Історик

Ранов повторив це бабі Янці. Вона уважно слухала, а потім її обличчя перекосилося від страху й відрази: вона відхилилася на дерев’яному стільці й швидко перехрестилася.

— Не! — гнівно вигукнула вона, витягаючи руку з руки Хелен. — Не, не!

Ранов знизав плечима.

— Ви зрозуміли — вона не знає її.

— Звичайно ж, знає, — сказав я тихо. — Запитайте в неї, чому вона боїться про це говорити.

Цього разу бабуся набрала впертого вигляду.

— Вона не хоче про це говорити, — повторив Ранов.

— Скажіть, що ми винагородимо її.

Ранов знову підвів брови, але передав нашу пропозицію бабі Янці.

— Вона говорить, що треба зачинити двері.

Він повільно підвівся, зачинив двері й дерев’яні віконниці, щоб роззяви з вулиці не бачили.

— Тепер вона заспіває.

Не можна було собі уявити більшого контрасту між двома піснями баби Янки. Здавалося, вона втиснулася в стілець, згорбившись і дивлячись у підлогу. Її радісна посмішка зникла, а її бурштинові очі сховалися під повіками. Мелодія була сумною, хоча останній рядок, здавалося, закінчувався переможною нотою. Ранов обережно переклав. (Чому, подумав я знову, він такий люб’язний?)

— Ну, — сказав Ранов. — Ви це хотіли почути?

— Так, — Хелен поплескала бабу Янку по руці, і вона невдоволено забурчала. — Запитайте, звідки ця пісня і чому вона боїться, — запитала Хелен.

Ранову знадобилося кілька хвилин, щоб розібратися з докорами баби Янки.

— Вона говорить, що цієї пісні її таємно навчила прабаба, яка сказала ніколи не співати її після заходу сонця. Ця пісня не схожа на пісню. У ній співається про добро, але приносить вона нещастя. Її співають тут тільки раз на рік — на день святого Георгія. Тільки цього дня її можна спокійно співати: вона не завдасть нещастя. Вона сподівається, що через це в неї не помре її корова або не станеться щось гірше.

Хелен посміхнулася.

— Скажіть їй, що в мене є нагорода для неї — подарунок, який відводить невдачі і натомість принесе удачу. — Вона відкрила мозолисту долоню баби Янки й поклала на неї срібний медальйон. — Це належить одній дуже мудрій і набожній людині, і вона дає це вам для захисту. На ньому зображений святий Іван Рільський — великий болгарський святий.

Я зрозумів, що це, мабуть, той маленький предмет, який Стойчев поклав у руку Хелен. Баба Янка подивилась на нього, повернула на своїй грубій долоні, піднесла до губ, поцілувала і сховала його десь у своєму фартуху.

— Благодарія, — сказала вона і поцілувала руку Хелен і обійняла її так, наче знайшла давно загублену дочку.

Хелен знову обернулась до Ранова.

— Будь ласка, запитайте, чи знає вона, що означає ця пісня й звідки вона прийшла. І чому вони співають її на день святого Георгія.

Баба Янка знизала плечима.

— Пісня не означає нічого, це дуже стара пісня. Моя прабаба говорила, що деякі люди вірили в те, ніби пісня прийшла з монастиря. Але це неможливо, тому що ченці не співають такі пісні — вони вихваляють Бога. Ми співаємо її цього дня, тому що просимо святого Георгія вбити дракона й покінчити з його знущаннями з людей.

— Який це монастир? — вигукнув я. — Запитайте її, чи знає вона монастир, що називається Светі Георгі, той, котрий зник багато років тому?

Але баба Янка тільки кивнула й чмокнула язиком.

— Тут немає монастиря. Монастир у Бачково. У нас є тільки церква, де сьогодні ввечері ми будемо співати із сестрою.

Я застогнав і попросив Ранова спробувати ще раз. Цього разу й він чмокнув язиком.

— Вона каже, що не знає ніякого монастиря. Тут ніколи не було монастиря.

— Коли день святого Георгія? — запитав я.

— П’ятого травня, — Ранов уп’явся в мене поглядом. — Ви спізнилися на кілька тижнів.

Я замовк, а баба Янка тим часом знову розвеселилася. Вона потисла нам руки й поцілувала Хелен, а потім змусила нас пообіцяти, що ми послухаємо її спів сьогодні ввечері.

— У нас із сестрою виходить значно краще. Ми співаємо у два голоси.

