Аутсайдери

Увесь сон злетів, неначе його й не було. Якийсь час на обличчі Даромира рухалися тільки очі; вони зачаровано стежили за похитуванням маленького скелетика під дзеркальцем у кабіні. Потім, ковтнувши застряглий у горлі клубок, він озирнувся назад і глянув туди, де ледь не сталося зіткнення. Побачив тільки порожнє шосе і ні душі.

А якщо зіткнення все ж сталося? Тоді з чим?

Він виліз із кабіни й озирнувся навколо. Окрім слідів на дорозі, більше ніщо не нагадувало про те, що трапилося хвилину тому. На узбіччі також не було тіла, хоча Даромир боявся, що воно там неминуче опиниться. Можливо, все це йому здалося? Цілком імовірно. День за кермом на порожній шлунок — що завгодно примариться.

Але дещо таки здивувало. Метрів за сто від того місця, куди занесло автомобіль, від шосе відгалужувався однорядний асфальтований шлях і під прямим кутом біг до лісу. Біля повороту на узбіччі стирчав дороговказ. Даромир закліпав очима. Він міг присягнутися, що хвилину тому тут нічого не було. Звісно, впевненість не стовідсоткова… але ж він заплющив очі всього лише на мить і в будь-якому разі мав бачити шлях здалеку.

Усе ще сумніваючись, він перетнув шосе і підійшов до повороту. Дороговказ був цілком реальний. Білі літери на синьому фоні повідомляли, що за п’ять кілометрів ліворуч розміщується селище Ковилець. Даромир обережно торкнувся напису рукою. Пальці відчули звичайний метал, нагрітий сонячними променями й укритий дорожнім пилом. Він його прогледів, тільки й усього. Що ж, тепер хоч відомо, куди їхати. Ось він, кінцевий пункт одіссеї, принаймні на сьогодні.

Він повернувся в машину, з’їхав із головної траси і рушив на Ковилець.

12

— Це і був ваш автобус? — запитав водій. Симон на задньому сидінні хитнув головою, спостерігаючи, як нещасний «Ікарус» зникає вдалині.

— Так. Він самий.

— Добре, що натрапили на нас, — сказав чоловік, підморгнувши дзеркальцю. — Інакше сидіти б вам на цій дорозі… Мене звуть Яків Науменко, а це мій син, Максим.

— Симон. Симон Сич. Я письменник.

Він і сам не знав, навіщо це сказав. Звісно ж не для того, щоб помітити в очах водія раптове пізнавання і «дайте автографа». Цього й не сталося — Яків лише здивовано перепитав:

— Письменник? Ви з Києва?

— Так.

Хлопчик нарешті озирнувся й поглянув на нього з певною часткою зацікавлення, проте нічого не сказав і за мить повернувся до споглядання фотографії в руці.

— Вибачте, пане Сич… — почав Яків.

— Симон. Просто Симон.

— …Симоне. Маю признатися, що ніколи не чув про вас і не читав ваших книжок…

— То нічого, — посміхнувся Симон. — Гадаю, ви небагато втратили.

— Але що ви робите тут, у цих Богом забутих місцях? Шукаєте натхнення?

— Не зовсім, — відповів Симон. — Насправді я просто вирішив трохи поїздити по країні. Так би мовити, втекти від суспільства.

— Розумію. Інколи всім нам потрібно усамітнитися. І куди ж ви прямуєте?

— Спочатку я збирався у Чорнобай… проте зараз уже й не знаю, чи справді хочу потрапити саме туди. Тому, якщо ви не проти, поїду з вами, а коли набридну, висадіть мене в першому-ліпшому містечку.

— Що ж, не заперечую, — промовив Яків. — Власне кажучи, мета подорожі в нас із вами майже однакова. Ми з сином вирішили підшукати місце для переїзду, після того як… — він на мить завагався, — …моя дружина померла.

— Співчуваю, — відказав Симон. Він помітив, що хлопчик відвернувся до вікна і підпер голову рукою, ховаючи свої очі. Схоже, не лише він один збирався таким чином утекти від своїх проблем.

— Дякую. Тому ми й самі ще не впевнені, куди прямуємо.

Симон зніяковіло почухав скроню.

— Слухайте… Якщо я вам заважатиму, то краще вийду зараз…

— Та ні, що ви! — запротестував водій. — Навпаки, ми зовсім не проти компанії!

— Ну, коли так…

— У мене пропозиція. Може, зупинимось у найближчому містечку і пообідаємо? — Яків глянув на хлопчика, потім озирнувся до свого пасажира. — Особисто я вмираю з голоду. Ви як, Симоне?

