Аутсайдери

За мить хтось заступив йому світло і збуджено промовив:

— Ви Симон Сич?

Роздерши повіки, він побачив перед собою низенького пухкого чоловіка у білій сорочці й чорній краватці. Той вдивлявся в його обличчя з тим самим виразом, що був і в більшості інших мешканців містечка.

— Я.

Чоловік схопив його руку і радо затряс.

— Оце так! Уперше в житті вітаюся з письменником! Мені ще вчора сказали, що ви прибули до нас, та я спочатку й не повірив…

— Вибачте, але з ким…

— A-а, так-так. Олексій Степанович Метлух, ковилецький голова.

«Отакої! — подумав Симон, чекаючи, поки той відпустить його руку. — У цих краях усі міські голови тільки те й роблять, що стежать за перебігом подій на літературному фронті». Проте після магазинчика він уже не знаходив у собі ані сил, ані бажання чомусь дивуватися.

Метлух присів на лаві поруч, не зводячи з нього очей.

— А я вас скрізь шукаю, — повідомив він. — Випадково помітив — ба, думаю, оце той самий письменник!

— У вашому місті не сховаєшся, — посміхнувся Симон.

— Еге ж, це точно. Містечко у нас зовсім маленьке, як бачте, але до статусу смт дотягуємо, — він засміявся. — Тому всі все бачать і про все знають…

— Ви сказали, що шукали мене? — перервав Симон потік його слів.

— Саме так. Сьогодні у нас святковий захід, і ваша присутність обов’язкова.

— Захід? На честь чого?

— Ну як же, — здивувався Метлух. — На честь вашого прибуття до нас!

— Що?

Голова з усмішкою підморгнув йому.

— У Ковильці не кожного дня опиняються такі відомі люди як ви, і наш обов’язок — прийняти вас, як годиться. Тому ми й вирішили, так би мовити, запропонувати вам знайомство з нами, а ви, своєю чергою, розкажете нам щось про себе. Усім буде цікаво.

— Мушу зізнатися, це досить несподівано, — вимовив Симон. — Коли ви тільки встигли…

— Це було нескладно; — відказав голова. — Сьогодні неділя, робити людям нічого… До того ж усі бажають подивитися на справжнього письменника. Я подумав, що краще відразу зібрати ваших прихильників під одним дахом, ніж потім вони будуть набридати вам поодинці.

— Справедливо. І коли ж цей ваш захід?

— За годину.

— Ну, ви даєте! Але ж я не встигну підготуватися! — він занепокоєно глянув на свою куртку-джинсівку. — Та й не маю чого вдягти задля такого урочистого моменту…

— Та годі вам! — махнув рукою голова. — Яке готування, яка одежа?! Може, у вас у місті це й має таке велике значення, але нас цікавить винятково ваша особа, — він підвівся й наостанок іще раз потиснув йому руку. — Приходьте, ми всі на вас чекаємо.

— Я прийду, — кивнув той.

Метлух схвально посміхнувся й пішов геть, залишивши Симона у стані приємної розгубленості.

20

Сума, яка була в кейсі, становила сорок тисяч доларів.

Даромир гадки не мав, що тепер із ними робити. У межах Ковильця це всього лиш купа папірців, оскільки тут не те що банку, а й обмінного пункту не знайдеться. Якщо залишитися, то користі від них нуль. А їхати звідси він поки що не збирався.

Після того як хлопчик, а потім і письменник пішли в місто, Даромирові теж захотілося з’ясувати свою дислокацію. Ковтнувши на кухні зварену Яриною каву, він натягнув плаща й вийшов із будинку. У місто він чомусь вирішив виїхати на своєму BMW, хоча міг би обійти його пішки за якусь годину. І чим більше він роздивлявся з машини все навкруги, тим більше переконувався, що це місце просто створене для того, щоб від когось у ньому ховатися.

Той шматок асфальтованого шляху, що привів його сюди з шосе, був єдиною ниточкою, яка поєднувала селище з довколишнім світом. Будь-яка інша вулиця зрештою обрубувалася тупиком, і далі не було нічого, крім нескінченних міріад соснових стовбурів, які військом обступили Ковилець. Неймовірно… і це містечко досі живе? Справді унікально. У такій ізоляції міг би існувати невеличкий хутір на двадцять хатин, але це селище якимось чином тримало цілком пристойну форму і помирати, здається, не збиралося.

