Історик

— Саме це робить їх народними піснями, — сказала вона задумливо, поправляючи комір моєї сорочки, коли ми сиділи у дворі монастиря наступного дня. Їй не властива була така ніжність, тому я знав, що вона хвилювалася. У мене пекли очі й боліла голова, коли я дивився на залиту сонцем бруківку, по якій гуляли курчата. Це було гарне місце, рідкісне й екзотичне, — тут здавалося, ніби плин життя не переривався з одинадцятого сторіччя: кури вишукували комах, кошеня качалося біля наших ніг, яскраве світло вигравало на червоно-білих каменях. Але я більше не здатен був оцінити цю красу.

Наступного ранку я прокинувся рано. Мені здалося, що я чув, як дзвонять церковні дзвони, але не міг зрозуміти, чи було це тільки уві сні 3 вікна своєї келії я, здається, розгледів чотирьох або п’ятьох ченців, які прямували до церкви. Я одягнувся (Боже, одяг увесь був брудним, але я не міг відволікатися на прання) і почав тихо спускатися сходами галереї у двір. Насправді було занадто рано, ще не світало, і місяць висів над горами. Я раптом подумав про те, щоб увійти в церкву і постояти біля відчинених дверей. Усередині горіли свічки, віск, і пахощі наче вабили до себе. Удень усередині було, яку темній печері, а цієї миті — тепло і привабливо. Я чув, як співають ченці Протяжлива сумна мелодія входила в моє серце, немов кинджал. Можливо, вони робили те саме одного похмурого ранку 1477 року, коли брати Кирил, Стефан та інші ченці покинули могили своїх закатованих на смерть друзів (у склепі?) і пішли через гори, охороняючи скарб у своєму візку. Але в якому напрямку вони пішли? Я подивився на схід, потім на захід, де дуже швидко зникав місяць, а потім на південь.

Легкий вітерець почав ворушити листя лип, і за кілька хвилин я побачив перший промінь сонця, що тягнувся здалеку до схилів і стін монастиря. Потім десь у завулках монастиря прокукурікав запізнілий півень. Це міг би бути момент надзвичайного задоволення, такого собі занурення в історію, про яке я завжди мріяв, якби в мене був інший настрій. Я повільно повернувся, бажаючи інтуїтивно визначити, у якому напрямку пішов брат Кирил. Десь там, напевно, була могила, її місцезнаходження було загублено так давно, що навіть спомин про неї зник. Вона може бути на відстані трьох днів пішки, або трьох годин, або тижня. «Трохи далі й прибули благополучно», — сказав Захарій. «Трохи» — не дуже далеко? І в який бік? Земля вже прокидалася — вкриті лісом гори із запиленими скелями, вимощений бруком двір під моїми ногами, луки й поля монастиря — але вона зберігала свою таємницю.

Десь о дев’ятій годині ранку ми виїхали на машині Ранова із братом Іваном на передньому сидінні. Ми їхали уздовж річки десять кілометрів, а потім вона ніби кудись зникла, і дорога повела через довгу висушену долину, що круто повертала навколо пагорбів. Цей пейзаж про щось нагадав мені. Я штовхнув Хелен, і вона похмуро подивилася на мене.

— Хелен, річкова долина.

Тоді її обличчя посвітлішало, і вона торкнулася плеча Ранова.

— Запитайте брата Івана, куди повернула річка. Ми перетнули її десь?

Ранов запитав у брата Івана, не обертаючись, а потім відповів нам:

— Він говорить, що річка тут висохла, зараз вона за нами, там, де ми проїхали останній міст. Це була річкова долина; але дуже давно, і зараз тут більше немає води.

Ми з Хелен мовчки перезирнулися. Поперед нас, наприкінці долини, я побачив єдину вершину, що різко піднімалася над пагорбами. Зубчаста, самотня гора, як два кутастих крила, складених разом. І біля її підніжжя, усе ще вдалечині, ми бачили бані маленької церкви. Хелен раптом міцно стиснула мою руку.

За кілька хвилин ми, орієнтуючись на знак села Димова, повернули на ґрунтову дорогу, що вела до широких пагорбів. Потім дорога звузилась, і Ранов зупинив машину навпроти церкви, хоча Димова ніде не було видно.

