Зоряні крила

Через кілька хвилин важкі, упевнені кроки почулися в коридорі, і двері кімнати розкрилися навстіж. Пишний офіцер стояв на порозі, ласкаво і приємно всміхаючись у невеличкі вуса. Крайнєв схопився йому назустріч. Пальці його самі стискалися в кулаки.

— Пан Крайнєв? — ввічливо запитав офіцер чистою російською мовою, трохи схиляючи, ніби в півпоклоні, голову.

— Це я, — рубнув Крайнєв, відчуваючи, як вся кров приливає йому в обличчя. — І я вимагаю, щоб мені негайно дозволили дати телеграму в наше посольство. Ніхто не має права садовити мене за грати.

Офіцер усміхнувся ввічливо і навіть трохи винувато.

— Я прошу пробачення, — сказав він, — це зробив начальник аеродрому, і, ви самі розумієте, інакше вчинити він не мав права.

— Коли нас випустять? — спитав Волох. Він встав з дивана і, як синя важка брила, виріс за плечем Крайнєва.

— Це буде надзвичайно скоро, — зробив ще приємніше обличчя офіцер. — Можливо, навіть через десять-п'ятнадцять хвилин. Перед тим вам доведеться пройти трохи неприємну процедуру, і саме для того я сюди прийшов. Справа в тому, що нам доведеться вас ретельно обшукати. Ми мусимо переконатися у повній випадковості вашої посадки на цей аеродром і в тому, що ви не мали якихось інших намірів. Зараз обшукують ваш літак, але, на превеликий жаль, це ще не все. Нам доведеться обшукати вас персонально.

— То в чому справа — обшукуйте, — скрикнув Волох. — Обшукуйте і випускайте швидше, бо все одно нічого підозрілого чи забороненого у пас немає.

— Я певний того, — знову вклонився офіцер, — але, на жаль, нам доведеться обшукати вас більш детально. Вам доведеться на кілька хвилин зовсім скинути ваш одяг. На цей час вам дадуть комбінезони, Я прошу пробачити мене, пан Крайнєв, але, ви самі розумієте, така моя служба.

Обличчя Крайнєва палало гнівом, і він ледве стримував себе.

— А як же я, — раптом підвелася Яринка. — Як же я? Тут же всі чоловіки. І мені роздягатися?

— На жаль, неодмінно, — сказав офіцер, знову вклоняючись. — Ви перейдете в іншу кімнату. Там є жінка, і на кілька хвилин вона забере ваш одяг. А зараз я попрошу вас здати мені для перевірки ваші документи і паспорти.

— Я вимагаю, щоб було негайно повідомлено наше посольство, — похмуро сказав Юрій, витягаючи паспорт.

— Навіщо? — відповів офіцер. — Якщо нам доведеться вас затримати, тоді ми повідомимо негайно. Але я певен, що за кілька хвилин ви вже будете в повітрі. Навіщо ж зайві телеграми?

Він весь час усміхався, говорячи, ї усмішка у нього була підлабузницька, розв'язна, підлеслива, Юрій намагався не дивитися на це гумове обличчя.

— Але вам доведеться негайно зайнятися вашим туалетом, — беручи паспорти, нагадав офіцер.

Начальник аеродрому вже подавав з-за дверей три синіх комбінезони.

Усміхаючись, Яринка вийшла з кімнати. Її навіть забавляла вся ця комедія з переодяганням. Вона ж так і знала — все скінчиться прекрасно, і через десять хвилин вони полетять. Офіцер делікатно відійшов, а коли переодягання було закінчено, в кімнату зайшла Яринка. Комбінезон був на неї великий, і вона видавалася надзвичайно кумедною зі своїми підкачаними холошами і рукавами, які все одно залишалися надто довгими.

Глянувши на неї, Юрій не міг стриматися від посмішки, і слідом за ним усміхнувся Волох. Ввічливий офіцер усміхнувся теж. Начальник аеродрому забрав зняту одежу. Офіцер ще раз уклонився (кланявся він надзвичайно часто, мало не за кожним словом) і попросив Юрія зняти також годинник з руки.

Юрій люто рвонув ремінець і подав годинник офіцерові. Той узяв, хвилину дивився на циферблат, ніби щось розшукуючи, потім підійшов до дверей і, сказавши: «Я прошу пробачення, панове, це тільки на кілька хвилин», зник за дверима.

