Аутсайдери

— Схоже, що так, — прошепотів він.

— І життя Максима теж зміниться, — продовжувала Марія, підвівши погляд на хлопчика. — Тут ніхто нікого не кривдить, немає слабких і сильних. Ти будеш ходити до школи разом із друзями, а не з ворогами.

— Так, — відказав Максим. Він згадав слова дітей на стадіоні і знову стривожився. Ті теж обіцяли дуже гарні речі… але водночас вони здалися йому неприємними. Та хіба мама йому бреше?

Лікарня… щось іще було в лікарні того дня.

Мати дивилася на нього дивним довгим поглядом.

— Максиме, — покликала вона. Він змигнув оком — і думки розтанули, повертаючи його у реальність.

— Підійди до мене.

Він наблизився до Марії і присів поруч на ліжко. Вона обійняла його однією рукою, пильно дивлячись в очі.

— Ти чимось стурбований… Не варто. Я ж повернулася. Хіба ти не про це мріяв?

— Так, мамо. Мені просто треба звикнути.

— Та й мені теж, — сказав Яків.

Марія обхопила їх обох руками.

— Любі мої, якби ви знали, яка я щаслива!

Частина третя

У мишоловці

22

— Тут ми й живемо, — сказала Реґіна, показуючи чоловікові оселю.

Звичайнісінький одноповерховий будинок із білої цегли всередині також не вирізнявся нічим особливим — дві кімнати, менша й більша, та кухня з газовою плитою, на якій голосно висвистував чайник.

— Чаю? — запитала вона.

— Що? А… так.

Даромир сів за стіл, намагаючись заспокоїтися, але це виявилося зовсім непросто.

— Я все ще не розумію, — пробурмотів він. Десятки запитань, що не мали відповідей, кишіли в голові, як мурахи в мурашнику. Перш ніж він вимовив хоч одне з них, Реґіна нахилилася й торкнулася пальцями його вуст.

— Деякі речі краще не розуміти, — сказала вона. — Вони є, і це все, що потрібно знати. Я не шукаю пояснень, і тобі не варто.

— Я лише хочу переконатися, що не сплю, — нервово посміхнувся він.

— Вір мені — ти не спиш. І це не марення. Хіба ми з Настею схожі на привидів?

— Ні… Господи, ні, — він зазирнув у свою чашку, неначе шукаючи там пояснення.

— То ти кажеш, що це… що тут виправляються помилки життя?

— Саме так ти повинен думати. Хіба не було помилкою, що нас розлучили таким несправедливим чином?

— Так. О, так, — очі знову запекло, а в роті з’явився солонуватий присмак. — Я гадав, що цього неможливо виправити.

— Усе можливо, — лагідно заперечила Реґіна. — Бачиш? А те, що було раніше — вважай, що то був довгий страшний сон.

— Тепер ти залишишся з нами, тату? — запитала Настя. Вона сиділа поруч, жувала печиво й уважно дивилася на батька. Даромир нахилився й ніжно провів рукою по її волоссю.

— Так, доню. Тато більше нікуди не зникне. І не дасть зникнути вам.

Він підвів очі на дружину.

— Я повинен зізнатися тобі, — вимовив він із тремтінням у голосі, яке ніяк не вдавалося подолати. — Коли я залишився сам, я теж накоїв багато помилок. Страшних помилок. Я був у розпачі… Гадаєш, мені їх теж пробачать?

— Бог милосердний, — відповіла Реґіна.

— У мене є гроші… — сказав Даромир, змахнувши сльозу з ока. — Багато грошей. Ми можемо поїхати дуже далеко і розпочати все заново…

— Ні, Даре.

— Ні?.. Чому?

— Бо якщо ти залишиш це місто, все зникне, — відказала вона. — Не треба вимагати більшого, ніж є у тебе в руках. Ти не випадково потрапив сюди, і якщо хочеш, щоб ми залишилися з тобою, ти повинен бути тут. Такі правила. Ти можеш їх прийняти?

Справді, навіщо кудись їхати? Знову ризикувати, коли до нього повернулося найдорожче, що було в житті? До біса кляті гроші — за них не купиш те, що є справжньою цінністю.

Даромир підвівся на ноги й знову міцно обійняв дружину. Він не має права ще раз втратити свою сім’ю — цього разу через власну примху.

— Звісно, я можу, — тихо мовив він. — Вибач. Я залишуся. Досить постійних переживань… Я люблю тебе, люблю вас обох, і зроблю все, що завгодно, аби нас більше ніщо не розлучило.

