Аутсайдери

— Сідай у машину, синку, — сказав він, витираючи очі. — Мерщій сідай, поїдемо до Ярини.

— Щось сталося? — запитав Максим, пригадуючи той день, коли батько врятував його від хуліганів, і почуття дежа вю остаточно збило його з пантелику. Запитання того дня — «Щось із мамою?» — він ледь не вимовив вдруге, але вчасно стримався.

— Ні… нічого не сталося, — відповів Яків, сміючись. — Вірніше, чого це я… Сталося. Ще й як сталося! Ну ж бо, сідай швидше, на нас чекають.

— Чекають?! — але батько вже був у машині, і Максим теж поліз у салон, геть нічого не розуміючи. Востаннє кинувши погляд на Гришка, він побачив, що той стоїть на тому ж місці, дивиться на нього і повільно хитає головою з боку в бік. А потім батько натиснув на газ, різко розвертаючи машину, і товстун зник із поля зору.

— Я знав, синку, — сказав Яків тремтячим голосом. — Я відчував, що ми не випадково тут опинилися… А тепер у нас усе буде добре.

— Тату, що трапилося? — схвильовано мовив Максим. Вираз батькового обличчя його лякав, і він не міг збагнути, що ж із ним сталося.

Вони досягли площі, і Яків повернув праворуч, швиденько глянувши на сина.

— Зараз ти сам усе побачиш. Ні про що не турбуйся.

За мить «Жигулі» зупинилися біля Ярининого будинку.

Вийшовши з машини, Максим рушив за батьком, який одразу попрямував до дверей, але зупинився, коли ті раптом відчинились їм назустріч. Він побачив, і з вуст зірвалося:

— Не може бути…

19

Цього ранку Симон знову відчув, що таке натхнення.

Дивний стан збудження, неначе від великої дози кофеїну — зсередини розпирає від незрозумілих бажань, у голові вирує безліч думок, а руки аж тремтять від бажання вихлюпнути ці думки на папір. Востаннє такий злет був — якщо він не помилявся — під час написання другої книжки, чорт знає коли… Здавалося, що він прокинувся від довгої сплячки, яка тривала кілька років, а тепер знову настав час зайнятися справою, що її він вважав своїм покликанням. Яка ж причина — лісове повітря так подіяло, чи день тверезості, або зміна оточення? А дідько його знає, мабуть, усе одразу. Він іще майже нічого й не бачив навколо — а вже який разючий ефект! Потрібно було ще кілька років тому покинути остогидле місто. Якщо так піде й далі, то повість для нього перетвориться з каменя спотикання на сходинку до наступного твору. Упевненість, що саме в цьому місці справи мають покращитися, була незламною — неначе навіяною кимсь іззовні.

Руки свербіли витягнути із сумки рукопис, але Симон вирішив, що це зачекає. Спочатку краще вийти в місто. Нашвидкуруч поснідавши, він повідомив Ярині, куди йде, і вирушив на екскурсію по Ковильцю.

Як він і очікував, містечко майже не відрізнялося нічим особливим від інших селищ міського типу, кілька з яких йому колись довелося відвідати. Однотипні будівлі (з них більшість, здається, не реконструювалися року так із п’ятдесятого) та відчуття завмерлого часу, що випромінювала тут будь-яка річ. Але були й відмінності. Оточений лісом з усіх боків Ковилець не здавався уламком цивілізації, одним із тисячі зерняток післявоєнних забудов, яке проросло саме тут, в абсолютно глухій відлюдній місцевості. Він видавався цілком автономним селищем, що існує неначе саме по собі. Видавався не без підстави — тут не було ані автовокзалу, ані залізниці, а найближча магістраль бігла повз нього аж за п’ять кілометрів. Найповніша ізоляція від навколишнього світу, яку тільки можна уявити. До того ж і досі не було видко машин — деталь, на яку важко не звернути уваги. Навіть у найглибиннішій з глибинок завжди знайдеться хоча б один автомобіль… на пошті, або в продмазі — зрештою, якось же сюди завозять харчі, газети й інше? Та хоч і його книжки, які начебто всі тут читають… Але він спитав себе — чи справді так важливо знати, чому тут немає машин і як може існувати поселення без жодних зв’язків із навколишнім світом? Звісно ж — ні, чого це йому лізти у справи місцеві — спочатку він мав розібратися зі своїми власними.