Ми обіцяли прийти. Вона наполягла на тому, щоб погодувати нас обідом, який готувала саме перед нашим приходом. На обід була картопля, якась каша й овече молоко, до якого я, мабуть, зміг би звикнути за кілька місяців. Ми їли з апетитом, розхвалюючи їжу, поки Ранов не сказав нам, що треба йти в церкву, якщо ми не хочемо пропустити початок служби. Баба Янка неохоче розсталася з нами, потиснула нам руки і навіть погладила Хелен по щоках.

Багаття поруч із церквою майже догоріло, хоча кілька колод усе ще жевріли на вуглинах, які здавалися білими на полуденному сонці. Жителі села вже почали збиратися біля церкви, навіть до того як задзвонили дзвони. Потім почулися дзвони з маленької церкви і молодий священик вийшов до дверей. Він був одягнений у червоне й золоте одіяння, на його рясі була довга вишита накидка, а на митрі лежала чорна шаль. На золотому ланцюжку він ніс кадило, розгойдуючи його навсібіч.

Тут уже зібралися люди: жінки вдягнені, як баба Янка, у смугасте й квітчасте або в чорне від голови до п’ят; чоловіки у грубих коричневих вовняних жилетках і штанах, у білих сорочках, запхнутих у штани або застебнутих під саме горло. Як тільки вийшов священик, усі відступили назад. Він проходив між ними, благословляючи їх хресним знаменням, і багато людей схиляли голови й низько кланялися йому. За ним ішов старий дід, одягнений, як чернець, у простий чорний одяг. Я вирішив, що це його помічник. Чоловік ніс у руках ікону, завішану яскраво-червоним шовком. Я мигцем глянув на неї — бліде, темнооке обличчя. Це, мабуть, був святий Петко. Жителі села мовчки пішли за іконою, обходячи церкву. Хтось спирався на ціпок або на руку молодшого родича. Баба Янка знайшла нас і гордо взяла мене за руку, наче хотіла показати сусідам, які гарні в неї зв’язки. Усі дивилися на нас: я подумав, що ми привертаємо увагу не менше, ніж ікона.

Обидва священики мовчки повели присутніх за церкву, а потім з іншого боку, звідки ми могли бачити багаття й вдихати дим, що здіймався від нього. Полум’я вже згасало, останні, найбільші колоди вже перетворювалися на вогонь, ставали яскраво-жовтогарячими, і все це врешті-решт розпалося на вуглини. Ми обійшли навколо церкви тричі, а потім священик знову зупинився біля ґанку й заспівав. Іноді його літній помічник підспівував йому, і тоді всі парафіяни бурмотіли щось у відповідь, хрестилися й вклонялися. Баба Янка відпустила мою руку, але далеко не відходила. Хелен спостерігала за всім з великим інтересом, так само зацікавлено спостерігав і Ранов.

Наприкінці церемонії ми пішли за людьми в церкву, де після залитих сонцем полів і пагорбів було темно, як у могилі. Це була маленька церква, але мала гарний інтер’єр, яким не могли б похвалитися великі церкви, котрі ми бачили. Молодий священик залишив ікону святого Петко на місці пошани біля входу, поставивши її перед вівтарем. Я помітив, як брат Іван став на коліна. Як звичайно, усередині не було лав: люди стояли або падали навколішки на холодну підлогу, а кілька жінок лягли долілиць у центрі церкви. У бічних стінах були ніші із фресками та іконами. За одною з них зяяв темний отвір, який, за моїм припущенням, міг бути входом у склеп. Було легко уявити, як селяни століттями моляться так само, як колись у старій церкві, що стояла тут до цієї.

Здавалося, минула вічність, поки спів припинився. Люди ще раз уклонилися й почали виходити із церкви. Дехто зупинявся, цілував ікони або запалював свічки та ставив їх у чавунний канделябр біля входу. Почали бити церковні дзвони, і ми знову вийшли з селянами надвір, де сонце, вітер і блискуча зелень зустріли нас із новою радістю. Довгий стіл був накритий під деревами, жінки вже розставляли страви й розливали щось із керамічних глечиків. Потім я помітив із цього боку церкви ще одне маленьке багаття, на якому смажилося ягня. Двоє чоловіків крутили його в різні боки над вугіллям, від запаху в мене аж подих перехопило, і мені захотілося їсти. Баба Янка сама поклала нам їжу на тарілки й відвела нас на килим подалі від людей. Там ми познайомилися з її сестрою, котра була така сама, як і вона, тільки вища й стрункіша, і ми жадібно почали поглинати смачну їжу. Навіть Ранов, акуратно схрестивши ноги на розстеленому вовняному килимі, здавалося, був задоволений. Інші селяни підходили до нас, віталися й запитували бабу Янку та її сестру, коли вони співатимуть. Таку увагу вони приймали з гідністю оперних співачок.