Аутсайдери

Він не знав, чи буде в іншому місці краще, ніж тут, але так само, як і батько, прагнув зміни оточення. У цій квартирі тепер будь-яка річ викликала біль: материні книжки; іграшки, які вона купляла Максимові ще в дитинстві — вони все ще зберігатися у великій картонній коробці під його ліжком; речі у шафі; її останні листи з лікарні. Пам’ять була нещадною. Але зараз він був готовий полишити все це, і єдине, що він візьме із собою, це материну фотокартку. Ніщо більше не тримало його тут.

Після сніданку Максим швиденько зібрав речі, яких було небагацько. Лише кілька книжок, одяг, маленький радіоприймач… Він взяв у руки мамине фото, з хвилину дивився на нього, потім поцілував і поклав у нагрудну кишеню куртки.

— Ти готовий? — запитав Яків з передпокою.

Хлопчик озирнувся навколо, востаннє глянувши на знайомі речі. Так… він готовий. Давним-давно готовий.

— Тоді вирушаймо?

І вони пішли.

Частина друга

У полоні мрій

10

Симон вилаявся крізь зуби.

Його сповнювала злість. Якщо вже не щастить, то це надовго. Небесні тіла й досі розташовані несприятливо… Інакше чим пояснити його невдачу?

Сьогодні вранці він таки зважився: перекрив газ, позакручував вентилі водопроводу й рішуче замкнув квартиру, сподіваючись нескоро сюди повернутися. Бажання подзвонити Замбіцькому послав подалі, адже той висловився чітко й недвозначно: його більше не хочуть бачити. От і чудово, підемо по-англійськи.

У дорогу Симон брав тільки найголовніше: замучений рукопис повісті, дещо з одежі та електробритву з акумулятором. Цього достатньо на перший час, усе інше можна буде докупити. Без друкарської машинки він також не пропаде — якщо трапиться таке щастя, що примхлива муза вирішить повернутися до цього старого п’яниці, він згоден писати хоч на туалетному папері. Більшість класиків, зрештою, жили без жодних вигод, і це ніяк не вплинуло на якість їхніх творів.

Отже, перебуваючи в більш-менш доброму гуморі, наскільки дозволяло хворобливе самопочуття, він вирушив до автовокзалу, збираючись зіграти у щось подібне до «російської рулетки». З безлічі рейсів у розкладі він вибрав автобус, який їхав у містечко під назвою Чорнобай. Симон нічого не знав про це місце, окрім того, що воно десь у Черкаській області. Судячи з мапи на стіні, досить маленьке, щоб бути занадто людним, але й достатньо велике, щоб сподіватися на наявність хоч якогось дешевенького готелю чи квартири, де можна було б зупинитися — саме те, що треба. Відстань також влаштовувала. До того ж це був найближчий рейс, тому Симон не став довго думати й одразу придбав квиток. За десять хвилин він уже сидів у переповненому червоному «Ікарусі», ще за п’ять вони від’їхали від посадкової платформи й помчали містом.

Він давно вже нікуди не виїздив, тому отримував від подорожі справжнє задоволення, незважаючи на те, що залишки похмілля нагадували про себе на кожній вибоїні. Що далі від міста, то рідше зустрічались якісь поселення, та й ті з кожним наступним кілометром ставали дедалі дрібнішими, аж поки не почали траплятися зовсім самотні хати, розкидані по полях. Чого, питається, йому приспічило оселитися саме в Києві? Сидів би собі у якійсь халупі на відлюдних просторах батьківщини, і всім було б краще. Чудовий варіант, якщо брати до уваги його характер і потяг до саморуйнації.

Ні, навряд чи в усьому винен тільки він. Був іще зовнішній фактор. Мегаполіс, цей монстр останніх сторіч, сам по собі вбивав його не гірше алкоголю. Ось де істина — підсвідомо він прагнув вирватися звідти, але не міг, от і довів себе до краю. Шкода, що усвідомлення приходить надто пізно.

Промайнуло дві години, і від одноманітних пейзажів Симона почало хилити на сон. Здається, він таки заснув. Через якийсь час крізь дрімоту пробилося відчуття, що автобус стоїть на місці, і вже досить довго.

