Аутсайдери

Коли ж нарешті він зміг опанувати себе, то вимовив:

— Поясніть мені, як?..

— Ходімо, — прошепотіла Реґіна, вказуючи рукою у бік будинку. — Ми маємо багато тобі розповісти.

21

Яків останнім із постояльців зійшов униз. Він чув, як усі інші ще зрання вирушили в місто, й подумав, що йому теж не завадить пройтися. Коли повернеться Максим, вони разом вирішать, чи є Ковилець пристойним кандидатом на те, щоб стати їхнім новим домом. Яків подумав, що автомеханік тут навряд чи комусь потрібен, але не біда. Це не єдина професія, якою він володіє досконало.

— Доброго ранку, — привітався він до Ярини, яка поралася на кухні.

— Доброго ранку, — відказала та. — Поснідаєте?

— Так, не відмовлюся.

— Ну, хоч один гість без цих міських забаганок, — усміхнулася Ярина. Вона швиденько виставила на стіл картоплю, тарілку зі шматками оселедця і яєчню. — Ваші супутники геть погані на харчі. Сідайте.

Яків примостився за столом, згадуючи, про що ж він збирався побалакати з хазяйкою. Ага, про гроші.

— Ярино, — сказав він, — ви ж учора так і не сказали, скільки ми будемо винні за вашу гостинність. Давайте розрахуємося, бо я досить ніяково почуваюся, користуючись вашими послугами задурно.

— Та встигнете ще, — вона засміялася. — Ох уже ці міські, гадають, що все можна купити за гроші.

— Ні, я зовсім не те мав на увазі…

— Розрахуємося. Коли ви точно вирішите, подобається вам тут чи ні, й на скільки ви схочете залишитись.

— Мені особисто подобається ваше містечко, — відповів Яків, починаючи їсти.

— Хе, ви ще не бачили головного, — таємниче промовила Ярина. — У всіх вас сьогодні визначний день.

— Справді? Чому?

— Незабаром побачите. До речі, до вас гостя.

У наступну мить почувся стукіт у вхідні двері. Яків завмер із піднесеною до рота виделкою.

— До мене?!

Ярина хитрувато підморгнула йому й пішла у передпокій відчиняти. Він напружив слух, замислившись над її останніми словами. Нісенітниця якась. Хто може до нього прийти?

Двері відчинилися й знову зачинилися, впустивши когось усередину. Окрім важкої ходи Ярини, почулися ще чиїсь кроки, начебто жіночі. Потім у кухонних дверях з’явилися дві постаті — дебела хазяйчина і…

Виделка випала з його руки, голосно дзенькнувши. Пульс у скронях раптом став таким голосним, що здавався годинниковим механізмом закладеної у мозку бомби, яка за мить розірве голову на шматки. Відчуваючи тільки це ритмічне гупання, він спробував підвестися з-за столу, але ноги неначе паралізувало, і Яків знову гепнувся на стілець. Він не зводив очей з людини, яка зайшла слідом за Яриною.

— Здрастуй, Якове, — сказала жінка голосом його дружини.

— Це галюцинація, — невпевнено видушив із себе він, переводячи погляд з неї на хазяйку. Ярина з розумінням хитала головою і посміхалася.

— Не бійтеся повірити, — мовила вона. — Переконайтеся, що все насправді. Дива існують.

— Але ЯК?!

Марія виступила вперед, і сонячні промені з вікна осяяли її обличчя. Вона виглядала так, неначе недуга ніколи її не торкалася — квітучою, рум’янощокою й надзвичайно вродливою. Блискуче чорне волосся збігало по плечах звивистим потоком. Вона простягла руки до Якова.

— Я знала, що ми зустрінемося, любий, — голос цей не міг належати нікому, окрім його дружини.

Яків нарешті зміг підвестися з-за столу. Його рука також витягнулася вперед, потім він зробив крок і обережно доторкнувся до її пальців. За мить їхні долоні зімкнулися, пальці сплелися, а тоді й вони самі обійняли одне одного, міцно й жагуче.

— Я піду, — сказала Ярина. — Не буду вам заважати.

Яків її не чув. Він прагнув зрозуміти, чи не знущаються з нього органи чуттів, чи не зраджують хазяїна очі, ніс, вуха, пальці? Ні, Марія була справжньою, не привидом із книжок, не марою і не фантомом. Він не стримався й заплакав, і її рука почала заспокійливо гладити його волосся.

— Але ж як? — прохрипів він, повернувшись так, щоб бачити її обличчя. — Як, у ім’я Ісуса? Хіба це не сон?

