Емісар

Той, чиє мертве тіло розтяглося у куті, також був відповідною стороною. Тому і полізли мої руки до його кишень. Я знав, що не зможу посадити літак. Знав, що позбавлений можливості вистрибнути з нього. Тому й роїлися мої думки, і я намагався знайти у відпущений час щось таке… Таке, що допоможе обійтися без цього.

Маленький пульт з двома кнопками лежав у правій кишені. Навіть не на дні. На дні був носовичок. Судячи з усього, цю річ нещодавно виймали. Але на момент смерті Стенлі не мав її у руці. І раптом згадалося, як старий під час розмови лазив до кишені. Я не зрозумів цього жесту і навіть насторожився, переживаючи, як би не витяг він звідти щось небезпечне для нас. Стенлі не витяг нічого. Але, схоже, натис у кишені одну із кнопок пульта. Я чув про таке. Електромагнітний імпульс, який пошкоджує електронні системи у радіусі своєї дії.

Ось що це було! У літаку не працювали ані прибори, ані системи. Наші з Інгою мобільні телефони не вмикалися. Телефон Стенлі, знайдений в іншій кишені, також завмер. Ось що виявилося для Марка несподіваним і змусило його миттєво залишити літак. Можливо, він злякався за електроніку, яка була на його вибухівці? Можливо, «гірлянда» мала вибухнути сама у разі неполадок блоку. Але тоді варто було викинути через люк її, а не стрибати самому. Ні, тут було ще щось, про що я не здогадувався, але одне переконання мідно посіло мою свідомість. Саме цей імпульс, випущений з кишені Огарьова якусь годину до цього, за кілька хвилин подарує наші нестандартні тіла американській розвідці, здійснюючи таким чином останні мрії цього схибленого, навіть після його смерті.

Інга вже опанувала себе і бажала тільки одного — знайти вихід. Але його, напевно, не було. Я глянув у круглий ілюмінатор. Нічого — лише сіра «вата». Літак ішов у суцільному фронті хмар і поштовхи ставали все відчутнішими — напевно, погодні умови були украй незадовільними. Коли ж?

Коли?!

В одній з кишень безрукавки Марка, які я все-таки наважився обшукати, тамуючи подих, лежали два паспорти — для мене та Інги. Отже, ця людина все-таки збиралася подбати про нас. Та доля внесла корективи. Схоже, вони нам не знадобляться.

Я подивився на Інгу. Не знаю, що у цю мить було у моєму погляді. Тіло було ніби чуже. Відчуття швидкої загибелі…

У горлі заскиміло. Я присів поруч і обійняв Інгу, притулившись до неї. Важко, неймовірно важко зберігати спокій у такий момент. Інга так і сиділа — не посунулася, не зробила ніякого руху у відповідь. Тому я й залишався сам у собі, не дивлячись на те, що вона була дуже близько. Можливо, потім у нас вже не буде часу зробити це.

— Знаєш, хоч як це скінчиться, — слова промовлялися насилу, — а я дякую тобі за все. Дякую, що саме ти зустрілася мені на шляху. Хочу, щоб ти знала…

Інга відсторонилася раптово. Очі її були широко розплющені, щоки бліді, але голос твердий і спокійний:

— Припини істерику. Зараз потрібно не втрачати глузду, а…

— Інго! — от тепер уже мій голос був не чужий! — Ти що, не розумієш, що ми розіб’ємося? Ми не можемо більше нічого вдіяти! А я… можливо, ти — найкраще, що було у моєму житті.

— Припини істерику, — підвищуючи голос, майже по складах вимовила вона. — Залиш ці монологи для своїх сценаріїв, а зараз зберися і думай. Ми ще не загинули і я цього не хочу. Ти мужик. Ти мусиш краще уміти мобілізуватися…

Далі я не слухав. І дивно, кудись поділися оці жахливі думки про загибель. Натомість не знати звідки взялася образа. Така недоречна з погляду здорового глузду образа. І то коли! Ні, я знав, що вона інша, що вона не така. Але… яка у біса різниця, хто чоловік, а хто жінка? Відштовхнути людину у таку мить… Людину, якій неймовірно важко! «Залиш це для своїх сценаріїв»… Тепер, на довершення усього я ще й знав, що останню мить доведеться зустріти покинутим і самотнім.