Він розплющив очі. Так і є, вони зупинилися на якомусь пустельному шосе. Пасажирів у салоні поменшало на дві третини — вочевидь, повиходили раніше. Решта сиділи на своїх місцях і мовчки дивилися у бік порожнього сидіння водія. Над вухом голосно дзижчала муха, що потрапила у пастку між склом і шторкою.

Симон нахилився до своєї сусідки, рум’яної тітки у квітчастій хустині.

— Вибачте, що сталося?

— Хто його зна, — тихо відповіла та, по-сільському дивакувато розтягуючи слова, і знизала плечима. — Поламалися. Або колесо спустило. Як завжди…

Під днищем щось грюкнуло, і Симон глянув у вікно. З-під автобуса виліз водій, відійшов до узбіччя і брудною ганчіркою почав стирати з рук мазут. Вираз його обличчя не обнадіював. Покінчивши з цим, він наблизився до дверей і пробасив у салон:

— Приїхали, шановні. Можете виходити.

Пасажири як один підвелися з місць, неначе тільки цього й чекали, і з несхвальним бурмотінням посунули з речами на вихід. Симон іще кілька секунд продовжував сидіти, озираючись навколо, не в змозі у це повірити. Чорт забирай, навіть доїхати куди треба він не може без пригод. Що ж воно таке? І що робити тепер?

Він зрозумів, що нічого тут не висидить, підхопив свою сумку й вийшов із салону.

Осіб із вісім чи десять невдалих мандрівників зібралися навколо автобуса, жваво обговорюючи становище. Водій попахкував цигаркою біля розкладеного на землі інструменту. Симон підійшов до нього.

— Надовго ми застрягли? — поцікавився він.

Водій кинув на нього байдужий погляд.

— Ця залізяка сама звідси вже не поїде. Зараз буду викликати допомогу та інший автобус.

— І скільки часу на це піде?

— Години зо дві, мінімум.

— От дідько…

— Можете, звісно, зачекати, якщо не поспішаєте. Але я б радив вам зупиняти машину.

— Не бачу жодної, — пробурмотів Симон у розпачі.

Водій лише повів плечем.

— Тут швидше не буде, це точно.

Він викинув недопалок і пішов до кабіни, даючи зрозуміти, що розмову завершено. Симон зітхнув і озирнувся навкруги. Самі лише поля з поодинокими деревцями, безкрає синє небо і жодної ознаки хоч якогось поселення. Хотів було спитати, де ж вони зупинилися, але яка різниця? Місцеві назви нічого йому не скажуть, а до найближчого населеного пункту все одно треба якось діставатися.

Дехто з пасажирів не став чекати й вирушив уперед по дорозі пішки. Симон вирішив, що вчинить інакше. Зараз він брів узбіччям траси у протилежний бік, жуючи цигарку і дедалі більше дратуючись. У будь-якому разі він зможе першим зупинити випадкову машину, якщо така з’явиться… Роки міського життя давалися взнаки: опинитися на порожньому шосе, у місцях, де ніколи не був і звідки не видно жодної хатини, було для нього досить незвично, щоб не сказати моторошно. Від цього відразу закортіло ковтнути чогось освіжаючого — прохолодного пива, наприклад.

«Мрій, дурню», — обірвав він підступну думку.

Симон пройшов майже кілометр, коли попереду нарешті з’явився якийсь автомобіль. Блакитні «Жигулі», зрозумів він, напруживши очі. Машина їхала йому назустріч, лобове скло яскраво відсвічувало на сонці. Ну ось і порятунок. Він підняв руку, і легковик, наблизившись, уповільнив хід.

За кермом сидів дебелий чоловік у білій футболці та зсунутій на потилицю кепці. Поруч із ним — чорнявий хлопчик років десяти. Симон нахилився до дверцят.

— Вибачте, чи не могли б ви мене підкинути? Мій автобус зламався, а я в цих місцях уперше, і менш за все хочу тут застрягнути.

— Чому ж ні? Сідайте, — приязно відповів здоровань-водій. — Схоже, що це шосе не скоро закінчиться… Гадаю, утрьох буде веселіше.

Хлопчина нічого не сказав; нахиливши голову, він дивився на фотокартку якоїсь жінки у своїх руках. Симон вдячно посміхнувся.

— Ви мене добряче виручили.

Він відчинив дверцята й заліз на заднє сидіння.