Історик

— Я попрошу його знайти нам бабу Янку, — сказав Ранов.

Священик добре знав, де її будинок, і з радістю пішов би з нами, але церква була зачинена кілька місяців, а він прийшов сюди тільки на свято, отже, йому багато чого треба зробити зі своїми помічниками.

Село лежало в ущелині одразу за лугом, на якому стояла церква. Це було найменше з поселень, яке я бачив відтоді, як в’їхав у Східний блок: там було не більше п’ятнадцяти старезних хатин, які боязко тулилися одна біля одної. Усюди росли яблуні, розкинулися великі городи. Дорогою, що перетинала село, ледве міг проїхати візок, посередині виднівся старовинний дерев’яний колодязь із цебром. Я був уражений відсутністю ознак сучасності. Я мимоволі шукав прикмети двадцятого сторіччя. Схоже, це століття сюди ще не прийшло. Я відчув себе ошуканим, коли побачив біле пластикове цебро в саду біля одного з кам’яних будинків. Ці будинки, здавалося, виросли із самих сірих скель, і штукатурка на верхніх поверхах здавалася недоладним доповненням пізніших часів, дахи були зроблені з м’якого місцевого сланцю. Деякі будинки могли похвалитися дерев’яними орнаментами, доречними за часів Тюдора.

Коли ми потрапили на єдину вулицю Димова, зі своїх будинків і сараїв почали виходити люди, щоб привітатися: здебільшого це були старі, покалічені важкою працею, зігнуті, кривоногі жінки і згорблені, наче вони постійно носять на собі щось важке, чоловіки. Темні червонощокі обличчя випромінювали привітні посмішки, я бачив беззубі роти або блискучий метал у них. Принаймні їм тут хоча б лагодять зуби, подумав я, одначе мені було важко уявити, як це роблять, хто і де. Кілька людей вийшли уперед, щоб уклонитися братові Івану — він благословив їх і, здається, щось запитав. Ми пішли до будинку баби Янки в супроводі невеликої юрби, у якій наймолодшим було років сімдесят, хоча Хелен потім сказала мені, що ці селяни були молодші років на двадцять, ніж здавалися з вигляду.

Будинок баби Янки був дуже маленьким, його скоріше можна було назвати хатинкою. Він дуже похилився, обпершись об сарай. Баба сама вийшла до вхідних дверей подивитися, що відбувається: першим моїм враженням стала яскрава пляма червоної квітчастої хустки, потім її смугасте плаття й фартух. Вона визирнула й подивилась на нас, хтось із юрби покликав її. Вона у відповідь часто закивала головою. Її обличчя з гострим носом і підборіддям було ніби вирізьблене з цінної деревини. Очі спочатку здавалися чорними, але коли ми підійшли ближче, я вирішив, що вони темно-карі.

Ранов щось крикнув їй — залишалося сподіватися, що це було не щось на кшталт наказу або виявлення неповаги — і, подивившись на нас кілька хвилин, вона зачинила дерев’яні двері. Ми терпляче чекали зовні, а коли двері відчинилися знову, я побачив, що вона була не такою вже й маленькою, як мені здалося спочатку: бабця доходила Хелен до плеча, а її очі весело блищали на старому обличчі. Вона поцілувала руку братові Івану й дещо збентежено потисла руки нам. Потім вона загнала нас у будинок, наче курчат, що розбіглися.

Усередині будинку було дуже бідно, але чисто, я приємно здивувався, помітивши, що вона прикрасила кімнату глечиком із польових квітів, який стояв на чисто вискобленому столі. Будинок матері Хелен здавався палацом у порівнянні з цією маленькою хатиною, до однієї стіни якої було прибито драбину. Мені було цікаво, як довго баба Янка зможе підніматися цими щаблями, але вона рухалася по кімнаті так енергійно, що до мене раптом дійшло: насправді вона була не такою старою. Я прошепотів це Хелен, і вона, погодившись, кивнула.

— П’ятдесят, напевно, — прошепотіла вона мені у відповідь.

