Зоряні крила

Юрій глянув на Волоха. Той сидів підкреслено непорушно. Жодна рисочка на його обличчі не зраджувала хвилювання. Він летів назустріч грозі так само спокійно, як ранком назустріч сонцю.

Волох вже не вперше літав у грозах. Снігові бурани заставали його у повітрі. Сліпим польотом пролітав він сотні кілометрів. Чи ж варто йому хвилюватися через цю грозу? Вона мине за три хвилини. Через неї вік на своєму літаку пролетить, як куля, і вихор від пропелера знесе з крил навіть найменші краплини дощу.

Вони летіли в грозу, і гроза летіла на них. Наближення її відчулося зразу — почало гойдати. Літака кидало вгору, і знову він падав униз, ніби в широченну яму. Його клало на один бік і потім несподівано перехиляло на другий. А хмара ще тільки насувалася, чорна і грізна, як тінь велетенської гори.

Волох спочатку хотів облетіти грозу, але горизонт уже зник. З усіх боків небо було затягнуте сірою пеленою.

Літака кидало все дужче і дужче — перед грозою йшли висхідні потоки повітря.

Тепер Волох уперто набирав висоти. Він хотів перескочити через грозу, хоч надії на це було мало. Машина йшла все вище і вище, стрілка на чорному циферблаті вже дійшла до чотирьох тисяч, а перед літаком все стояла така ж сама стіна мутиосірих хмар.

І тоді машина врізалася у потворні кучугури туману. В кабіні відразу ж стало темно. Стрілки і цифри засвітилися перед Волохом. За вікнами кабіни сірів густий темний туман. Літак немов стояв на місці. Тепер Волох дивився тільки на стрілки приладів. Літак кидало значно менше. Грому не було чути. Гроза проходила десь далі від них.

Раптом у кабіні посвітлішало, і літак виринув з туману. Сонце заграло на площинах крил.

Юрій глянув вперед і ахнув неголосно і трохи розгублено. Справжня буря починалася тільки зараз. Величезна друга хвиля йшла за першою хвилею хмар. Несамовиті вітри закручували туман у тугі чорні спіралі. Хмари ворушилися, темні і зловісні. Вони ніби закипали, піднімалися вгору, щоб раптом обвалитися з височини на вільний від хмар простір.

У Волоха міцно стислися губи. Рот його тепер здавався сірою рискою. Юрій глянув на нього, і почуття тривоги вперше торкнулося серця. Тікати було нікуди. З усіх боків нагромаджувалися височенні хмари. Переплітаючись одна з одною, помалу затуляли вони останні світлі місця. Іти вперед! Іншого шляху перед Волохом не було, і він пустив літака вперед, просто у вир чорних розлютованих хмар.

Важку машину підхопило, як трісочку, і понесло. Обвали вітру були сильнішими за мотор. Волох намагався тільки втримати літак. Зараз він не думав про те, куди летить. Була тільки одна думка — втримати літак в горизонтальній площині — важка пасажирська машина при такому вітрі могла не вийти зі штопора.

Тепер вони спинилися в справжній грозі. Глухий гуркіт грому, повторений багатократною луною, здавалося, перекочувався просто по крилах літака. Блискавки розривалися перед ними, пробиваючи, вузькі ходи серед хмар. Літак несло на південь. Волох уже давно втратив орієнтацію.

Так минуло майже півгодини. Півгодини несамовитого напруження нервів.

У пасажирській кабіні тихо плакала від жаху Яринка.

Літака кидало з боку на бік, і тонкі губи Волоха стискалися все міцніше.

Та ось вони вилетіли з грози, і сонце бризнуло у вікна веселим промінням. Волох зітхнув полегшено і раптом вилаявся: просто на них ішла третя хвиля грози. Вона була і справді страшною. Навіть Волох, спокійний і врівноважений Волох, трохи зблід.

Він не боявся за себе, але машина могла не витримати цієї останньої божевільної сутички. Крім того, в моторі почувся новий тон. Так, Волох мав усі підстави, щоб збліднути.

Він пустив машину просто вниз. Вій хотів попередити грозу і сісти на землю раніше, ніж хмари закриють виднокруг. Машина перейшла майже у піке. Повітря свистіло. Волох випрямив машину недалеко від землі. Хмари йшли над ними. Через дві хвилини було б уже пізно.

