Аутсайдери

Олександр Шевченко

Аутсайдери

Присвячую матері

Усі місця й герої, як годиться, вигадані.

«Тема провінції в літературі невичерпна…»

«Жити в суспільстві й бути вільним від суспільства неможливо.»

«Що може бути природніше? Що може бути невинніше? Що може бути простіше? Тобі не до запитань, коли раптом бачиш живою свою небіжчицю-матір… Який був би жах, коли б виявилося, що мій здогад… справедливий!»

Частина перша

У вигнанні

1

— Інколи я тебе просто не розумію, — сказав Замбіцький.

Симон Сич лише скривив вуста в гіркій усмішці, тримаючи слухавку між вухом і плечем, і потягнувся за блістером цитрамону. Виколупавши дві пігулки, вкинув їх до рота й почав повільно жувати, відчуваючи на пересохлому язику знайомий бридкий смак. Чорти б узяли цю вогненну воду.

— Що тут розуміти, Петре? — мовив нарешті, через силу ковтнувши. — Ти чудово знаєш, як я ненавиджу ці збіговиська. А вони так само ненавидять мене. Вештатися між геніями та вислуховувати їхні взаємні компліменти? «Ой, чудово виглядаєте!» «Ах, ви сьогодні неймовірні!» «О, ви знаєте, ваш новий роман — просто диво!» «О, дякую!..» Ні, прошу тебе, тільки не сьогодні. Боюся там усе заблювати.

— Звідкіля в тобі стільки жовчі?

— З міхуром у мене ніколи не було проблем.

— Не смішно, — відрубав Замбіцький і важко зітхнув. — Невже не розумієш, що для тебе ж стараюся? Якщо так і будеш сидіти у своїй мушлі й посилати весь світ до біса — гадаєш, про тебе ще довго пам’ятатимуть?

— Мені байдуже, — буркнув Симон. Господи, коли ж він відчепиться і залишить його наодинці з улюбленим похміллям?

— А мені ні. За останні півтора року ти не написав НІЧОГО! Нічогісінько! То хоч з’явися там, покажи всім, що ти ще живий!

— Не кричи, будь ласка, — попросив, майже простогнав Симон. — Змилуйся над бідною головою…

— Мені здається, це єдина мова, яку ти розумієш.

— Я працюю над повістю, і ти це знаєш.

— О так, звісно. На якій сторінці ти зараз? На дев’ятнадцятій?

— На двадцять восьмій, — відповів Симон невдоволено. Іноді він просто ненавидів свого видавця. Той завжди знав, як краще натиснути на найболючіший мозоль.

— Це несерйозно, Симоне, — сказав Замбіцький більш м’яко, проте рішуче. — І далі так не можна. Сподіваюся, ти це усвідомлюєш.

— Петре, якщо я піду туди, то обов’язково нажеруся. А мені дуже цього б не хотілося.

— Я простежу за тобою. Про бар можеш забути.

— Завжди знав, що на тебе можна покластися, — в’їдливо промовив Симон. — То що ж мені там робити? Вишкірити зуби і вдавати із себе процвітаючого письменника?

— Зроби таку ласку. І ще спробуй ні з ким не лаятися. Минулого разу мені це дорого коштувало.

— Чи не забагато вимог? Гаразд, гаразд, — швидко додав він, коли Замбіцький багатозначно кашлянув у вухо. — Жартую. Роблю це тільки для тебе.

— О сімнадцятій, писако. Не забудь.

— Відбій, отче.

Симон поклав слухавку і важко гепнувся назад на ліжко, розтираючи лоба спітнілою долонею. Потім відкрив очі і глянув угору, на своє бліде відображення у дзеркалі на стелі. Колись, сповнений шляхетного бажання покинути пити, він причепив його туди, сподіваючись, що віддзеркалення власного бридкого стану дозволить зробити це швидше. Проте коли кожного дня бачиш одне й те саме, врешті-решт звикаєш і перестаєш реагувати… Шкода, ідея була непогана.

Він намацав у кишені штанів напівзім’яту пачку цигарок, витяг із неї одну мальборину, встромив у рота й закурив. Деякий час очі стежили, як пасма диму, чудернацько перекручуючись, спливають угору й розбігаються навколо дзеркальної поверхні. «Ось так і моє життя», — промайнула нечітка думка. Не краще від цього диму. Йому вже сорок, а він і досі не вчинив нічого путнього. Не звів будинок, не виростив сина, а замість дерева, як у тому жарті, посадив хіба що власну печінку. Дружина пішла від нього, писати дедалі важче. Все це було ланками одного ланцюга, проте мозок не бажав міркувати над цим, поки в горлянці стояв смак перегару, а зір сприймав навколишнє занадто яскравими кольоровими плямами. А таке було майже завжди.

