Аутсайдери

«Жигулі» рушили вперед.

11

Даромир їхав трасою Е-40 майже цілу ніч і палив сигарету за сигаретою, дивлячись, як біла розподільна смуга тікає від нього в пітьму. Увесь час підмивало щосили втиснути ногою педаль газу в підлогу, щоб до сходу сонця опинитися десь на іншому кінці світу… та обережність перемагала страх. Це саме той випадок, коли надмірна швидкість може бути згубною. Тому, хоч як це було важко, він намагався не перевищувати шістдесяти, інколи роблячи вимушені п’ятихвилинні зупинки, щоб розім’яти затерплі кінцівки й витрусити з голови сон. Та коли перші промені світанку торкнулися лілового неба на обрії, спіймав себе на тому, що починає хилитися до керма, і вирішив зупинитися й перепочити більш суттєво.

«Однак зупинитися треба, — подумав про себе. — В очі хоч сірники встромляй, у шлунку — пустка, до того ж варто оглянути машину. Хто знає, що може виявитися в багажнику, наприклад. Якщо загрожують іще більші неприємності, краще дізнатися про це заздалегідь».

Врешті-решт йому трапився яскраво освітлений майданчик для водіїв, що складався з переробленого на кафетерій безколесого тролейбуса та невеличкого паркінгу, на якому вже стояли кілька вантажівок. Даромир під’їхав туди і зупинив BMW за одним з рефрижераторів — на всяк випадок. Потім вийшов із машини і рушив до кафе.

Усередині колишнього тролейбуса трійко дальнобійників за стійкою жували сніданки і жваво про щось сперечалися. Гугняво наспівувало радіо. Він замовив у втомленої офіціантки дві запечені у тісті сосиски, овочевий салат і чай. Отримавши їжу, Даромир заплатив, відніс усе це до машини і там жадібно проковтнув. Не можна сказати, що надто поживно, проте на якийсь час голод угамовано.

Від’їхавши трохи від подорожнього кафе, звернув на узбіччя й зупинився за густими кущами. Тепер можна перевірити автомобіль.

У салоні не виявилося нічого цікавого. Хоча й того, про що він знав, цілком достатньо, щоб улипнути всерйоз і надовго. Залишалося молитися, аби вдалося якомога довше уникати надмірно цікавих даїшників. На краденій іномарці, з парабелумом і напханим грошима металевим кейсом він був би чудовим подарунком для якогось лейтенанта-кар’єриста. Досі його жодного разу не зупинили, але при світлі дня інспектори заворушаться. Треба при першій нагоді з’їхати з автостради й просуватися далі безіменними сільськими шляхами. Тряско, проте безпечно.

Підійшов до багажника, озирнувшись навколо. Хоча що він очікує там знайти? Чиєсь бездиханне тіло чи кілограм героїну? Сумнівно. Ті двоє були більше схожі на кур’єрів, хоча й доволі універсальних — «отримати й убити». Такі ніколи не беруть із собою нічого зайвого.

Замок клацнув і відчинився. Даромир напружився, проте, звісно, там нічого не було, окрім запаски та якогось ганчір’я. Тим краще.

Він замислено глянув на номерні знаки. Не годиться залишати їх у такому стані, це все одно що написати на машині: «Ось він я, хапайте, якщо зможете». Знайшов неподалік калюжу, вимісив грязюку і, зачерпнувши добрячу жменю, ретельно заляпав номери з обох боків.

Потім витер руки об траву, повернувся за кермо і дозволив собі нарешті розслабитися. Дві-три години сну зараз не завадять. Утомлено склепивши повіки, він миттєво пірнув у глибоке забуття, поки ранкове сонце продовжувало неухильно здійматися вгору, насичуючи бліді фарби ночі рожевим.

Даромир знову розплющив очі, коли ранок почав перетворюватися на день. За годинником Морфей недовго тримав його в обіймах, але сон зробив свою справу і підживив напівспустошені ресурси організму. Він трусонув головою, приводячи думки до ладу, потім увімкнув запалювання. Час забиратися звідси. Відстані, яку він подолав, недостатньо, щоб почуватися в безпеці — проте скільки ще треба проїхати, щоб перестати постійно озиратися через плече?

«Спробую дізнатися», — подумав Даромир і виїхав із майданчика.

Він усвідомлював, що єдине прийнятне рішення у цьому випадку: виїхати з країни. Лише тоді можна буде зітхнути з полегшенням. Усе правильно, але це згодом. Зараз він має знайти собі гарну схованку — якесь село у глушині, де можна буде залягти на дно і причаїтися. Невідомо, скільки доведеться чекати — кілька днів, тиждень, місяць — але це необхідно. І чим раніше він його знайде, тим краще.

