Страница 42 из 114
— Ну, знаєте, — сказав лікар, — коли отак реагувати на відвідини, то невідомо, кого раніше доведеться класти до лікарні — Ганну Ланко чи вас.
Крайнєв нічого не відповів ні на ці слова, ні на привітну посмішку.
— Що з нею? — запитав він.
— Гадаю, що хвору Ганну Ланко вдасться врятувати, — твердо сказав лікар. — Ваші вчорашні відвідини не минули даремно. Зараз у неї дуже висока температура. Мабуть, вам не слід до неї заходити.
— Ні, слід, — перекопано сказав Крайнєв.
— Можливо, так, — погодився лікар, — спробуємо.
Вони знову зайшли до палати, де в ліжку лежала Ганна. На тихий скрип дверей вона поворухнулася, глянула на Юрія Крайнєва і раптом закричала:
— Не хочу! Не хочу!
— Це я, Ганно, це я, — кидаючись до хворої, проговорив Крайнєв.
Важке ридання в цю мить вирвалося з грудей Ганни Ланко. Воно ніби корчами зводило все її тіло, стискало груди.
— Не хочу, — все ще чулося крізь ридання.
Потім настала тиша. Заснула хвора чи знепритомніла — Юрій зрозуміти не міг.
— Я побуду з нею тут, — попросив він.
— Ні, — відповів лікар, — це тільки зашкодить, але завтра приходьте неодмінно.
Крайнєв знову пішов з лікарні, не знаючи, на що йому слід сподіватися.
А наступного ранку лікар сказав, твердо дивлячись в очі Юрія Крайнєва:
— Будемо говорити чесно, Юрію Олександровичу. Якщо організм витримає таке нервове потрясіння, яке йому зараз доводиться переживати, якщо витримає цю лихоманку і температуру, то я майже певен, що Ганна Ланко одужає.
— Мені можна до неї?
— Ні, я сам попрошу вас прийти, коли буде можна.
Цілий тиждень марно приходив до лікарні Крайнєв. Цілий тиждень у відповідь на всі прохання лікар тільки хитав головою. Нічого не можна було сказати певного про здоров'я Ганни Ланко. Але одного ранку, вже на другому тижні, лікар, ще вагаючись, сказав:
— Давайте спробуємо до неї зайти.
Знову несучи в грудях майже оніміле серце, зайшов Юрій у знайому палату. На великій білій подушці чітко вирізнялося бліде обличчя Ганни. Як же воно змарніло, схудло, ніби спалила його пропасниця…
Юрій підійшов ближче, став біля ліжка. Ворухнулися довжелезні вії, розкрилися очі. Ганна дивилася на нього, ніби щось пригадуючи, щось дуже давно забуте, далеке…
— Ти? — несподівано тихо і кволо сказала вона. — Це ти?
— Я, Ганно, я, — поспішив відповісти Юрій, але вії вже знову опустилися, обличчя здригнулося і застигло.
— Що з нею? — схопився Крайнєв. — Вона заснула?
— Ні, знепритомніла. Для неї це надто велике напруження. Зараз ми її приведемо до нам'яті, але вам сюди довгенько не можна буде заходити. Одне тільки можу вам сказати: тепер я вже певен цілком — вона одужає. І навіть досить скоро одужає.
Лікар говорив чистісіньку правду, але багато в чому ще помилявся: Ганна одужувала не так скоро, як хотілося Юрію Крайнєву. Повільно, повільно, ніби загальмовані, починали працювати нерви, поверталася пам'ять, з'явилася усмішка.
І вперше побачивши цю усмішку і повіривши в одужання, Крайнєв упав перед ліжком на коліна і сказав:
— Ганно, коли б ти знала, яка ти мені дорога!
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Поїзд покидав Севастополь. Помалу попливли назад вікна вокзалу, і приглушено стукнули на першому стику рейок колеса. По довгому жовтому коридору, встеленому пружною доріжкою, Марина дійшла до свого купе. Відчинила двері, зайшла і тихо опустилася на диван.
За вікнами пробігали темні тунелі, урвища гір, непрозора вода зеленої бухти. Швидкий поїзд Севастополь — Ленінград мчав на північ. У затишному вагоні прямого сполучення сиділа Марина, і глибока туга хмарою облягала її серце. Підводитися, розкладатися, влаштовуватися зручніше для далекої дороги пс хотілося.
