Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 57 из 60



— Я… не дозволяю… — самими губами прошепотіла вона, роблячи крок назад.

— А я у цьому разі й не питаю. Хоча…

Повернувши її спиною до себе, я затяг обидва ремені, зв’язуючи нас докупи і перевіряючи, чи зможу гарантовано її втримати. І тільки потім закінчив фразу:

— …хоча… може й треба було тебе залишити. Ти ж мені не подала руки десять хвилин тому.

Далі належало робити все якнайшвидше. Нерви і витримка — вони не залізні. Хоч у кого б. І нехай усе вирішує доля.

Розблоковані двері кинули в обличчя мокре розріджене повітря. А навколо тільки сіра «вата».

— Володю… Володю! — я чув, як здригається її тіло, хапаючи ротом повітря, і зробив крок до виходу, взявшись за краї отвору.

— Володю, попрощайся зі мною…

Ось воно…

Ні, таки усі люди однакові. Просто їхня межа на різних рівнях.

— Там попрощаємося, — сказав я, виштовхуючи наші тіла у сіру невагомість.

Не знаю, що це сталося зі мною. Можливо, набрався від Марка. Хтось же мусить у приреченому літаку виконувати роль супермена. Я не панікував, рахуючи секунди до того, як висмикнути кільце і не переймався думками чи розкриється парашут у цих мокрих повітряних потоках, чи вистачить відстані до земної поверхні і всякими іншими. Ні, до заспокоєння було ще далеко, але впевненість, що усе зможу, тепер була зі мною.

А заспокоюватися по-справжньому я почав лише тоді, коли американське узбережжя уже тануло у далині. Хвилі гойдали старий рибальський бот, що тримав курс на Мексику, і попереду ще півдоби шляху, але я розумів, що от тепер уже, напевно, нам вдалося викрутитись остаточно. Нехай там які сили задіяні у них для пошуку російських резидентів — тут сам чорт ногу зламає. І вийшовши зі смердючого рибальського трюму, ми дихали вологим туманом, що ховав далеку смужку берега, вдихаючи разом із ним надію, що міцнішала разом із гостинним атлантичним вітром.

Але той спокій нам лише марився. Сюрпризи не скінчились. І буквально з першим кроком на рятівний мексиканський пісок несподівано засигналив мій телефон, який нарешті «очухався» після електромагнітних жартів Огарьова. Після його смерті ніхто не мав мені дзвонити на цей номер, взагалі на цю «трубу», яку я увімкнув на кілька секунд лише заради цікавості. Увімкнув і забув. І не знаю, що змусило мене натиснути кнопку відповіді. Напевно, у ту фатальну мить, коли Вона стукається у двері, людина відчуває щось особливе, ще не відчинивши їх. Ще б пак! Адже це, кажучи словами Інги, буває далеко не щодня, та й взагалі не з кожним.

Інга, змучена і напружена, трималася за мою руку і вся здригнулася від цього дзвінка. А я машинально відпустив її, відходячи убік. Незнайомий голос привітався зі мною англійською.

— Хто це? — запитав я.

Ім’я, яке довелося почути за секунду, викликало у мене справжній шок. Рот роззявився сам. А потім…

— Хто-о?!

Інга тормосила мене за руку злякано, нічого не розуміючи, а я ледве приходив до тями, намагаючись вивільнити її і несамохіть відштовхуючи кохану жінку. Що вдієш, іноді ми здатні на таке, коли у двері стукається Вона. Усе, що я чув, доходило до мене дуже повільно. Тепер я вже не бачив нічого навколо і молив долю тільки про одне — щоб це був не сон і щоб дзвінок цей не перервався.

Він сказав усе, що належало, і на даний час цього вистачало з головою. Залишалася тільки одна деталь, яку я згадав несподівано, коли розмова вже закінчилась, але там ще не вимкнули.

— А скажіть, коли це сталося? — запитав я. — Прошу, пригадайте точно. Для мене це має значення.

— Сьогодні вранці, о восьмій годині. О восьмій нуль п’ять мене повідомив секретар, отже, безпосередньо перед цим, о восьмій.

— Ви не помиляєтеся? — перепитав я.

— Звісно ні, — посміхнувся він. — У мене ще немає старечого склерозу.

— Дякую, — промовив я. — Дуже вам дякую. Найближчим часом я вам зателефоную.



Трубка лягла до кишені і лише тепер я знову міг бачити і розуміти те, що відбувається навколо, хоча й виглядав, безперечно, приголомшеним. Інга сіпала мене і ставила одні й ті ж запитання.

— Що сталося? Володю! Хто це був?

