Емісар

За мить він опинився поруч з Марією. Жінки відсахнулися, діти розбіглися, здійнявши лемент. Вона і зараз тримала його ніж, хоч на цей час усі бранці вже були вільні. Зброя спрямувалася у бік Тубілая.

— Ти забула, невірна, що просила мене повернутися? Битву програно.

— Не підходь, — промовила Марія. — Не підходь до мене! Втікай, рятуйся, прошу тебе. Там мій батько! Ні, будь ласка…

— Врятуватися я можу лише з тобою, — промовив Тубілай. — Того, хто не виконує волю найсвітлішого, ніщо не врятує.

— О, Господи… викинь це з голови і втікай! Благаю тебе! Забудь свого султана і рятуйся. Ти зможеш!

— Від султана втекти можна, від Всевишнього нікуди. — І він зігнувся у сідлі з наміром підхопити її.

— Ні!!! — вона відсахнулася і націлилася у нього ножем. — Я вб’ю тебе!

— На все воля Аллаха…

Заклавши ятаган до піхов, Тубілай підхопив її, не звернувши найменшої уваги на гострий ніж, а вона лише забилася у його обіймах, пручаючись і б’ючи руків’ям по спині. Люди з довгими жердинами насувалися, виставивши їх уперед і стискали півколом вершника, за спиною в якого була лише прірва. Всадивши Марію поперек сідла, він натяг повіддя обома руками, наче й не збирався братися за зброю. Обдерті та виснажені люди застигли у німому подиві перед ворогом, якого тепер уже ніщо не могло врятувати. Раптом кінь захропів, загарцював на місці, стаючи дибки, і кинувся з крутояру у вир швидкої течії, виконуючи останню волю вершника.

На березі кипів бій. Буджацькі вершники знімалися з позицій і повертали назад, пускаючи стріли, не бажаючи відкритої січі. Залишки ногайців були скинуті у каламутну течію нещодавніми бранцями, і лише кілька з них, що зуміли скочити у сідло, на свій страх і ризик спробували повторити те, на що спромігся несамовитий яничар-ага.

Люди скупчилися на крутоярах і, захищаючи долонями очі від передвечірнього, ще яскравого сонця, дивилися у далечінь, де тримаючи повіддя, поруч із конем плив чужинець. Шию скакуна обіймала та, що дарувала їм життя та волю.

Подарунок з того світу

Інга проковтнула мовчки і зловила мій погляд, ще не повністю усвідомлюючи щойно почуте. А от я… Все-таки їм вдалося чогось мене навчити. І не про навички йшлося. Я став швидше думати. Крива посмішка встигла лише торкнути кут його рота, коли я підхопився і кинувся до кабіни пілотів.

Крик застряг у моєму горлі. На сидінні біля штурвала лежала недбало кинута куртка-безрукавка із безліччю кишень і залишком смертельної «гірлянди». Самого ж Марка не було. Розгублено мацаючи руками по стінках, я шукав місце, де він міг би сховатися. Марно. Тут не було навіть найменших закутків і натяків на приховане приміщення. Тепер ми дійсно не мали сісти.

Сміх старого був тихим і глузливим. На тремтячих ногах я обернувся до дверей. Він тримав рукою живіт, оскільки навіть ці здригання м’язів обличчя викликали сильний біль. Огарьову ще стало сил рачки доповзти до кабіни пілотів, аби побачити усе на власні очі. Притулившись до стінки, закочуючи очі, старий хапав ротом повітря і намагався щось сказати. Що? Останній вихлюп емоцій, які перед смертю властиві навіть розвідникам такого рівня? Чи може те, що ми могли б якось використати для свого порятунку?

Я схилився над ним. Можна було з’їсти його очима, але хіба це допоможе?

— Води! Швидше! — закричав я до Інги.

За мить вона підбігла з пляшкою, але старий відвів мою руку. Напевно, пити він вже не міг.

— В’ячеславе Івановичу! — я взяв його за руку. — В’ячеславе Івановичу! Допоможіть нам врятуватися! Будь ласка!

Погляд його очей застиг на мені. Здавалося, він уже нічого не розумів. А вуста розтулилися, промовляючи останні слова:

— Хто би міг подумати… Пітере, Пітере… Не чекав… я… Розвідник мусить усе прораховувати… старість… Час уже…

Дихання Стенлі чи то пак Огарьова ставало дедалі поверхневішим і супроводжувалося спастичним звуком із горлянки. Якщо навіть він і вмів керувати літаком, то посадити його вже не міг. Інга дивилася на мене наче з глибини колодязя, а погляд її благав допомоги. Я відвернувся.

