Зоряні крила

— Не сподіваюся, а певен.

— Наша розмова, — сказав Гучко, встаючи з крісла, — набирає характеру водевілю. Ви дозволите мені зайти до вас іншим разом? Хоч би завтра зранку…

— Так, я чекатиму вас завтра об одинадцятій з усіма матеріалами про хід будівництва на вашій дільниці, — підкреслила Соколова.

Гучко нічого не відповів, тільки вклонився ледве помітно і не озираючись пішов. Двері хряснули стримано, люто.

Полоз пройшовся по кабінету, потираючи почервонілі від морозу руки. Соколова мовчки стежила за ним.

— Він що, просив відкласти строк будівництва, посилаючись на відсутність ТЕЦ'у? — спинився посередині кабінету Полоз.

— Авжеж. Йому це нічого не допоможе. Але як ми впораємося з будівництвом ТЕЦ'у в термін, я ще не знаю.

— І я ще не знаю, — весело відповів Полоз.

— Тут нічого усміхатися, Полоз, — справи дуже і дуже погані. — Голос Соколової звучав так серйозно, що усмішка мимоволі зникла з уст інженера.

— Справа серйозна, але кидатись у паніку нічого, — цілком спокійно відповів він. — Є в мене в голові один проект, і за пару днів я доповідатиму про нього особисто вам, товаришу начальник будівництва. А до того часу прошу голову собі не сушити, а доручити цю справу мені.

— Ти не можеш зараз сказати?

— Не можу, — похитав головою Полоз. — Є тут на будівництві нашому дід Котик, мені спочатку з ним проконсультуватися треба.

— Як хочеш, але строку тобі дається тільки три дні.

— Встигнемо.

Задзвонив телефон. Соколова взяла трубку.

— Матросов просить зайти до нього в партійний комітет.

Вони встали обоє одночасно. Соколова глянула на Полоза і несподівано збентежилася, сама не розуміючи чого. Полоз теж відчув себе якось ніяково.

— Так, ще і з Матросовим мені неодмінно порадитися треба, — проговорив він і зніяковів ще більше.

Мить вони мовчали. Соколова отямилася перша. Рвучко відсунула крісло і вийшла з-за столу.

— Бувай здоров, — сказала вона, простягаючи Полозові руку, — чекаю тебе з твоїм проектом.

Полоз не міг відповісти нічого. Він потис руку Соколовій, і йому дуже хотілося, щоб тоненька тепла долоня на мить затрималася в його широкій руці. Але цього не трапилося. Не затримуючись іі на мить, Соколова вийшла з кабінету.

Полоз глянув їй услід і міцно потер рукою чоло.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Марина вийшла з поїзда на київському вокзалі ранком холодного і вітряного зимовою дня. З неба, затягнутого. важкою пеленою хмар, сіялася дрібна крижана крупа.

Київ зустрічав Марину непривітно. Місто здавалося сірим, безбарвним. Міцний мороз примушував ховати у комір обличчя, і тому люди теж здавалися непривітними.

Марина перейшла площу, сіла в таксі і сказала шоферові їхати в готель, де для неї було замовлено номер. Вулиці пробігали за вікнами машини, але Марина не звертала на них жодної увага. Інколи вона сама не вірила тому, що от уже приїхала до Києва, їде до готелю, а потім поїде в інститут до Крайнєва, до того самого Крайнєва, який так недавно безжалісно поламав усі її плани.

Як це все трапилося? День за днем пригадала Марина всі останні події свого життя.

Тоді з Криму вона приїхала в Ленінград і, не заставши матері дома, поїхала до неї просто в клініку. Треба було негайно порадитися з нею, бо сама Марина заплуталася остаточно в своїх думках і вирішити нічого не могла. Сподівалася почути від мами слова втіхи, прості і рідні, схожі на слова, якими втішають дітей. Мама і тільки мама могла заспокоїти її і знову все поставити на свої місця.

Але Ольга Григорівна вийшла з операційної як ніколи втомленою. Дивилася на дочку і всміхалася радісно і ласкаво, але так знесилено, що Марина не наважилася розповісти все відразу. Потім раптом вирішила, що приховувати тут нічого, набрала повні груди повітря і одним духом розповіла все. Відповідь матері вразила її.

— Тобі треба на якийсь час зовсім залишити власну роботу і їхати до Крайнєва вчитися.

