

— Не думаю, — крізь зуби процідила Марина.

Військовий промовчав. Сидів, вільно відкинувшись на спинку крісла, і часом тарабанив пальцями по столу. До Мелітополя вони їхали мовчки. Коли поїзд став, військовий підвівся, одяг шинелю, узяв портфель, хотів уже вийти з купе і спинився.

— До скорого побачення в Києві, — промовив він.

Марина промовчала. Військовий торкнувся рукою козирка і вийшов.

Марина сиділа мовчки, тихо, потім раптом схопилася і вийшла в коридор до вікна. Встигла побачити, як військовий вийшов на перон. Його зустріли, і разом з невеликою групою людей він зник у дверях вокзалу.

Марина повернулася на своє місце. Виключила верхнє світло і залишила тільки настільну лампочку. Довго сиділа-у півтемряві, прислухаючись до ритмічного стукоту коліс Вона сиділа нерухомо і лягла спати, нічого не вирішивши в той день.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Службовий кабінет начальника будівництва містився на третьому поверсі у великому будинку головної контори. З вікон його, які виходили на південь і захід, було видно всі основні об'єкти будівництва. За дільницями будівництва відразу ж починався степ, вкритий шаром снігу.

Коли сонце спускалося до обрію і, немов важка розпечена куля, повисало у млистій сині, все на будівництві ставало червонуватим, рожево відсвічував сніг і ясною загравою пломеніли дзеркальні вікна головної контори. У такі хвилини любила Віра Михайлівна підійти до вікна і дивитися на степовий простір, аж доки не зникнуть на снігу мінливі багрянці.

Велика робота забирала весь її час, все життя, і рідко вдавалося викроїти такі хвилини спочинку.

І тоді, коли виконроб Гучко зайшов, не питаючи дозволу, до кабінету начальника, Віра Михайлівна саме стояла біля вікна, милуючись казковим ландшафтом вечірнього стену.

В ту мить, коли в кабінеті з'явився Гучко, сонце зайшло. Обірвалися довгі промені, погасли багрянці за вікнами, зникла казка, і знову прослався там буденний і звичайний, білим снігом укритий степ.

Віра Михайлівна відійшла од вікна і повернула вимикач. Кабінет освітився. Гучко потупцювався на місці і сів у крісло.

Було навіть дивно, куди це поділася та красуня, що стояла мить тому біля вікна. На Гучка дивилася висока струнка жінка у сірій сукні. Обличчя її було безперечно красиве, але суворе і підкреслено спокійне. Тільки коси, буйні золоті коси ніби ввібрали в себе червоне сонячне світло.

— Я слухаю вас, Карпе Івановичу, — сказала Соколова, сідаючи в крісло навпроти виконроба.

Гучко розправив вуса, ніби видушуючи з них краплі води, і сказав:

— Справа дуже проста, Віро Михайлівно, хочу сказати вам одну штуку, яка безпосередньо стосується нашого будівництва.

— Я вас слухаю, — невиразно сказала Соколова.

— Наш завод має бути готовий першого травня, — продовжував Гучко. — Це термін, визначений наркоматом. Але той же наркомат проект ТЕЦ'у прислав тільки кілька днів тому. Очевидно, до першого травня ТЕЦ збудувати ми не встигнемо. Отже, я гадаю, всі останні об'єкти слід орієнтувати не на перше травня, а на строк вивершення ТЕЦ'у, без якої пуск заводу так чи інакше неможливий.

Соколова слухала мовчки, жодним словом чи рухом не виказуючи свого ставлення до пропозиції виконроба кузні, Гучко говорив далі:

— Це дасть величезну економію і полегшення всієї роботи…

— На скільки процентів виконано план робіт на кузні? — несподівано перебила мову співбесідника Соколова.

Гучко спинився, знову погладив вуса, здивовано розвів руками.

— Я не бачу прямого зв'язку між цим запитанням і нашою попередньою розмовою.

— А я бачу, — дивлячись інженерові просто у вічі, відказала Соколова. — Думаю, що і вам цей зв'язок знайти не важко. Так на скільки ж процентів виконано план робіт на кузні?

Гучко не поспішаючи поліз у кишеню, витяг пенсне, поліз у другу кишеню, витяг блокнота, довго гортав його сторінки і нарешті сказав:

— На жаль, зараз точно визначити не можу. Не взяв з собою відповідних матеріалів.

— А приблизно? — Голос Соколової звучав невблаганно, і Гучко зрозумів, що відповісти все-таки доведеться.

— Приблизно процентів на п'ятдесят п'ять.

Соколова посміхнулася стримано, трохи глузливо, але обличчя її відразу ж потемнішало.

— За таку відповідь, — сказала вона, — мені слід було б зняти вас з роботи, але зараз я цього ще не зроблю. Роботи по кузні виконано на сорок один процент, і ви знаєте це не гірше за мене. А за планом мусило бути п'ятдесят шість. Невже і тепер ви не бачите зв'язку між моїм запитанням і вашою пропозицією?

— Але ж зрозумійте. ТЕЦ не буде готова до першого травня…

— Хто це верзе такі нісенітниці? — проговорив Полоз, заходячи до кабінету. — А, це ви, Карпе Івановичу. Я так і думав.

— А ви що, бетонувати в такий мороз будете? — нітрохи не збентежився Гучко. — Та воно ж розпадеться все чисто, як потепліє.

— Оце вже не ваша печаль, — розсміявся Полоз. — Була б кузня, а ТЕЦ буде.

— Ви сподіваєтеся дати струм першою травня?