Юрій глянув униз і радісно скрикнув. Волох глянув і теж задоволено усміхнувся. Просто під ними зеленів невеликий аеродром, і велика біла літера «Т» лежала посередині. Маленький ангар сірів збоку. Навкруги, наскільки сягало око, зеленіли ліси. Було навіть дивно, як міг потрапити сюди, в лісові хащі, аеродром.

Через кілька секунд колеса літака черкнулися землі. Машина спинилася, і після бурі непорушність здалася особливо дивною.

Юрій вискочив на крило. Від ангара до літака бігли люди в зеленкуватосірих уніформах. На аеродром падала третя хвиля грози.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Задоволена посмішка з'явилася на обличчі начальника аеродрому, коли він почув, що сам Юрій Крайнєв власною персоною завітав до нього в гості. Так, звичайно, він чув про пана Крайнєва і дуже радий бачити знаменитого інженера на власні очі.

Але, на превеликий жаль, пан Крайнєв сів на один з військових аеродромів. Так, так, причиною цього була гроза. Але зараз же, негайно слід запитати Берлін, що робити з паном Крайнєвим. А до того часу, поки прийде відповідь, він вимушений затримати літак, хоч це і завдає йому неймовірного жалю.

Юрію обридла ця розмова, він вийшов з кімнати і хотів пройти на аеродром, але вартовий біля входу заявив, що виходити заборонено. Тоді Юрій повернувся в кімнату, де сиділи Яринка і Волох. Він зайшов туди, і двері закрилися за ним з сильним металевим гуркотом. Він спробував знову відчинити їх, але двері замкнулися на невидимий замок, і тепер відкрити їх було неможливо.

Юрій одійшов від дверей і важко сів на великий диван. Яринка, оглядаючись злякано, як впіймане звірятко, сиділа в кріслі біля столу. Похмурий Волох сидів у кутку дивана і ні на кого не дивився.

Він вважав, що припустив величезну помилку, сівши на цей аеродром. Треба було летіти ще через одну грозу. Треба було летіти, впасти кінець кінцем, чорт забери, але ніяк не потрапляти в цю кімнату з гратами на вікнах.

Юрій глянув — справді, вікна в кімнаті було заґратовано тонкими, очевидно сталевими гратами. Це його вразило — невже вони в тюрмі? Але кімната ніяк не нагадувала тюрму.

Юрій коротко зітхнув і опустив голову на руки. В кімнаті повисла тиша. Несподіваний удар грому струсонув весь будинок. Волох підійшов до вікна. Гроза зірвалася з ланцюгів. Немов страшного звіра після багатьох років неволі випустили з клітки. Він бачив, як пригинаються до землі високі дерева. Вітер ішов рівною тугою масою. Він набував страшної сили. На очах у Волоха зламався десятилітній дубок. Дерева падали з тріском. Волох дивився у вікно, але густі потоки води попливли по шибці. Віін піймав себе на думці про те, як приємно зараз відчувати тверду землю під ногами. Він не дуже заздрив пілотам, які зараз були в повітрі.

А Крайнєв сидів на дивані мовчки. Дивні думки приходили йому в голову. Пригадався Валенс з його прозорими очима, потім Ганна змінила знайомий образ директора. Далі, вже зовсім несподівано, згадалася мати, старенька мати Юрія Крайнєва. Вона живе в Харкові у високому заводському будинку і чекає сина, а їздить він до неї вряди-годи. Усі думки його мали на собі відбиток пригніченості, похмурості.

За вікнами раптом стало тихо. Гроза пронеслася, і на північному сході вже з'явився шматок чистого неба.

Яринка, яка досі сиділа мовчки, підперши повні щоки кулачками, раптом зітхнула протяжно і жалісно. Може, квіти інженера Орленка пригадалися їй? В глибині блакитних очей бриніли сльози, вона намагалася їх стримати, і від того сльозинки ставали ще більш помітними.

— А куди ми сіли? — запитала вона, щоб тільки не мовчати.

Юрій приблизно назвав місце. Точно він і сам не знав його. До СРСР залишалося вже зовсім не так довго летіти.

— І треба було летіти, чорт забери, — вилаявся Волох, — треба було летіти. А то сіли чорт його знає куди, як ідіоти. Вік собі цього не прощу.

Він одвернувся від Юрія і знову став дивитися у вікно. Гроза вже минула. Гуркіт грому доносився здалеку тихо і неясно. Гудіння моторів несподівано порушило тишу. Якісь літаки сідали на аеродром.