Хвилини чекання тяглися нестерпно довго. Десять хвилин здавалися безконечними. Ніхто не підходив до дверей кімнати. Нервовими кроками Юрій міряв підлогу — дванадцять кроків туди, одинадцять назад. Чому назад виходило менше кроків, Юрій не розумів, і здавалося, ніби саме це більш за все нервує його.

Волох сидів на дивані спокійно. Через кілька хвилин вони полетять. Адже знайти в них і справді нічого не можуть. Але раптом спокій його зник, він зблід, підскочив з дивана і кинувся до вікна: з аеродрому доносилося тихе гудіння заведеного мотора.

— Це мій літак, — крикнув він і висадив кулаком скло. Скалочки посипалися з брязкотом. Промені сонця ламалися на розбитих гранях. По кулаку Волоха потекла червона цівка крові.

Тепер гудіння доносилось ясніше. Тон його ставав усе вищим. Так гуде мотор перед зльотом.

— Що вони роблять?

Гудіння мотора наближалося, воно ставало все ближчим, і раптом перед вікном пролетів величезний сірий птах з червоними зорями на крилах.

Їхній літак ішов на схід, набираючи висоту.

Юрій закам'янів. Йому здалося, серце перестало битися у грудях. Волох дивився, як літак зникав у височині. Ось він обернувся на хрестик, ось уже тільки маленьку темну плямочку видно серед високих білих хмарин. Ось і вона зникла.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Вальтер Шторре хотів жити. Жити за всяку ціну.

Була така ціна, що за неї можна було купити собі життя. Ціною зради, ціною волі і життя багатьох товаришів можна було купити життя собі. Але комуніст Вальтер Шторре навіть ніколи не повертався до звабливої і страшної думки. Зрадником він не буде…

Дні в маленькій камері коридора смертників минали надзвичайно швидко. Зате ночі тяглися неймовірно довго. Ночі минали в напруженому чеканні. Нічна темрява навалювалася, як щось густе, задушне. Вона заливала очі, вуха, горло, і кожен звук у цій могильній тиші здавався кроками людей, які поведуть на страту. І Вальтер бігав, бігав у своїй камері, намагаючись хоч кроками своїми розігнати божевільну тишу тюремної ночі. Потім, коли ходити вже було несила, він лягав на ліжко і на кілька хвилин поринав у важкий сон. Найменше шарудіння примушувало його схоплюватися з ліжка і знову починати біганину з кутка в куток камери.

Вальтер не міг зрозуміти, чому так довго не виконують вироку. Невже його будуть ще допитувати, невже вони надіються на його зраду?

Одного дня, коли надворі лютувала гроза, Вальтера вивели з камери і повели до тюремної канцелярії. Там поспішали. Видимо, готувалося щось незвичайне. Його і ще двох ув'язнених — молоду дівчину і високого білявого німця — посадили у чорне закрите авто, і воно понеслося, лунко розхлюпуючи калюжі дощової води.

Ніхто з в'язнів не знав, куди і для чого їх везуть. На страту це було не схоже. На звільнення скидалося так само мало — озброєні вартові сиділи в машині. Вони їхали з півгодини і зупинилися на великому аеродромі.

Вальтер вийшов з кабіни і скрикнув від здивовання — великий літак з червоними зорями на крилах стояв просто перед ним.

До машини підійшов офіцер з приємною усмішкою на губах, оглянув усіх трьох ув'язнених і наказав негайно вдягти одежу, яка лежить у літаку. Вони слухняно пере-вдяглися і зупинилися, чекаючи дальших наказів. Офіцер оглянув їх і залишився цілком задоволений. Щось згадавши, він витяг з кишені маленький ручний годинник і подав його Вальтеру.

— Надіньте.

Вальтер слухняно надів на ліву руку годинника з надірваним ремінцем.

Поки що перед ними не було нічого загрозливого. Тому всі троє, за наказом офіцера, спокійно підійшли до літака і зручно посідали на шкіряних кріслах. Вони сиділи і роздивлялися паспорти, які знайшли в кишенях. Незнайомі люди дивилися з фотографій.

А до офіцера підійшов невисокий пілот з обличчям старого бульдога. Два парашута виділи на ньому, і тому вся постать його здавалася потворною. Товсте квадратне лице не виявляло жодної ознаки думки. Зуби при розмові блискали яскраво і хижо. Шрами перетинали його обличчя вздовж і впоперек, видно, пілот побував вже не в одній катастрофі.

— Дозвольте летіти? — запитав він офіцера низьким, трохи хрипкуватим голосом.