Церква святого мученика Петко була дуже маленькою, старою, обробленою тиньком каплицею, вона стояла на лузі, котрий, напевно, використовувався для косовиці сіна пізньої осені. Два старезних дуба давали їй тінь, а поруч був цвинтар, подібного до якого я ніколи не бачив, — селянські могили. Тут ховали з вісімнадцятого сторіччя. Ранов гордо пояснив:

— Це традиція. У нас є багато таких місць, де звичайних робітників ховають на таких цвинтарях.

Надгробні плити були з каменю або з дерева із трикутною верхівкою, біля основи багатьох стояли маленькі лампадки.

— Брат Іван каже, що церемонія почнеться не раніш як о пів на дванадцяту, — переклав нам Ранов, поки ми оглядали могили. — Зараз вони прикрашають церкву. Спочатку він відвезе нас до баби Янки, а потім ми повернемось сюди і все оглянемо. — Він уважно вдивлявся в наші обличчя, наче намагався зрозуміти, що нас більше зацікавить.

— А що там відбувається? — я показав на групу людей, які працювали на полі за церквою. Одні тягали колоди, хмиз, гілки й складали це в купу, а інші викладали навколо камені й цеглу. Вони вже спорудили високу піраміду.

— Брат Іван говорить, що це для багаття. Я не знав цього, але, мабуть, вони танцюватимуть на багатті.

— Танцюватимуть на багатті! — вигукнула Хелен.

— Так, — байдужим тоном сказав Ранов. — Ви знаєте цей звичай? У сучасній Болгарії він став рідкісним, особливо в цій частині країни. Я чув про танці на багатті тільки в районі Чорного моря. Партія працює над цими марновірствами. І я впевнений, що незабаром це все зникне.

— Я чула про це. — Хелен обернулася до мене. — Це звичай язичників, він став християнським, як тільки людей Балкан навернули в цю віру. Звичайно, це не стільки танці, як ходіння. Я дуже рада, що ми подивимося на таке.

Ранов знизав плечима й повів нас у бік церкви, але я встиг помітити, як один із чоловіків на полі нахилився й запалив багаття. Вогонь схопився швидко й розгорівся, потім поширився й почав стугоніти. Дерево було сухим, і вогонь незабаром досяг вершини, кожна гілочка сяяла. Навіть Ранов зупинився. Селяни, які спорудили все це, відійшли на кілька кроків, а потім ще далі, стали й витирали руки об штани. Вогонь стрімко піднімався. Язики полум’я забралися так високо, що були майже на одному рівні з дахом церкви, яка стояла поруч, але на безпечній відстані. Ми спостерігали, як вогонь поїдав свою величезну порцію, поки Ранов не повернувся до нас.

— За кілька годин згасне, — сказав він, — навіть наймарновірніші не стануть танцювати на такому вогні.

Коли ми зайшли в церкву, молодий священик підійшов, щоб привітати нас. Приємно посміхаючись, він потис нам руки, а з братом Іваном вони уклонилися один одному.

— Він каже, що вважає за честь вашу присутність на їхньому святі, — переклав досить сухо Ранов.

— Скажіть йому, що для нас теж честь бути присутніми на їхньому святі. Запитайте його, хто такий святий Петко.

Священик пояснив, що це святий мученик, якого вбили турки під час окупації за те, що він відмовився зректися віри. Петко був священиком першої церкви, яка стояла на цьому місці. Турки спалили її, але навіть після того, як його церква була знищена, він відмовився прийняти мусульманську віру. Цю церкву пізніше було відновлено, а його мощі поховано в склепі. Сьогодні багато з людей приїжджають сюди, аби уклонитися йому. Його святу ікону й ще інші дві, які мають велику силу, проноситимуть сьогодні в процесії навколо церкви та через вогонь. Ось святий Петко намальований на передній стіні церкви. Він показав на вицвілу фреску, на якій було зображено бородате обличчя, трохи схоже на нього самого. Нам варто повернутися сюди ще раз і подивитися на церкву, коли все буде готово.

Нас запросили подивитися всю церемонію й дістати благословення святого Петко. Ми будемо не першими прочанами, які приходили до нього, і він позбавив їх хвороб і болю. Священик привітно посміхнувся нам.

Я запитав його через Ранова, чи не чув він про монастир Светі Георгі. Він похитав головою.

— Найближчий монастир — Бачковський, — сказав він. — Колись ченці приходили сюди як прочани, але це було дуже давно.

Я зрозумів це так, що прочани перестали приходити після того, як до влади прийшов комуністичний уряд — я вирішив запам’ятати це, а потім розпитати Стойчева, коли повернемося в Софію.