Зоряні крила

Дорн чекав терпляче і спокійно. Крайнєв сидів, дивився на нього і не міг говорити. Несамовитий гнів стиснув йому горло. Кров пульсувала в голові важка, гаряча. Він хотів щось сказати, але жоден звук не вилетів із його зведеного корчами горла.

Дорн помітив це. Плавними, округлими рухами він налив у склянку води з великого кришталевого графина, поставив її перед Крайнєвим.

Той глянув, замахнувся рукою, і, жалібно дзенькнувши, склянка покотилася по столу. Краплі застрибали по полірованому дереві, великі, прозорі, нагадуючи краплі живого срібла. Промені світла з вікна відбивалися в цих краплинах, і в кожній з них світилося своє маленьке яскраве вікно.

Жодна риска не ворухнулася на обличчі Дорна. Він підняв перекинуту склянку, знову налив води і поставив на те ж саме місце перед Юрієм. Краплі води помалу висихали, і яскраві вікна погасали одне за одним.

Юрій схопив склянку і підніс до рота. Зуби цокотіли об край. Вода проливалася повз губи і великими струмками лилася на костюм. Він не помічав цього.

Раптом Крайнєв відірвав склянку від губ і твердим чітким рухом поставив її на стіл. Губи перестали труситися. Кров відпливла від голови. Він знову міг думати, говорити, знову міг боротися.

— Я хочу точно знати: чого ви від нас хочете?

— О, ми хочемо зовсім не так багато, — відповів Дорн. — Ми хочемо, щоб професор Крайнєв разом зі своїми асистентами продовжував досліди над реактивними літаками і двигунами в наших чудових лабораторіях. Тут не слід Хвилюватися, професоре, — наші лабораторії устатковано нітрохи не гірше за ваші. Цілий авіазавод і аеродром будуть до ваших послуг. Все це призначалося не для вас, але ми радо віддамо перевагу вашому авторитету і таланту. Єдине, чого ви не матимете — це імені Крайнєва. Але ви розумієте самі — ваше ім'я вмерло разом з Вальтером Шторре в кабіні вашого літака. Зате ви можете вибрати яке завгодно прізвище, і ваші роботи принесуть вам славу в усьому світі. Правда, ми ще довго не зможемо випустити вас з цього острова, але це вже справа часу і вашої особистої поведінки..

Крайнєв сидів, уважно дивлячись, як ворушаться губи Дорна. Волох дивився в куток, і на обличчі його блукала презирлива посмішка. Яринка сиділа в кріслі нерухомо. Брови її гнівно зійшлися. Вона хотіла щось сказати, але Крайнєв випередив її.

— Мені здається, що ви забули одну дуже важливу обставину, — роздумливо сказав він. — йдеться про речі, які належать не Крайнєву, а Радянському Союзу, і я не припущу, щоб винаходи, які я зробив, стали вашими, бо вони належать не мені, а моїй Вітчизні. І працювати для вас я не буду, які б розкішні лабораторії ви мені не пропонували.

Дорн слухав уважно. Крайнєв помовчав.

— Як вас звуть? — несподівано запитав він німця.

— Мене звуть барон Людвіг фон-Дорн, але вам я дозволяю пропускати титул для зручності.

— Так от слухайте, Дорн, — майже фамільярно продовжував Крайнєв, — ви тут багато чого не продумали. По-перше, нас шукатимуть. По-друге, ми знайдемо спосіб повідомити про себе.

— Я маю сумнів щодо цього, — похитав сивою головою Дорн. — Вас уже поховали з відданням військової шани. Вітчизна уже віддала вам усе, що мала віддати. Для неї ви вмерли, і ніхто вас не шукатиме. Щодо другого пункту, то я теж маю в<зі підстави сумніватися, і ви самі в цьому дуже скоро переконаєтеся.

— Я ніколи не погоджуся працювати для вас, — крикнув Крайнєв. — Краще смерть! Я оголошу голодовку, і ви будете змушені мене випустити…

— Тоді вам доведеться вмерти з голоду — це неестетична смерть, професоре, — спокійно відповів Дорн. — Ви ж самі прекрасно розумієте — тепер випустити ми вас не можемо. Це було б дійсно світовим скандалом.

Юрій встав і пройшовся по кімнаті. Хвилину він дивився на вікно, потім блискавичним рухом скочив на підвіконня, вибив ногою шибку. Він вистрибнув за вікно, і в ту ж мить Волох вилетів за ним. Вони обидва зникли так швидко, що Яринка навіть не могла зрозуміти, куди вони поділися. Вона підбігла до розбитого вікна, але Дорн не поспішаючи підійшов до неї і поклав руку на плече.