Так сиділа вона на дивані, згадуючи події останніх днів. Тут було що згадати. Юрій Крайнєв кількома словами про марність зроблених винаходів збив, сплутав, розламав усю лінію її життя…
Але згодом, заспокоївшись, Марина почала розуміти, що інакше не міг вчинити Юрій Крайнєв. Інколи приходила думка про те, що йому навіть слід подякувати. Справді, він же врятував її від продовження нікому не потрібної роботи.
Проте почуття подяки до Юрія Крайнєва не могла знайти в своєму серці Марина. У почуттях її, у думках панував неймовірний хаос, і сама розібратися там вона не могла.
Найбільш образливим і болючим здавалося тс, що на якийсь час вся робота її мусила залежати від Крайнєва. Справді, коли вона почне винаходити щось нове, ще далі удосконалить свого літака, то де гарантія, що в інституті, де працює Юрій Крайнєв, вже давно не зробили подібних винаходів.
Вихід із цього становища, звичайно, був. Треба просто їхати до Києва, з'явитися до Крайнєва і ставати на роботу під його керівництвом.
Ні! Тисячу разів ні! Вона поїде в Ленінград і знову візьметься за роботу. Вона винайде нові конструкції і нові принципи…
«А потім виявиться, що все це вже давно винайшов Крайнєв», впліталося в її думки.
Хоч би було з ким порадитися, комусь розповісти. І, як на зло, в купе вона зовсім одна, тільки дзеркало дивиться із стіни холодною прозорою глибиною.
Марина взяла портфель, відкрила його і витягла креслення літака. Шматки паперу, помережані тонкими лініями, лягли на диван. У них було втілено життя, і думки, пориви фантазії і холодний розрахунок великого інженера. Скільки часу прожила Марина, ніби дитину, виношуючи свій проект!! от тепер все це виявилося неоригінальним і непотрібним.
Марила відкинула креслення у куток дивана і встала. Вагон похитувало. Поїзд уже проминув гори і тепер мчав до Сімферополя. За вікном миготіли дерева, чагарники і сірі, набряклі хмари. Відчинила двері і вийшла в коридор. Там теж було порожньо, тільки за склом дверей тамбура неясно вимальовувалась постать провідника.
Марина повернулася в купе, накинула на плечі пальто і знов рушила до дверей. На порозі озирнулася. Великою купою лежали на дивані креслення. Гірко всміхнулась. День тому вона нізащо в світі не залишила б і на мить ці папери. Як дивовижно швидко змінюється все.
Вийшла в коридор, зачинила двері і, погойдуючись в такт ударів коліс, пройшла в сусідній вагон, де містився ресторан. І там, вечеряючи за маленьким столиком, Марина ніяк не могла заспокоїтися. До неї щось говорили сусіди, вона відповідала машинально, не цікавлячись, яке враження справляє її відповідь. Так само машинально розплатилася і рушила назад до свого вагона. Вона діяла, ніби сновида або дуже хвора людина.
Біля дверей свого купе спинилася, хвилину постояла в коридорі, притулившись чолом до холодного скла, потім помалу обернулася і відчинила двері в купе. Біла купа паперу її креслення зникла з кутка дивана. Зате у кріслі біля вікна сидів чоловік у військовій формі.
Марина здригнулася від несподіванки, зайшла у купе, зачинила двері і ввімкнула верхнє світло. Чоловік усміхнувся, глянувши на обличчя Марини. Сидів він у вузькому кріслі, міцний і підтягнутий. Виски його сріблилися сивиною. Ромби виднілися на петлицях комірця.
— Це ваші папери лежали тут, на дивані? — спитав він, і усмішка раптом зникла з його твердо окреслених уст.
Марина раптом відчула себе маленькою дитиною, яка нашкодила і зараз дуже боїться кари. Проте яке діло військовому до цих паперів? Чи не йому вона має складати звіт?
— Так, це були мої креслення, — осміліла Марина. — Ви їх кудись прибрали?
— Я проглянув їх і склав у ваш портфель. Оскільки я розумію, це були дуже важливі креслення, і ви…
— Були важливі, — заперечила Марина.
— І ви припускаєтеся величезної помилки, залишаючи їх отак у відкритому купе.
— Не думаю.
— Ці креслення нагадали мені роботи Крайнєва. Хіба ви не знаєте, що всі роботи з цієї галузі мусять бути цілком таємними?
— Всі, крім цих.
Військовий уважно глянув на Марину, потарабанив довгими тонкими пальцями по столику, ще раз глянув і всміхнувся.