Це з новою силою вразило мене. Моїй матері, яка жила у Бостоні, було п’ятдесят два, і вона могла здатися онукою цієї жінки. Руки баби Янки були настільки покручені, наскільки легкими були її ноги. Я спостерігав, як спритно принесла вона накриті тканиною таці й поставила склянки перед нами. Мені було цікаво, що вона робила цими руками все своє життя, через що вони так виглядають. Рубала дрова, носила хмиз, збирала врожай, працювала у холод і спеку? Вона кілька разів поглянула на нас посміхаючись і нарешті налила нам напій — щось біле й густе, що Ранов заковтнув відразу ж і обтер рот хусткою. Я зробив так само, але мало не вдавився: напій був теплуватий і відгонив корівником. Я намагався приховати відразу, коли баба Янка дивилася на мене. Хелен випила напій гідно, і баба Янка поплескала її по руці.

— Овече молоко змішане з водою, — промовила мені Хелен. — Уяви, що п’єш молочний коктейль.

— Я запитаю її, чи погодиться вона співати для нас, — сказав нам Ранов. — Ви ж цього хочете, хіба ні?

Він поговорив із братом Іваном і звернувся до баби Янки. Жінка відступила назад, запекло киваючи. Ні, вона не співатиме, було видно, що вона не хоче. Вона жестами показала на нас і склала руки на фартуху. Але брат Іван наполягав.

— Ми спочатку попросимо її заспівати, що б вона сама хотіла, — пояснив Ранов, — а потім ви зможете попросити пісню, яка вас цікавить.

Баба Янка, схоже, почала погоджуватися, і мені спало на думку: чи не був цей протест ритуалом скромності, адже вона знову посміхалася. Вона зітхнула, підвела плечі під потертою блузкою з червоними квітами, щиро подивилась на нас і розтулила рота. Звук, що вийшов з її горла, був нечуваним: це було неймовірно голосно, так, що затремтіли склянки на столі і люди, які стояли за відчиненими дверима (а зібралося півсела), почали зазирати всередину. Звук вібрував, відбивався від стін і підлоги під нашими ногами, від чого цибулини й перці на грубці розгойдувалися в такт. Я взяв Хелен за руку. Перша нота вразила нас, а потім кожна наступна — повільна й довга — кожна була криком розпачу й безнадії. Я згадав дівчину, що зіскочила з високого стрімчака, щоб не потрапити в гарем паші, і замислився над тим, чи була ця пісня схожа на ту. Але було досить дивно те, що баба Янка посміхалася майже з кожною нотою, вдихала величезну кількість повітря, радісно дивилася на нас. Ми слухали в тиші, уражені, поки вона раптом не припинила — остання нота, здавалося, все ще лунала в маленькій хатині.

— Будь ласка, попросіть її повторити нам слова, — сказала Хелен.

З помітним небажанням, що зменшило її посмішку, баба Янка процитувала слова з пісні, а Ранов переклав:

Закінчивши, баба Янка сказала щось Ранову, все ще посміхаючись і погрожуючи йому пальцем. Мені здалося, що вона відшмагає його й відправить спати без вечері, якщо він якось нашкодить у її будинку.

— Запитайте її, скільки років цій пісні, — звернулася до нього Хелен, — і звідки вона її знає.

Ранов поставив запитання, і баба Янка вибухнула сміхом, знизуючи плечима і махаючи на нас рукою. Ранов майже посміхнувся:

— Вона каже, що ця пісня стара, як гори, навіть її прабаба не знала, скільки їй років. Вона вивчила її від своєї прабаби, яка прожила дев’яносто три роки.

Потім сама баба Янка почала розпитувати. Коли вона подивилась на нас, я помітив, що її очі були гарної мигдалеподібної форми, палюче сонце й вітер залишили їй зморшки, та золотаво-коричневі, майже бурштинові очі здавалися ще яскравішими на тлі червоної хустки. Почувши, що ми з Америки, вона кивнула, явно не вірячи.

— Америка? — повторила вона, замислившись. — Це, напевно, за горами.

— Вона дуже неосвічена стара, — вибачився за неї Ранов. — Наш уряд намагається дати всім освіту. Це найважливіша справа.

Хелен дістала аркуш паперу й узяла бабусю за руку.

— Запитайте її, чи знає вона таку пісню — вам доведеться перекласти: «Дракон спустився в нашу долину. Він спалив поля й забрав дівчат».