Розплющені очі старого розвідника дивилися на мене, наче насміхались. Так, з деякого погляду я мав би йому позаздрити. Він сповна скористався останніми секундами життя і натис кнопку, реалізуючи свої задуми. Уявилося, як американці знайдуть напівзгорілий літак з рештками терористів, серця яких розташовані справа. Я не знав, що мало статися у Нью-Йорку, як і те, чи встиг Марк, образно кажучи, зняти палець з кнопки, адже влаштував там щось жахливе. І тепер — станеться воно чи ні, а служби цієї країни однаково пов’язуватимуть усе з тим самим радянським, а тепер уже російським проектом «Яничари». Отже, Стенлі-Огарьов усе-таки мав підстави бути задоволеним.

Цей літній чоловік, на обличчі якого застигла передсмертна крива посмішка і який був справжнім монстром, виявився все-таки найрозумнішим. Найхитрішим. Виявився переможцем. Я дивився на його зморшкувате, але підтягнуте обличчя і розумів, що саме він найбільше врахував усе. Усе, окрім того, що таке слово, як «яничари» може ще щось для когось означати. Як його, так і мої мрії називалися оцим словом. Свої, помираючи, він встиг втілити у життя. Моїм же тепер не збутися ніколи.

Не знаю, що рухало мої думки у цьому напрямі. Можливо, уявлення, що країну, не зовсім чужу для мене, ще довго струшуватимуть наслідки трагедії у величезному місті, про суть якої можна лише здогадуватися. Я не вірив, що Марк зробив би це з власної волі. Ні, він виконав би свою обіцянку і звільнив місто заручників. Що ж це було? Чому я вперто не міг віднести до розряду негідників людину, яка щойно покинула нас на загибель? І у цих недоречних ваганнях, не в змозі зрозуміти його суть, у згадках про нього несподівано випливла ще одна обставина, яку також важко було збагнути.

Здогадка була на диво простою і після неї пропало геть усе інше. А де Марк взяв парашут? Не умів же він зрештою літати! Отже, парашут у нього був. Але руки його весь час тримали тільки зброю. Крім неї Марк більше нічого при собі не мав. Та й залишити парашут у літаку — один-єдиний, для нього не було кому. А якщо так, то парашут він міг мати лише на собі. Більше ніде. Але ж Марк і Стенлі діяли спочатку разом, та швидше за все й закінчили б справу разом, якби я не ляпнув найбільшу в житті дурість… Отже, тоді…

Рука моя розстібала комір його сорочки машинально, ще не усвідомлюючи смислу цього. І саме тоді, коли майнуло оте прозріння, думка «що ж це я роблю», саме тоді пальці мої торкнулися чогось. Чогось такого, чого б там не мало бути.

Я дер на ньому супернадійні ґудзики і вже під теплою сорочкою дійсно натрапив на якесь ущільнення. Там починалася ще одна кишеня і була вона розташована наче як на спині! Перекинувши тіло обличчям донизу, я заліз туди рукою. Раніше мені не доводилося бачити, а навіть і чути про таке, але серце стріпнулося і скаженно закалатало. Пульсувало аж у скронях, а я, наче навіжений, перекинувши знову на спину, роздягав тіло старого.

І цієї миті раптом стало тихо. Ні, залишився якийсь шум, адже літак розсікав повітря. Зникло гудіння. Зупинилися турбіни.

Ось тепер уже лік ішов на секунди.

— Ну! Чого ти застигла? Допомагай!

Інга спочатку дивилася з нерозумінням, а потім… Потім я буквально видер худе жилисте тіло з простреленої сорочки. Кишеня була на всю спину і я вже знав, що там! Тканина парашута була надзвичайно тонка та міцна, щось на кшталт капрону. Стропи мали товщину грубих ниток, але матеріал… Я був упевнений, для такого у них беруть найкраще. Значно грубша нитка проходила, зашита у тунель з тканини під коміром і закінчувалася кільцем на передній кишені. Металевим кільцем. Разом з Марком чи окремо, а цей старий лис передбачав абсолютно усе. В тому числі й ситуацію, коли, скинувши куртку і смикнувши за кільце, можна зробити крок з літака просто у хмари.

Очі Інги стали ще ширшими, коли я вдягав прострелену і вимащену кров’ю, а на додаток явно малувату сорочку на себе, прискіпливо застібаючи усі «посилені» ґудзики та затягуючи ремінці. Ремінь зі штанів старого витягнувся миттєво, а за секунду я розстібав і свій.

— Ні… — тільки й сказала Інга. — Ні! Я не зможу.

— Це ми, чоловіки, маємо могти, — злісно вимовив я. — А ваша справа лише дозволяти.