— Ні, не сон, — ніжно відповіла вона. — Не існує ніяких пояснень, Якове, та хіба вони потрібні? Це подарунок. А те, що дарують, треба приймати без жодних питань.

— Так, так! Але ж…

— Ти боїшся, що я зникну? Ні, цього не буде. Ти сам мене знайшов, і тепер життя піде зовсім не так, як раніше. Цього разу воно буде справедливим.

— Боже, дякую Тобі, — вирвалося в Якова. — Нарешті Ти зглянувся…

— Так, Він зглянувся, — погодилася Марія. — Інколи Він дає нам змогу виправити помилки… А де наш син, Якове? Де Максим?

— Він… Треба знайти його. Він пішов на прогулянку. Я… якщо ти…

— Ну звісно ж, я буду тут, — усміхнулася вона, торкаючись устами його лоба. — Приведи його, любий. Я хочу побачити нашого сина.

— О, так! Добре! Зараз! — він заметушився по кухні, сам не розуміючи, що шукає, тоді вибіг з будинку і скочив у машину. За п’ятнадцять хвилин вони повернулися разом.

— Не може бути, — видихнув хлопчик, побачивши, як мати — живісінька — виходить із дверей і йде до нього. Він не знав, що й думати. Може, це йому сниться, може, мариться? Але примара не могла обійняти його, не могла поцілувати у скроню, як це робила Марія, не могла відкинути з його лоба пасмо волосся таким знайомим рухом.

— Хоробрий хлопчик, — сказала вона. — Тепер тебе ніхто не скривдить.

— Це справді ти? — прошепотів він їй на вухо, так, щоб більше ніхто цього не почув. І вона так само тихо відповіла, гаряче дихнувши в щоку:

— Так, рибко. Це справді я. Ти скучив?

— Дуже, — схлипнув він, ховаючи лице в неї на плечі. — Я ніяк не міг повірити, що ти…

— Ш-ш-ш… Не кажи цього. Ми знову зустрілися, і ніщо більше нас не розлучить.

Вони всі разом увійшли в будинок. Максим радісно побіг сходами нагору, тягнучи матір за руку, а Яків затримався внизу і підійшов до Ярини, яка супроводжувала хлопчика лагідним поглядом.

— Ярино, ви знали? Вибачте… але я зараз такий збуджений, що геть нічого не розумію, і навряд чи зможу зрозуміти потім. Ви можете мені пояснити, що сталося?

Вона поглянула на нього, загадково примруживши очі.

— Навряд чи якась людина у світі може це пояснити так, як вам хочеться, — відповіла вона. — Вам потрібно тільки прийняти все, як є, і не вигадувати зайвого. Усі, хто так чи інакше потрапляє сюди, врешті-решт знаходять те, що давно шукали. Можна сказати, що тут здійснюються мрії. Звісно, це звучить безглуздо, як у казці, але це єдине пояснення, яке я вам можу дати. Достатньо?

— Не знаю, — збентежено похитав головою він.

— Досить про причини, — відрізала вона. — Йдіть до своєї сім’ї. Адже саме за цим ви насправді сюди й приїхали.

— Так.

Він піднявся по східцях нагору й увійшов до кімнати. Марія сиділа на його ліжку, а Максим щось жваво їй розповідав. Замовкнувши, вони обоє повернули голови до нього.

— Усе ще не знайдеш спокою? — запитала дружина.

Яків розгублено розвів руками, тоді засміявся.

— Я ще не скоро зможу прийти до тями. Господи, Маріє… То ти живеш тут? Тобто…

— Так, — кивнула вона. — Я тут живу. Я з’явилася тут, бо ти мав сюди приїхати. Не існує нічого випадкового.

Максим відчув, як крізь радість, що сповнювала до краю його єство, прорізалася тонесенька чорна тріщинка підозрілої тривоги. Це було схоже на ще одне дежа вю. Або він десь чув щось подібне, або читав… але ніяк не міг пригадати. Він поспішив відігнати ці неспокійні думки, як набридливу комаху — зовсім не хотілося зараз псувати цю чарівну мить звичайними хвилюваннями.

— І ми зможемо розпочати все спочатку? — спитав Яків, стаючи перед нею навколішки.

— Ну звичайно. Пам’ятаєш, що я казала тобі востаннє? — від цих слів обличчя Якова спохмурніло, коли він згадав відвідини лікарні, але за мить знову просвітліло. — І ти знайшов саме те місце, як і було потрібно. Тут дається другий шанс на щастя, якщо в житті раптом трапилася якась помилка… не з нашої вини. Бог справедливіший, ніж про Нього думає більшість.