Аутсайдери

Але досить швидко він зрозумів, що містечко більше не справляє дивного враження. Це було неначе пробудження від довгого сну. Він ішов сонячною вуличкою, крутячи головою на всі боки, вдихав свіже повітря з ароматами лісу і дивувався, чому це вчора селище здавалося таким тривожним. Батько виявився правий — на ранок усе навкруги сприймалося зовсім інакше. Неначе й не було учорашнього дня з його турботами, а вони жили тут від самого початку… Зустрічні вітали його приємними посмішками, і Максим відчув, що теж починає посміхатися у відповідь. Як дивно, все змінилося… але він був цьому тільки радий.

Хлопчик дістався до площі, покружляв навколо барвистої клумби, а потім рушив дорогою, якою вони приїхали сюди вчора. Батькові він сказав про школу автоматично, насправді зовсім не збираючись туди йти, але зараз подумав, що це непогана ідея. З машини він помітив, що школа у Ковильці зовсім маленька — двоповерховий цегляний будиночок, схожий на пансіон тітки Ярини. Не порівняти з київською, яку він про себе називав «бункером» і яка була лише потворним нагромадженням бетонних блоків. Місцева викликала приємніші враження, і Максим вирішив, що треба туди навідатися.

Він проминув знайоме кафе, яке цього дня було зачинене, потім перейшов на правий бік вулиці. Стежина між деревами вивела його до невеличкого стадіону, що складався зі спортивного майданчика, окресленого асфальтованою біговою доріжкою. Школа в оточенні яблунь із побіленими вапном стовбурами стояла на іншому боці поля. Зараз вона, звісно, була тихою й порожньою, бо заняття вже скінчилися до наступного навчального року.

Але Максим був не сам. На майданчику біля турніків він побачив трійко дітей, двох хлопчиків і дівчину. На вигляд вони були навряд чи старшими від нього. Він уже збирався тихенько піти звідси, пам’ятаючи про деякі неприємні випадки спілкування з однолітками у власній школі, але один із хлопців раптом помітив його і замахав рукою, кличучи до себе. Жест був привітним. Після роздумів Максим вирішив, що буде помилкою показати себе боягузом у першій же зустрічі з місцевими дітлахами — тим більше, якщо йому справді доведеться залишитися тут і навчатися разом із ними. Усвідомивши це, він попрямував до майданчика, на всяк випадок готуючись дати відсіч, якщо наміри в них виявляться зовсім не приятельськими. Але, підійшовши ближче, він побачив, що всі троє зовсім незлобиво до нього посміхаються. Той, що махав йому, виступив уперед, простягаючи руку:

— Привіт! Ти Максим?

Те, що хлопець знав його ім’я, знову примусило Максима стривожитися. Ще більший подив він відчув, коли помітив, що той тримає в іншій руці різнокольорового м’яча — того самого, що вчора лежав на узбіччі. Але за мить він себе заспокоїв, згадавши батькові слова: «У таких селищах це не єдиний засіб зв’язку, синку». Звісно, новини тут поширюються з блискавичною швидкістю, і про їх приїзд, напевно, вже знає все місто. А цей м’яч, скоріше за все, і належить хлопцеві, тож усе має просте пояснення.

— Так, це я, — відповів Максим, потискаючи його руку.

— А я Гліб, — відрекомендувався хлопець. Його веснянкувате обличчя зберігало дружній вираз. — Ми чули, що ти приїхав.

— Чули? Звідки? — хоча він уже знав відповідь.

— Тут ні від кого нічого не приховаєш, — засміявся Гліб, тоді вказав на своїх товаришів. — Знайомся: це Мишко, а це Ліна.

— Ти будеш ходити до нашої школи? — запитав Мишко.

Максим у відповідь невизначено знизав плечима.

— Я ще не знаю. Якщо батько схоче тут залишитися…

— Він схоче, — впевнено промовила Ліна, чорнява дівчинка у блакитному платті.

— Всі залишаються.

— Тобто? — не зрозумів він. — Чому?

— Тому що тут добре, — відказав Гліб, розкручуючи м’яча на вказівному пальці, як завзятий баскетболіст. Максим зачаровано дивився за обертанням м’яча. — Сам побачиш. Тобі теж сподобається.

«Тобі тут сподобається, — казала і Ярина. — Ні про що не турбуйся…»

— Справді? — перепитав він тихим голосом. Раптом чомусь захотілося спати.