Блукаючи затишними провулками, він чемно вітався з мешканцями й помічав у поглядах неприховану зацікавленість. Кілька чоловік навіть підійшли поручкатися з ним, і, незважаючи на їхній типово провінційний вигляд, здавалося, що вони чудово знають, хто він такий. Дивно, неймовірно, безглуздо — але факт. Слова Олесі в кафе ставали дедалі більше схожими на правду. Він не знав, дивуватися цьому чи ні… У будь-якому разі на запитання «як?» і «чому?» в нього не було жодної логічної відповіді. Симон знову вирішив, що це важить не більше, аніж усе інше. Це є, це насправді, а решта несуттєва.

Упродовж прогулянки він одного разу все ж почув звук автомобільного двигуна, але виявилося, що це машина того мовчазного хлопця, Даромира. Схоже, він теж вирішив ознайомитися з містом. Глянувши на його шикарну іномарку, що котилася назустріч, Симон подумав, що той, як і годиться володарям таких машин, занадто себе шанує, щоб ходити власними ногами, проте махнув йому рукою і чемно посміхнувся. Той відповів «біпом» клаксона та коротким вітанням із відчиненого вікна, після чого обидва продовжили свій ранковий моціон.

На одній із вулиць Симон натрапив на книжковий магазинчик, про який казала хазяйка кафе. Це був невеличкий металевий павільйон зі скляною вітриною й трафаретним написом над дверима: «КНИГИ». Неділя у розкладі була вихідним днем, це підтверджував і велетенський начіпний замок. Симон наблизився до дверей, глянувши на блакитну фарбу, що почала облуплюватися, та плями іржі під нею, потім подивився на аркуш паперу, приліплений до скла з іншого боку. Він гадав, що більше нічому не зможе здивуватися, проте напис усе ж примусив його засумніватися в задовільному стані власної психіки.

«Ковильці! Усі книги видатного майстра слова Симона Сича! У твердій та м’якій обкладинках!» — так було виведено на папірці червоним фломастером. Він дивився на оголошення, відчуваючи, що ноги стають неначе поролоновими, і зараз він гепнеться на цементні східці. Чудова була б картина — магазин із повним зібранням творів живого класика, прикрашений тілом непритомного автора під дверима. Восьме диво світу, туди його… Він нервово засміявся, уявивши собі це, і ще раз перечитав напис — зміст залишився тим самим.

Симон розгублено припав до шибки, затулившись долонями від сонця, і вдивився у нутрощі крамниці. У напівмороці він побачив шафу з кількома полицями, вщерть заповнену його книжками — усіма виданнями й перевиданнями, які тільки існували. На кожній полиці по одному. Інших книжок було зовсім мало — здається, якісь підручники та посібники з садівництва. Хіба таке можливо?

Як і чому? Два запитання знову нагадали про себе. Може, це божевілля, шизофренія або біла гарячка?

Тут озвався внутрішній голос, який дорікнув, що він занадто засмічує собі голову різним непотребом. Про те, що він знайшов у цьому містечку, можна тільки мріяти, чорт забирай — його люблять, читають, крамниця забита його книжками, а самопочуття просто ідеальне для продовження повісті. І йому ще щось не подобається? Невже ранкові блювання та порожні мізки кращі? Потрібно підійти до всього цього інакше… А якщо хтось чи щось там нагорі зглянулися над його ще не зовсім пропащим життям? Якщо це соломина, за яку треба вхопитися, поки дозволяють? А він стоїть тут і грається в «ромашку» — можливо, неможливо… Та на колінах треба дякувати Богові — існування якого він завжди цинічно відкидав — молитися, щоб це все не перетворилося на сон!

Гаразд. Хай там що — більше він не буде ламати голову над тим, що тут відбувається. Це подарунок, і треба прийняти його як найцінніше з того, що було в його житті. У світі не буває випадковостей, і не його клопіт — вишукувати причини. Його справа — писати книжки.

Симон ще довго блукав містом, доки не набрів на викладений камінням декоративний фонтанчик біля старої будівлі місцевої бібліотеки. Ковтнувши з нього холодної та надзвичайно смачної води, він вирішив перепочити й присів на лаву поруч, із насолодою підставляючи лице сонцю.