Що завгодно.

23

Визирнувши у вікно, Максим побачив у садку Гришка. Той стояв серед дерев і, здавалося, дивився просто на нього. Його незграбна постать знову викликала почуття тривоги, приглушуючи радощі. Поява матері почала здаватися не такою вже й природною. Він замислився — чого ж хоче від нього цей товстун? Що він хотів показати?

Хіба можливо, щоб померлі поверталися?

Батько з мамою сиділи за столом і розмовляли. Яків захоплено розповідав про подробиці поїздки і нічого навкруги не помічав. Але мати раптом повернула голову і глянула у Максимові очі. У цьому погляді він помітив занепокоєність і… підозрілість?

«Я радий, що ти знову з нами, — несподівано чомусь подумав він. — Я справді радий і дуже щасливий».

Мати всміхнулася йому, і дивний вираз схвильованості зійшов з її обличчя.

Максим підійшов до ліжка й натягнув куртку.

— Ти кудись ідеш? — запитав батько.

— Пройдуся вулицею, — відповів Максим, надаючи голосу ноток безтурботності, і знову ствердно подумав: «Я всього лише вийду прогулятися».

— Синку, я хотіла, щоб ми усі разом пішли в мій дім, — промовила мати. Тоді додала, звертаючись до Якова: — Ви ж не збираєтесь і надалі жити у Ярини?

— Звісно ж ні, — кивнув батько. — Максиме, то, може, й справді…

— Я швиденько, — відказав він якомога спокійніше. — За кілька хвилин повернуся, і ми підемо. А ви поки що поговоріть.

Яків із Марією засміялися.

— Гаразд, — сказала мати. — Тільки швиденько.

Хлопчик вийшов із кімнати і збіг сходами. Помітивши внизу Ярину, він промчав повз неї, перш ніж та встигла до нього звернутися. Раптовий здогад був занадто фантастичним, але хто сказав, що фантастика в книжках є лише вигадкою? Може, мама Марія, якою вона повернулася, справді читає думки? Дуже схоже на те. Але Максим примусив себе викинути зі свідомості ці підозри — якщо він має рацію, то краще їй про це не знати.

А якщо це не його мати? Чи безпечно залишати її з батьком наодинці? З іншого боку, він мусить про все дізнатися. Може, слова Гришка — то лише маячня божевільного, але поки він це не з’ясує, то не зможе заспокоїтися.

Максим вискочив на двір і попрямував уздовж фасаду будинку, обережно пригинаючись під вікнами. Товстун стояв на тому ж місці, причаївшись біля стовбура яблуні. Хлопчик підійшов до нього.

— Якщо ти хотів щось сказати, — мовив він, косуючи на вікно кімнати, — то кажи швидше.

— Ти-и відчуваєш, щось неправильно, так? — пробубонів той. Він простяг руку. — Ході-імо.

— Куди?

— Недале…еко. Покажу. Ти сам… побачиш.

Що залишалося? Він мав дізнатися. Можливо, це пояснить, що ж відбувається. Максим узяв його велику долоню, і вони вийшли на тротуар. Товстун кумедно підстрибував на кожному кроці й насторожено крутив головою навсібіч. Хлопчик ледь устигав за ним.

— Усі думають, що Гришко дурни-ий, — протягнув той. — Що в нього не все гаразд отута, — він тицьнув себе у скроню пальцем. — Але ві-ін б-бачить! Ба-ачить все!

— Моя мати… — Максимові довелося ковтнути клубок у горлі, щоб продовжити.

— Моя мати, яка померла… Вона щойно повернулася. Ти знаєш, як це сталося?

— То н-не вона.

— Що?

Їм почали зустрічатися люди — виходячи з-за хвірток, зупинялися й дивилися на них. Цього разу ніяких усмішок, очі мешканців були підозрілими й ворожими.

— Куди це ви? — промовляв кожен із зустрічних. — Куди ви йдете? Хлопчику, куди ти йдеш із ним?

Максим зберігав мовчанку, позираючи на ці обличчя. Жоден із мешканців не спробував їх затримати, продовжуючи лише несхвально дивитися вслід. «Вони не знають, куди ми йдемо, — майнуло в голові. — Вони не можуть читати його думок!» Гришко похмуро поглядав на них, але не уповільнював ходи. Коли вони дісталися площі й звернули на знайомий шлях, що біг до виїзду з міста, Максим знову спитав: