Зоряні крила

— Летіть, Гамбеш. Ви добре зрозуміли завдання?

Пілот, не відповідаючи, вклонився.

— Майте на увазі, — продовжував офіцер, — за чисте і швидке виконання одержите залізний хрест.

— Слухаю. Хайль! — вигукнув пілот.

— Починайте, — скомандував офіцер, і пілот відразу ж повернувся до літака.

— Щасливого польоту, — сказав офіцер, підносячи руку.

Гамбеш озирнувся, хотів відповісти і спинився на хвилину. Його вразила усмішка на губах офіцера. Було в ній щось неймовірно жорстоке, єзуїтське. Але холодна усмішка зникла, ніби ніколи і не було її, і знову розтягався рот офіцера у заучені гримаси.

Загув мотор. Вихри дощових бризків здував з трави потужний повітряний струмінь від пропелера.

Літак піднявся у повітря. Офіцер дивився йому вслід. Різкий брязкіт скла примусив його озирнутися. На другому поверсі за тонкими гратами вікна видніло спотворене обличчя Волоха. Офіцер одвернувся.

Гамбеш вів машину невпевнено. Вітри, що йшли за грозою, кидали літака з боку на бік. Вальтера Шторре і його супутників нудило. З кожною хвилиною машина забиралася вище і вище.

Гамбеш дивився на годинник. Майже півгодини летіли вони на схід. Час було починати.

Гамбеш включив автоматичне управління. Літак ішов так само рівно, інколи похитуючись від надто сильних поривів вітру. Пілот обережно виліз на крило. Літак хитнувся, але автомати відразу ж виправили його.

Гамбеш знайшов і міцно затис у кулак кільце парашута. Вони летіли на висоті п'яти тисяч метрів.

Пілот відчув у грудях знайомий холодок. Несподівано пригадався офіцер з жорстокою усмішкою на губах. Згадка була недоречною, і Гамбеш, рішуче затиснувши губи, відштовхнувся ногою від фюзеляжу літака. Він летів головою вниз, зі свистом розсікаючи повітря.

— Раз, два, три, — не поспішаючи відрахував він і міцно рвонув кільце.

Воно майже не подалося, і витяжний парашут не вискочив за плечима. Гамбеш похолов. Лівою рукою він з усієї сили смикнув за шнурок другого, запасного парашута, але і цей не розкрився.

Гамбеш падав. Повітря ревло у вухах. Він рвав обидва шнурки, але парашути не розкривалися. І тоді він подумав про те, що свідків офіцерові не потрібно. Усмішка стосувалася саме його, Гамбеша, його і нікого іншого. У голові гуло. Здавалося, ніби вся кров зібралася в мозок…

Потім настала смерть.

Автомати якийсь час вели літак майже різко. Троє сиділи в кабіні, навіть не уявляючи, що незабаром, через кілька хвилин, почнеться невпинне падіння в головокрутну прірву з висоти п'яти тисяч метрів.

Літак захитався. Він все ще летів уперед, але автомати вже виключилися. Порив вітру перехилив його, і він, поволі обернувшись навколо своєї оси, перейшов у штопор. Він падав, як пожовклий осінній листок, з кожною миттю набираючи все більшої і більшої швидкості.

Вальтер Шторре так і вмер, не дізнавшись, що його одурили.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

У великій кімнаті, оздобленій темним полірованим дубом, стояла прозора сутінь. Сонце одиноким промінчиком пробивалося крізь важкі завіси на вікнах. Цей одинокий промінь тільки підкреслював м'яку, затишну півтемряву.

У кімнаті стояло небагато меблів. Величезний стіл, затягнутий зеленим сукном, і кілька зручних шкіряних крісел. Стіни було прикрашено дорогим різьбленим деревом. Там було вирізьблено голови вепрів і лосів, там перехрещувалися списи і мечі. На одній стіні був барельєф — сцена виїзду на полювання. В центрі стелі величезний дерев'яний, надзвичайно майстерно вирізьблений орел тримав у своїх сильних пазурах електричну лампу.

За столом, спираючись ліктем на поручень крісла, сидів Людвіг Дорн і уважно дивився на своїх гостей. Обличчя його було ніби вирізьблене з темного дуба. Безбарвні очі, в оправі сивих брів, здавалися прозорими. У звірів, запертих на довгі роки за грати, бувають такі очі, холодні і прозорі. Спадистий лоб, перерізаний глибокими зморшками, увінчувався зачіскою густого, зовсім сивого волосся.

Коли Людвіг Дорн говорив, пальці його ворушилися. Вони були довгі, тонкі і припухлі в суглобах. Рука його лежала на масивному столі. Коли пальці ворушилися, гостям здавалося у півсутіні, що по столу лізе великий білий павук.