— Ден Крейтон, — механічно відповів я.

— Хто?.. А хто це такий?

— Ти його не знаєш. Почекай…

Думки крутились у голові з шаленою швидкістю, заважаючи пояснювати їй хто такий Ден Крейтон і чому він телефонував мені на номер, відомий лише Огарьову. Та я й не мав бажання цього робити, інакше б вона подумала, що я таки збожеволів. Хоча… За хвилину вона і так подумає, саме про це. На все свій час. А зараз я тільки вражено хитав головою, збираючись з духом.

Це дійсно був подарунок з того світу. Хоча б тому, що єдиний, хто знав цей номер, давно вже був мертвий. Номер цей ми купували удвох, безпосередньо перед тим, як справи перейшли у незворотню фазу, і після цього Стенлі не відходив від мене ні на крок, отже, не міг повідомити його ще комусь. Тож виходило, що з того світу.

Я ще не знав, що за якихось півгодини, тоді як ми сидітимемо у зачовганому мексиканському барі і моя вимучена супутниця мало не плакатиме від того, що коїтиметься зі мною, з телевізора у блоці новин повідомлять, як у Нью-Йорку ледь не сталася жахлива трагедія, протидіяти якій жодні служби не змогли, і лише те, що терористи «зуміли якимось дивом посадити літак серед гір і виконали свої обіцянки», врятувало мільйонне місто.

— Послухай, сонце, — нарешті промовив я. — Інго… — я взяв у долоні її обличчя і зазирнув у вічі. — Послухай мене уважно. Тільки спокійно. Добре? Будь ласка. Я залишаюсь.

— Я… як… — у неї відібрало мову. — Що означає залишаєшся? Де, тут?!

— Ні. Повертаюся назад. До Штатів.

— Ти… ти збожеволів. Туди?!

— Туди. Послухай. Зараз я посаджу тебе на літак…

— Куди?!

— Куди завгодно. Туди, де тебе ніхто не знає і не знайде. Бельгія, Голландія — не має значення. З цим паспортом і грошима не буде проблем. Ти житимеш там і чекатимеш мене. Я з’явлюся. Повір, з’явлюся. Тільки…

Вона хитала головою, затискала вуха, не бажаючи чути цю маячню, і дивилась так, що не дивно було збожеволіти: з розпачем, нерозумінням, образою. Ця залізна леді…

— Інго…

І всі мої аргументи влучали наче у стіну. Вона остаточно зійшла з рейок і сприймати нічого не хотіла.

— Інго… послухай мене спокійно…

Та все було марно. Вона тримала мене за одяг, дивилася в очі і благала не залишати її. Тепер уже у мене відняло мову. Сонце світило яскраво і я мимоволі глянув туди, де океан сходиться з небом, де залишилося узбережжя Сполучених Штатів. Усе занило всередині. Я мав повертатися туди негайно, але… Поруч стояла жінка, яка ніколи не була залежною від мене, взагалі ні від кого, а зараз дивилася такими очима, що годі було збожеволіти. І просила, благала не залишати її. Хіба я міг її покинути? Та поглядом наче магнітом тягло туди, звідки ми щойно ледь живими видерлись. І від цього хотілося вити.

Що вдієш. Колись настає час і саме вони — кохані жінки, забирають її у нас, іноді назавжди. Інга ніколи не була схожою на таку жінку, та залишити її зараз я не міг.

Ми сиділи у барі, і перехиливши склянку їхньої бридкої горілки, тієї, що роблять з кактуса, крізь звисаючу з вазонків зелень я дивився в екран телевізора, що стояв на полиці, як, до речі, і багато хто по сусідству. Тільки сприймав це інакше. Здавалося, мої вуха відділилися від очей і зображення та інформація з вуст диктора сприймалися окремо. Інга взагалі схилила голову на моє плече і не бажала дивитися на шматки нашого обгорілого літака.

Часу тепер було, хоч греблю гати, і, втупившись в екран, я механічно клацав пультом з каналу на канал, які геть-чисто «зациклило» на наших подіях. Інформаційні служби висували власні припущення і трактували їх хто як бажав. Але те, що, очевидно, відповідало дійсності, усі викладали однаково, ніби змовилися, пояснюючи мені таким чином багато питань, на які хотілося мати відповідь.

Виявляється, Марк заклав у центрі Нью-Йорка хімічний заряд, запобіжник до якого утримувався імпульсами з пристрою, який він мав при собі. Якщо б імпульси припинили надходити, упродовж десяти секунд заряд мав вибухнути. Евакуювати ж таке місто за короткий час не реально. Це і було запорукою безпеки Марка.