— Не відмовився б перекусити, — озвався той, згадавши, що із самого ранку не мав у роті ані крихти. Зараз самопочуття майже стабілізувалося, зате шлунок голосно нагадував про себе.

— Зазирни у мапу, синку. Що у нас там на маршруті?

Максим розгорнув на колінах карту і провів пальцем уздовж одного зі шляхів. Здається, він добре в ній орієнтувався.

— Найближче село — Бур-сів-ка — аж за п’ятнадцять кілометрів попереду.

— Дивні тут місця, — замислено прокоментував Симон. — Ніколи не бачив, щоб на такій велетенській відстані не було жодної хатини. Більше нагадує якісь прерії…

— І не кажіть, — погодився Яків. — Таке пустище вже кілометрів із тридцять тягнеться, якщо не помиляюсь. Я взагалі-то рідко коли виїздив так далеко, але й мені це здається дивним. З нинішніми темпами забудов та вартістю землі… Стривайте, а це що? Попереду раптом невідомо звідки виринув дороговказ із написом «КОВИЛЕЦЬ 5 КМ». Намальована стрілка вказувала у бік лісу, куди бігла вузька асфальтована дорога, що відокремлювалася від головної траси.

— Ковилець? — здивовано промовив Яків, пригальмовуючи.

— Тату, але на мапі в цьому місці немає жодного селища, — сказав Максим. — Поглянь сам.

— Може, ще не занесли, — припустив Симон. — Або карта стара…

— Новісінька, — заперечив хлопчик.

— …або селище щойно закладене, — закінчив він.

— Судячи з вигляду дороговказу, він стоїть тут досить давно, — сказав Яків. — Утім, яка різниця? Картографи теж помиляються. Гадаю, нам варто туди завітати. Згодні?

Заперечень не було. Він звернув на шлях і «Жигулі» покотилися в напрямку лісу.

Поїздка діяла на Якова цілюще. Упродовж кількох годин подорожі він відчував, як скорбота послаблює свої міцні обійми з кожним кілометром, що віддаляв їх від дому. Він не забував — ні, але болючі спогади, усвідомлення того, що Марії більше немає з ними, перетворювалися на прозорий, світлий сум, який уже не гнітив душу, а м’яко осів десь у серці. Там він міг нести це почуття решту свого життя. Але Максимові було важче, він це бачив. Мальовничі пейзажі за вікном не справляли на нього особливого враження; здається, він їх узагалі не помічав. Лише час від часу витягав із кишені материне фото й мовчки вдивлявся в її обличчя, не кажучи ані слова. Яків гадав, що це минеться. Якщо цей Ковилець виявиться непоганим місцем, вони зможуть зупинитися там на якийсь час. Кілька днів — і хлопчику полегшає, він був упевнений.

Дорога пірнула в рясний підлісок, і сонце весело застрибало у розкішних зелених чупринах дубів та осик. Спека, що панувала на шосе, змінилася прохолодою, у відчинене вікно дихнула типово лісова свіжість, і всі троє сприйняли це з полегшенням. Навіть Максим на мить відірвався від фото і витягнув шию, роздивляючись верхівки дерев. Якову ці місця нагадали часи, коли він, тоді ще молодий студент-петеушник, приїздив до своєї майбутньої дружини в село Івківці, що в Чернігівській області. Сідав у машину («Москвич», зібраний власними руками із залишків придбаної за безцінь розтрощеної колимаги) і прямував до неї такими ж лісами та полями, щоб знову побачити її кохані усміхнені очі, почути дзвінкий голос, а пізніше — зробити пропозицію. Як давно це було… а нібито вчора…

Ліс потроху рідшав і поступово перетворився на парк. Серед кущів промайнув пофарбований сріблом пам’ятник жертвам Великої Вітчизняної з рядками прізвищ, висіченими на мармуровій дошці, потім з’явилася стара школа. Ковилець був не селом, а скоріше гібридом хутора із селищем міського типу, одним із тих, що міріадами розпорошені на пострадянському просторі. Найвищі будинки були двоповерховими, з білої цегли, розрахованими на кілька сімей, і саме вони додавали селищу рис сучасного міста, проте ключовим словом усе одно залишалося не «міського», а «селище». Можна було здогадатися, які ще об’єкти входять до його складу… продовольчий магазин (один), побита негодою будівля адміністрації чи сільради (одна), будинок культури або, на крайній випадок, клуб (один), пошта (також одна). Може, ще трапиться імпровізований музей чогось, із укритими пилом експонатами. Дивлячись навкруги, Симон подумав, що містечко досить привабливе, і варто придивитися до нього пильніше. А яка тут тиша…