Гостями Людвіга Дорна були Крайнєв, Яринка і Волох. Саме вони сиділи у затіненій кімнаті за широким столом.

Вони дуже змінилися за ці дні. Вже давно забрали в них комбінезони і видали звичайний одяг, але зміна полягала не в тому. Найбільш могло вразити те, що жодна усмішка не з'являлася на їхніх обличчях під час розмови. Вони ніби закам'яніли. Надто багато важких думок довелося їм передумати за ці дні. Надто непевними і страшними були надії на майбутнє.

Вони сиділи в кабінеті Людвіга Дорна, спочиваючи після довгої і стомлюючої дорош. Відчувалося, що ось тут вже кінець їхнім мандрам по Німеччині. Вони їздили дуже довго. Охороняли їх надзвичайно пильно. Про втечу не могло бути і мови. Вартові наче не чули їхніх запитань. Договоритися з ними було неможливо.

Але сьогодні вони вже напевне взнають, чому полонили їх тут, на чужині.

І Людвіг Дорн почав говорити. Він говорив лаконічно і сухо. Здавалося, йому жаль випустити зайве слово з тонких сірувато-рожевих губ.

— Я мушу повідомити вас, панове, — розпочав він, — що для своєї країни, для СРСР, ви вмерли вже чотири дні тому. Вмерли в прямому, фізичному розумінні цього слова.

Він хвилину дивився на Крайнєва, спостерігаючи, яке враження справлять його слова. Інженер сидів нерухомо — зараз ніяка несподіванка не могла вивести його з стану рівноваги. Він уважно дивився в прозорі очі Дорна і, в свою чергу, чекав, що ж буде далі. Зате Яринка застигла в кріслі зовсім розгублена, а Волох підвівся з крісла на весь свій велетенський зріст.

— Ось тут у мене лежать газети, — продовжував Дорн, — де повідомляється про катастрофу вашого літака. А отут ви можете побачити фотографії власних похоронів. Далеко не кожній людині вдається таке побачити.

На фотографіях маленькі урни пливли над натовпом. Почесна варта стояла біля них. Схвильовані обличчя друзів пропливли перед очима Крайнєва. Маленька урна з написом «Юрій Крайнєв» стояла в колумбарії.

Людвіг Дорн увалено стежив за мінливими враженнями на обличчях.

Волох сидів блідий як крейда і читав урядове повідомлення.

— «… Причини катастрофи з'ясовуються», — дочитав він і провів рукою по чолу. Так. Так. Значить, тепер весь світ думає, що бездарний пілот Волох розбив машину і літає десь у раю, а він в цей час сидить і читає повідомлення про власну смерть.

Волох мить помовчав, потім раптом з усього розмаху стукнув кулаком по столу. Високий і дужий, він низько перехилився до Дорна через стіл. У прозорих очах Дорна пробігло щось схоже на іскорку жаху, і пілот розсміявся хрипко і урочисто.

— Ага, боїшся, — проскреготав він, — я тебе задушу, як мишу. Від тебе навіть згадки не залишиться, і ніхто не знатиме, де тобі пам'ятник поставити.

Дорн вже оволодів собою, зневажливо усміхнувся, і в ту ж мить четверо солдатів зайшло в кабінет. Дорн глянув на Волоха, потім кивнув головою солдатам, і вони вийшли так само беззвучно, як і зайшли. Волох озирнувся, і кулаки його поволі опустилися вниз. Він ще раз люто зиркнув на Дорна, відійшов до вікна і сів у крісло.

Вікно виходило просто на сірий бетонний мур. Верхнього краю муру не було видно.

Крайнєв сидів навпроти Дорна і спокійно, не поспішаючи розглядав його обличчя. Він начебто назмагався вивчити і запам'ятати риси цього обличчя на ціле життя. Він побачив і оцінив усе: і дегенеративне чоло, і зморшки біля очей, і прозорі, досвідчені, розумні очі. Очі Дорна він роздивлявся так, ніби за крижинками їх збирався знайти чи вгадати слабкі місця свого ворога.

Недбало перебираючи сторінки блокнота, Дорн чекав слів Крайнєва. Він дивився на Юрія спокійно, як людина, цілком певна своєї сили. Він твердо знав, чого він хоче, і був певний, що зуміє підкорити собі Юрія Крайнєва. Дорн був майже вдвоє старший за Юрія і не раз бачив на своєму віку, як люди зраджували, продавали, відмовлялися від найдорожчого. Думка про те, що радянські люди можуть у цьому відношенні відрізнятися від людей капіталістичних країн, не приходила йому в голову. Сам він добре знав величезну гнітючу силу часу. Там, де ні катування, ні гроші не могли нічого вдіяти, приходив на допомогу страшний і невмолимий союзник — час.