— Сядьте, — спокійно сказав він, — почекаємо кілька хвилин, і вони самі повернуться сюди. Я навіть не буду викликати варту. Втекти звідсіля неможливо.

Це були перші слова Дорна, звернуті безпосередньо до Яринки, Він цілком пристойно говорив російською мовою. В його вимові вчувався сильний акцент, але розуміти слова було легко.

— Ходімо, я покажу вам лабораторії, — сказав Дорн, і Яринка підвелася. Вона йшла, не розуміючи, куди йде. Вона розглядала грандіозні лабораторії, які і справді могли б дорівнюватися лабораторіям інституту стратосфери, і нічого не могла запам'ятати. Її мозок весь час свердлила думка про Юрія і Марка. Чи вдасться їм втекти, чи їх не вб'ють?

Нарешті Дорн провів її по довгому коридору, де сонячні плями від вікон лежали долі, як золоті килими.

— Це ваші спальні, — пояснив він, — ось у цьому коридорі живу я, а он там живе професор Шторре.

Яринці здалося, ніби вона вже чула це прізвище з уст Дорна, але хто такий професор Шторре, згадати вона не змогла.

— Як бачите, нам тут доведеться жити досить довго разом. Запевняю вас, що ми влаштуємося непогано.

Яринка слухняно оглядала все. Кімнати, коридори, лабораторії пропливали перед нею в густому сивому тумані. Жодна людина не зустрілася їм за весь час.

Вони ходили майже годину, і коли повернулися до кабінету Дорна, Крайнєв і Волох уже сиділи там у глибоких кріслах.

— Я ж казав — вони повернуться, — сказав Дорн, звертаючись до Яринки.

Він усміхнувся вперше за весь час, і всі побачили його великі жовті зуби.

Крайнєв і Волох сиділи, не дивлячись один на одного. Почуття власного безсилля паралізувало їх. Вони встигли тричі обійти цей бетонний будинок дивної архітектури, оббігти величезний асфальтований аеродром. Оглянули кожен сантиметр восьмиметрової стіни, яка оточувала аеродром і будинок. І впевнилися, що втекти звідсіля надзвичайно важко, майже неможливо.

І вони повернулися назад, важко дихаючи і кленучи ту хвилину, коли Волохові спало на думку сісти на випадковий аеродром.

А Дорн звертався до них так, наче нічого і не трапилося. Він дивився трохи глузливо, ніби говорив: «Ви мені не вірили, а я говорив чистісіньку правду». Потім запропонував усім піти знову оглянути лабораторії і приміщення, де будуть жити Юрій і Ярина.

І вони пішли, розглядаючи кожну дрібницю. Проходили через багато устатковані лабораторії, повні сонячного світла, хімічну лабораторію, де великі пляшки з реактивами стояли на нескінченних полицях.

Дорн, здавалося, був особливо задоволений цією лабораторією.

— І ви не погодитеся тут працювати? — немовби не вірячи самому собі, запитав він у Крайнєва.

Юрій глянув на Дорна і сперся рукою на стілець. Просто перед ним стояв великий скляний балон, наповнений дистильованою водою. Крайнєв торкнув його долонею. Скло вібрувало, як живе тіло.

Тоді Крайнєв підхопив стільця, одним рухом відірвав ніжку і з усієї сили вдарив по балону. Балон луснув, жалібно дзенькнувши. Вода широким срібним струменем полилася на паркет.

А Крайнєв ніби збожеволів. Ніжкою від стільця він бив банки з реактивами, пробірки, колби, прилади. На обличчя його було страшно глянути. Волох теж взявся бити і трощити.

Дорн не заважав їм. Яринка спочатку просила Юрія спинитися, потім замовкла і з жахом дивилася на божевільну роботу обох хлопців.

Коли остання колба впала додолу, Юрій кинув ніжку стільця і спинився. Він дихав важко, немовби зробив величезну роботу.

— Ось моя відповідь, — сказав він, рукавом витираючи піт з чола.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Ганна Ланко сиділа біля великого чорного рояля. Відполіровані стінки і кришка здавалися темним і тьмяним дзеркалом. Рояль мусив бути холодним і чистим, як ті самі високі скляні звуки, що злітали з його струн.

Ганна грала, в музиці виливаючи глибоку затаєну тугу, примушувала рояль розказувати про розбиті надії і глибоке горе.