Через якийсь час зустрічні автомобілі почали присвічувати фарами, за старою водійською традицією попереджаючи про засідку даїшників за наступним поворотом. Дуже доречно. Даромир звернув увагу на вузенький шлях, що відгалужувався від шосе, і без вагань спрямував машину туди. Ця дорога бігла крізь якесь мізерне селище, відповідно — асфальтована ділянка скінчилася метрів за триста, а далі була мішанка з гравію та засохлої багнюки. Незважаючи на якісні німецькі ресори, автомобіль почало несамовито трусити. Дрібниці, подумав він, дивлячись на ряди кумедних присадкуватих хатин, що пропливали повз нього. Зате подібним чином можна просунутися якнайдалі вглиб країни, уникаючи зайвої уваги — навряд чи комусь спаде на думку вистежувати його в таких нетрищах.

Ось так він і їхав іще години зо дві… іноді повертався на велику магістраль, а потім знову пірнав у глушину. Увесь час намагався прямувати на схід, іноді беручи південніше, проте не мав жодного уявлення, куди ж це він заїхав. Можливо, все ще перебував у Київській області, а може, у Черкаській… Мапи не було, і жодної з місцевих назв він не знав, бо рідко виїздив навіть за передмістя Львова. Ще рік тому він узагалі не міг припустити, що одного разу примха долі перекине його на інший бік закону, зробить утікачем із нізвідки в нікуди. Але тепер не час шкодувати за минулим — він мав довести справу до кінця.

Чергову порцію зубодробарної тряски він отримав у селищі Липневому, про що повідомляв іржавий щит, який стирчав при в’їзді. Коли його не менш заржавілий побратим на іншому кінці перекреслив назву червоним, Даромир полегшено видихнув і вирішив для себе, що наступне село, яке він відвідає, буде кінцевою зупинкою. Сонце вже з півтори години як перевалило за полудень і впевнено крокувало назустріч вечору, не забуваючи, проте, розжарювати все навкруги до появи рум’яної скоринки. Від спеки й напруження починала боліти голова, хотілося їсти, пити і взагалі забутися довгим і глибоким сном. Звісно, він мав би продовжувати їхати, доки вистачало сил… але їх якраз і бракувало. Та чи й насправді його безпека залежала від подоланої відстані? Такі примарні наздоганялки можуть затягуватися до нескінченності — аж поки він таки не припуститься якоїсь фатальної помилки. Ні, він не міг собі цього дозволити.

Даромир рішуче виїхав на шосе і помчав по ньому, тримаючи швидкість на межі встановленої. Місця тут були глухі, зустрічні машини траплялися напрочуд рідко, і він сподівався, що на цьому останньому відрізку шляху зможе уникнути незапланованої зустрічі з автоінспекцією. Треба тільки дістатися до найближчого селища.

Однак і через півгодини жодного селища не було. Машини зникли взагалі, немовби за помахом чарівної палички. Лише автострада і далі бігла вперед смоляною гадюкою, іноді ліниво звиваючись зеленими схилами. Такої порожнечі він ніколи не зустрічав, і взагалі раніше вважав, що в Україні більше не залишилося жодного клаптика землі, який іще не встигли забудувати або спаскудити. Схоже, він помилявся… Навкруги простяглися неосяжні поля салатового кольору, і лише вдалині, де безхмарне небо межувало із твердю, проступила темна смужка лісу.

Борючись із дрімотою, він увімкнув приймача, але не зловив нічого, окрім статики та якоїсь іншомовної тарабарщини. Усе навколо неначе повимирало. Згадавши чорта, Даромир кілька разів ляснув себе долонею по обличчю, щоб збадьоритися. Це не дуже допомогло. Сонячне марево продовжувало зрадницьки його присипляти, і він спробував зосередитися на стіні чорнолісу, що поставала ліворуч від траси. Та невдовзі ліс почав пливти перед очима, а повіки м’яко зімкнулися, тягнучи Даромира за червону завісу непам’яті.

Потім щось сталося. Він надто пізно розплющив очі, щоб помітити причину — скоріше відчув, як щось швидке й незрозуміле промайнуло перед машиною. Щось кругле й різнобарвне… Нога зреагувала блискавично і втиснула педаль гальма до краю, від чого колеса відчайдушно заскавчали у чотири голоси. Даромира жбурнуло на кермо. Автомобіль розвернувся впоперек шляху, і покришки залишили на асфальті чорні паруючі півкола; лівий його бік відірвався від землі, й кілька секунд здавалося, що інерція переможе. Потім земне тяжіння все ж узяло своє, і BMW тяжко гепнувся у свою природну позицію.