— Так, сподобається, — кивнув Мишко. — Тебе більше не скривдять, бо в нас ніхто нікого не ображає. Якщо ти залишишся…

— Гей! — гукнув хтось позаду. Максим стрепенувся, і сонливе відчуття миттєво зникло. Озирнувшись, він побачив на стежці між деревами того божевільного хлопця, що чіплявся до них учора. Здається, той гукав саме його.

— Не ходи, — попередив Гліб і поклав долоню на Максимове плече. — Не розмовляй із ним.

— Чому це? Хто він такий?

— Він дебіл, — пхикнула Ліна, дивлячись у бік товстуна. На її гарненькому обличчі з’явився вираз презирства, змішаного з люттю. Дивно було бачити це. — Ти ж не хочеш спілкуватися з дебілом? Чи наша компанія тобі не подобається?

— Гееей! Х-хлоп…ч-че! Підійди!

«А чому він сам боїться підійти?» — подумав Максим.

Божевільний стояв на тому ж місці, нервово заламуючи пальці, на обличчі прочитувалося відчайдушне благання.

— Григо-орій х-хоче… тобі що-о-ось сказа…ати!

Нові Максимові приятелі дивилися на дурника, спопеляючи його гнівними поглядами. Максим не знав, за що вони так ненавидять бідолаху, проте всі троє раптом видалися йому огидними. Рука Гліба на плечі здалася велетенським слимаком, і він, скинувши її, відступив на крок.

— Не ходи, — знову сказав Гліб. — Хіба ти не хочеш залишитися з нами? Що тобі до цього дурня?

— Я піду додому, — відповів Максим, задкуючи. Нещодавня тривога повернулася в усій повноті — все це зовсім йому не сподобалося.

— Не балакай до нього, Максиме! — промовила Ліна, простягаючи руки. — Залишайся!

У них очі білі, чи це йому тільки здається? Мабуть, примарилося… І все ж закортіло якомога швидше чкурнути звідси. Але проскочити повз товстуна не вдасться, той заступив увесь шлях.

Коли він наблизився до божевільного, якого жінка з кафе називала Гришком, той простягнув руку і схопив його за плече. Максим відсахнувся, проте хватка була міцною.

— Чого тобі треба? — вигукнув він перелякано.

— Ні! — простогнав Гришко, затинаючись. — Н-ні, н-не бійся м-м-мене! Г-григорій не з-зробить шкоди, т-треба розказати!

— Що?

— Х-ходімо зі мною, Григорі-ій покаже!

— Та відчепися ти! — він озирнувся через плече.

Діти все ще стояли на майданчику й дивилися на них.

Що ж тут відбувається? Смикнувшись, він вирвався з рук Гришка і швиденько попрямував стежкою до вулиці, але той не відставав.

— Будь л-ласка, послу-ухай Григорія! Тут небезп-п-печно! Вам т-треба їхати!

— Ми щойно приїхали, — кинув Максим, не озираючись. — Я йду додому.

— Та п-послух-хай же мене! — Гришко раптом заплакав. Максим зупинився і здивовано повернув голову. Цей незграбний здоровань стояв перед ним, звісивши руки, як батоги, і заливався сльозами. Від цього видовища хлопчик зовсім розгубився. А може, він не божевільний? Може, справді хоче щось йому сказати? А якщо перше враження від містечка було слушним, тут справді щось негаразд, і цей Григорій знає, у чому справа?

Максим обережно наблизився до нього, готовий, утім, у будь-яку мить драпонути геть, якщо хлопець почне буянити.

— Що ж ти хотів мені сказати?

Гришко схлипнув і витер носа рукавом сорочки.

— Тут небезпеч…но, — булькнув він. — Вам усім треба… їхати геть. Поки вас не встигли… п-пол…

— Що? Я не розумію.

Товстун у розпачі трусонув головою.

— Гришко… не м-може п-п… Ходімо зі мною, покаже.

— Із тобою? Куди?

— У-у-в…

Позаду пролунав голосний звук клаксона, обірвавши його на півслові. Максим озирнувся до вулиці й побачив їхню власну машину, що зупинилася на узбіччі. Дверцята відчинилися, і з кабіни, похитуючись, вийшов батько.

— Синку! — покликав він. — Максиме! Мерщій сюди!

Голос Якова зривався, але Максим не розібрав — від болю чи від радощів. Він ніколи не бачив батька у такому стані.

— Ні, — промовив поруч Гришко. — Н-не ходи туди. Не слухай…

Пропустивши його слова повз вуха, Максим побіг до машини, сповнений найгірших передчуттів. Але наблизившись, збентежено побачив, що Яків сміється. Сміється й плаче одночасно, і сльози течуть по розчервонілому обличчю.