— Підіймайся, паскуднику, — промовив Симон до свого двійника на стелі, кощавого суб’єкта у зім’ятій одежі, з типово єврейським довгим носом та кучерями, в яких уже оселилася сивина. Двійник був не проти. Врешті-решт вони обидва підвелися з болісним кректанням і загасили сигарету в переповненій недопалками попільничці. Новий день на дворі, хай йому грець. Час удавати з себе нормальну людину.

Симон доплентався до ванної кімнати, потер щоку, розмірковуючи, варто чи ні позбавляти себе колючої дводенної щетини, а тоді махнув рукою, і замість того, щоб поголитися, пішов на кухню заварити велику кружку чаю. У дверях довелося переступати через барикаду порожніх пляшок. Певної миті він усе ж таки зачепив їх капцем, і весь цей скляний частокіл із дзвоном та гуркотом розкотився по підлозі, викликавши в голові ще один болісний спалах. Лаючись на чому світ стоїть, Симон дістався до табуретки й гепнувся на неї, переводячи дихання. Невже він — та сама людина, що колись поставила країну на вуха своїм романом «Червоне каяття»? Це було неначе в минулому втіленні — до того, як колесо карми зробило оберт, скинувши його у багнюку. Тоді критична преса ще пророкувала йому блискуче майбутнє, а Вікторія, колишня дружина, з надією в очах спостерігала за поступовим сходженням нової «зірки», вибачаючи чоловікові дрібні вади.

Та тільки зірочка виявилася з дефектом. Чи були чогось варті книги, які він сам не пам’ятав, як писав, що у них потрібні слова народжувалися під спиртовою анестезією мозку, в запоях, що розтягувалися на місяці?

Симон нагрів чайника, кинув у чашку пакетик заварки й залив його окропом. Чи не хильнути б чого міцнішого? Щоб трохи збадьоритися? Ні, звісно, ні. По-перше, до ранку в нього ніколи нічого не залишалося, а по-друге, сьогодні ж довбана презентація. Якщо почати лікуватися зараз, то вже опівдні він стане зовсім нетранспортабельним. І чорт би з ним, та тільки не міг він знову підвести Замбіцького. Не пропив іще решту совісті, яка настійливо волала в голові, що кілька звичних вибриків — і Петро таки пошле його до біса, скинувши з плечей непотрібний тягар. А якщо це станеться — тоді хоч у зашморг.

Схилившись над духмяним випаром індійського чаю, Симон подумав, що копирсатись у причинах свого падіння — марна справа. Це лише деякі психіатри полюбляють проголошувати, що алкоголізм сягає корінням важкого дитинства, або питущих батьків, або постійних депресій… Маячня. Коли стаєш одним із них, то приходить розуміння, що насправді причина цьому лише одна — ти п’єш, бо інакше вже не можеш. Не має значення — письменник ти, хірург чи бетоноукладач; якщо бажання перехилити чарчину виникає дедалі частіше, заступаючи все інше — ласкаво просимо, друже, ти визрів.

Симон просто пив. Не через те, що справи йшли погано; якраз навпаки, все починалося саме так, як зазвичай бачить собі у рожевих мріях кожен письменник-початківець. Після «Віроломства», його другого роману, звідкілясь з’явилося видавництво «Унісон», очолюване Петром Замбіцьким, і запропонувало купу грошей за право видання його книжки. Тоді вони з дружиною нарешті змогли нашкребти на двокімнатну квартиру… Не було причини і в тому, що зсередини письменницьке коло виявилося зовсім іншим, ніж він собі уявляв раніше. На мистецьких вечірках, які Симон у ті часи інколи відвідував, він не міг знайти собі місця в атмосфері штучних пишномовних фраз, тому шукав порятунок лише в барі, що не минуло непоміченим… Але й це він міг пережити. Так само і в стосунках із Вікторією спочатку не було нічого такого, що примушувало б його щоразу глибше пірнати на денце гранчака. Але поступово з тонесенької тріщини між ними розверзлася прірва. Навіть напідпитку Симон розумів, що дружині болісно на це дивитися. Тому бувало таке, що він на кілька днів тікав з дому, їхав на стару занедбану дачу і днями просиджував там, надудлившись під зав’язку й шукаючи у хмільному напівзабутті вдалих ідей.