Мешканці, що сиділи на лавах біля будинків, крокували тротуарами або й просто стояли посеред шляху, супроводжували машину Даромира здивованими поглядами. Звісно, це ж єдиний автомобіль тут. Але де в біса інші? За час свого ознайомлювального об’їзду він усе ще не бачив жодного. Ярина щось казала про людей, які приїздили сюди й залишалися; цікаво було б поспілкуватися з кимось із них. Але вони, мабуть, уже настільки тут прижилися, що відрізнити їх від корінних жителів він навряд чи зміг би.

Зустрівся письменник, що приїхав учора в Ковилець. Все ж незрозуміло, якого дідька він тут забув. Хоча в цих адептів мистецтва завжди у голові дивні примхи… Може, фантазія скінчилася, то він і надумав підновити її в провінції, відчути себе вільною пташкою. Що ж, у кожного свої проблеми. Вони перекинулися чемними привітаннями й рушили далі, кожен своїм маршрутом.

У наступному провулку на нього очікувала несподіванка. Розслаблено споглядаючи будинки обабіч дороги, Даромир ледь не скрикнув, коли раптово щось промайнуло перед машиною. Щось кругле й різнобарвне… Він миттєво натиснув на гальма, дивуючись власній удачі. Ну от, знову інцидент на дорозі, вже втретє. Що за чортівня?

Перед очима стрибнув веселковий гумовий м’яч, відскочив від капота й покотився по асфальту. Даромир уже виглядав у пошуках неслухняного малюка, збираючись щонайменше сказати йому кілька різких слів із метою виховання, але язик несподівано присох до піднебіння.

На шлях вийшла маленька дівчинка у рожевому ситцевому платтячку. З двох великих бантів на голові стирчали біляві хвостики волосся. Вона неквапно підійшла до м’яча, підняла його й повернулася обличчям до машини. Даромир відчув, як починає провалюватися кудись у суцільну темряву, і, щоб утримати свідомість, яка прагнула полишити його, з усіх своїх сил учепився в кермо.

Це його дочка.

— Тату? — промовила дівчинка невпевнено, крок за кроком наближаючись до машини. Даромир стежив за нею широко відкритими очима; він не наважувався навіть поворухнутися, щоб вона не випарувалась, як міраж. Але дівчинка не зникала.

— Господи, — автоматично прошепотіли губи те, що зазвичай і промовляється у випадках, коли людина зустрічає на вулиці свою померлу дочку. Потім рука штовхнула дверцята, і Даромир вийшов із машини, боячись відвести погляд від дитячої постаті. Він дивився на неї згори вниз і через якусь нескінченну мить зважився вимовити вголос:

— Настя?..

— Татку! — Її маленькі рученята обхопили його за пояс. Від несподіванки він хитнувся, й ослаблі ноги ледь не підвели. Утримавши рівновагу, Даромир обережно опустив долоні їй на плечі, і коли відчув під ними справжнє тіло, розридався від почуттів, що сповнювали його через край. Забутий м’яч пострибав геть від них.

— Татку, ти нас знайшов!

— Я… — що можна було сказати, не розуміючи, марить він чи все відбувається насправді? Тільки цей порожній звук. Він сповз на коліна і зазирнув їй у вічі. Ті самі шматочки блакиті, які неможливо забути, як і її обличчя. Ні, це вона, жодних сумнівів не було.

— Настя, — знову випало з вуст. — Господи, Настя, Господи… — він ладен був повторювати це нескінченно, аби тільки її худеньке тіло не зникало з його рук. Дівчинка теж плакала, притулившись обличчям до його неголеної щоки; Даромир міг відчувати вухом її дихання. Потім він буде шукати цьому пояснення, а зараз було важливим тільки одне — її дихання.

— Я знала, що ти нас знайдеш, — прошепотіла Настя, й тут до нього дійшло.

— Нас?..

— Даре, о Боже, це ти?! — пролунав знайомий голос.

Ні, так не буває. Але ж ось вона, його дружина, вибігає з хвіртки і наближається до них. Даромир ухопився за ручку дверцят, щоб підвестися, бо сили остаточно пішли від нього.

— Цього не може бути, — устиг промовити він невпевнено, перш ніж опинитися в обіймах Реґіни.

— Господи, ти знайшов!

І вона теж була цілковито реальною: її тіло під блакитним халатом дрібно тремтіло від плачу. Він відкинув усі нечисленні думки, вхопив її й почав гарячково цілувати рідне обличчя, вдихаючи божественний запах шкіри й волосся. Настя теж притулилася до них, і всі троє обійнялися посеред шляху, забувши про увесь світ.