Ці слова бриніли у вухах Марини, і забути їх було неможливо. Тоді вона хотіла щось заперечити, але Ольгу Григорівну знову покликали в операційну, і дівчина залишилася сама. Через кілька хвилин їй сказали, що чекати професора Токову не слід — готувалася негайна і складна операція.

У себе в інституті Марина провела дуже довгий день. Переглянула свої роботи, багато креслень подерла і викинула, залишивши тільки кілька особливо цікавих, на її думку, цілком оригінальних. Підсвідомо вона вже готувалася до від'їзду, сама не припускаючи такої думки.

І пізно ввечері, коли мама приїхала з роботи, вони розмовляли про що завгодно, крім перспектив Марини. А коли, вже йдучи спати, Ольга Григорівна спитала: «Що ж ти думаєш робити далі?», Марина на мить запнулася, ніби їй нестало повітря, і зовсім несподівано для самої себе відповіла:

— Поїду в Київ.

І от вона вже їде по Хрещатику в маленькому таксі. Немов невблаганний вир схопив, закрутив її і викинув у цьому незнайомому місті.

У номері Марина переодяглася, розклала свої речі і на хвилину сіла спочити.

… Значить, зараз почнеться найстрашніше. Зараз їй треба вийти з готелю, сісти в трамвай і їхати в інститут стратосфери. Чи вистачить сили в неї на цей короткий, але такий важкий шлях?

Марина вийшла з готелю і повернула ліворуч до площі імені Калініна. По Хрещатику мчали машини. Вони створювали атмосферу діловитості і заклопотаності, вони трохи розважили Марину.

І раптом сталося несподіване. Марина йшла по самому краю тротуару і зразу стала як укопана. Довга блискуча чорна машина, сухо прошарудівши твердими шипами по асфальту, спинилася біля неї.

Перше, що побачила Марина, був широкий рукав військової шинелі. Потім дверці відчинилися, і знайоме обличчя визирнуло з машини.

— Дуже радий вітати вас у Києві, — привітно усміхаючись, сказав військовий.

Марина усміхнулася теж.

— Ви давно приїхали?

— Ні, тільки годину тому, — відповіла Марина.

— Зараз зібралися до Крайнєва?

Марина здригнулася.

— Так, в інститут стратосфери.

— Сідайте, я вас підвезу, — запропонував військовий так щиро і привітно, що Марина не вагаючись сіла в машину.

За три хвилини вона вийшла біля великого ґанку інституту стратосфери.

— Вітайте Крайнєва, — гукнув на прощання військовий.

Марина озирнулася. Матчина вже пливла по асфальту. Короткий, але важкий шлях було вже майже пройдено.

Валенс зустрів дівчину так, ніби був уже дуже давно знайомий з нею.

— Ви знаєте, — говорив він привітно і воднораз трошки лукаво, — я знав, що ви до нас приїдете, після всього того, що розказав мені про вас Крайнєв. Кімнату вам уже приготовано, і ключ ви можете щохвилини взяти у коменданта.

— Може, це було трохи самовпевнено, — спробувала захиститися Марина.

— Ні, — хитнув головою Валенс, — не приїхати ви не могли. І тут не в тому справа, хотіли ви чи не хотіли. Тут вирішували не ви, вирішувала ваша робота.

Вперше почула Марина таке точне визначення того, що почувала вона сама. І від того, що Валенс так добре і точно зміг зрозуміти її, тепле почуття вдячності ворухнулося в серці Марини.

— Ви пробачте мені квапливість, — сказав, встаючи, Валенс, — але я хочу разом з вами зробити невеличку екскурсію. Крайнєв зараз працює в аеродинамічній лабораторії. Давайте підемо туди. Оформити ваш перевід з Ленінграда ми встигнемо і завтра, а побачити, як Крайнєв продуває останню модель, можна не кожен день.

Марина підвелася поволі, немов піднімаючи на плечах величезну вагу. Вони вийшли поруч.

Лабораторія містилася у великому залі із скляною стелею. Аеродинамічна труба — довгий циліндр майже десяти метрів у діаметрі, покладений на бік, — займала майже все приміщення. Потужні вентилятори гнали через трубу рівний і могутній потік повітря, Модель літака, підвішена на тонких тросах, потрапляла в трубі в умови, цілком подібні до умов вільного польоту.