Агонія тривала ще з півгодини. Не його, наша. Чіпляючись за життя, ми перекидали усе навколо, лізли в усілякі закутки з божевільною надією знайти те єдине, що могло б стати нашим порятунком. Але парашута у літаку, що призначався терористам, не передбачалося. Ми обмацали навіть невеличкий вантажний відсік, та все марно.

Марк залишив літак, вирішивши, що так потрібно. Коли він так вирішив? Ще у банку, наперед вважаючи нас мерцями? Чи щойно, у зв’язку з новими обставинами? Але якими? Що могло змусити його так несподівано поміняти плани, кинувши нас на загибель? Навіть тепер я не міг повірити цьому.

Огарьов помер. Його очі залишилися широко розплющеними і дивилися кудись убік. Губи розтулені, наче хотів на прощання ще щось сказати. Не встиг.

Літак хитало. Підлога хилилася то в один, то в інший бік, і тіло старого сповзло по стінці, завалившись головою у кут. Я дістався до панелі приборів. Штурвал застиг в одному положенні і важко було наважитися хоча б спробувати — рухається він чи ні. А от самі прибори… Іхні стрілки всі заклякли у нульових позиціях і не рухалися. Інші, які мали табло, взагалі не світилися. Темним був і дисплей маленького комп’ютера, вмонтованого у щиток праворуч від штурвала. Натомість жовтим кольором світилися плафони, очевидно, аварійного освітлення.

Щось сталося з літаком. Відмовили прибори, уся електроніка. Це було зрозуміло навіть не фахівцеві. І Марк чкурнув рятуватися, оскільки мав ще й парашут. З усіх нас йому це було найпотрібніше — як рятівникові цивілізації. Згадалося раптове гойдання літака і грюкіт за дверима. Схоже, початок гойдання відповідав відмові бортової системи електроніки, а грюкіт — стрибку Марка. Усе збігалося. От тільки…

Якось надто швидко. Чому з таким поспіхом? Припустимо, «накрилися» прибори. Він міг би спочатку спробувати щось зробити. Та й, власне, він міг би посадити літак і без них, вручну. Хоча б обміркувати ситуацію він міг! Та Марк вискочив з літака миттєво, наче той мав вибухнути!

І я машинильно подивився на зв’язку вибухівки. Напевно, «гірлянда» була небезпечною і зараз. Мені стало спекотно. Перед очима попливло. Невже долі не достатньо було запхати нас у некерований літак, за яким на землі «облизуються» юрби бандитів і агентів чужих розвідок, що лише мріють хапнути нас? Невже цього замало і потрібна ще й заряджена вибухівка ось тут, на сидінні?

Перебираючи по стінах, я дістався до люка і спробував його відкрити. Щілинка зробилася маленька, але засвистіло і війнуло так, що довелось одразу ж його зачинити. Люк відчинявся. Я мав просто зараз узяти «гірлянду» Марка і разом з безрукавкою викинути її. В першу чергу це.

Але чи можна це робити? Чи не вибухне вона у мить відриву від сидіння, розносячи на шматки літак і позбавляючи нас подальших намагань урятуватися? Чому Марк залишив її тут? Чому не викинув або не взяв із собою? Отже, планував, що вона ще спрацює? І тоді, виходило, він зацікавлений у нашій гарантованій загибелі. Але міг би увійти до салону і продірявити кожного із свого пістолета. Так ще надійніше. Отже, настільки був обмежений у часі?

У голові геть-чисто усе заплуталось. Очі блукали по кабіні і зрештою уздріли те, що мали б побачити зразу. Це була флешка. Моя флешка, ще недавно така цінна для Марка. Зараз вона лежала на підлозі, на видноті. Покинуті й непотрібні, під ногами валялися безцінні надбання його цивилізації, за яку Марк готовий був пожертвувати власним життям.

Як це пояснити, я не знав. Але і його раптова втеча, і вихід з ладу бортових систем літака, і вибухівка на сидінні, і покинута флешка — усе мимоволі складалося у щось одне, пов’язане між собою. І я не міг позбутися враження — не було запланованим.

Що ж могло втрутитись у розрахунки Марка, завжди безпомилкові? Можливо, влада Сполучених Штатів сама розібралася з ситуацією у Нью-Йорку і вирішила знищити терористів? Тоді це надійніше зробити парою винищувачів, адже я не сумнівався, що літак і зараз перебуває на локаторах їхніх протиповітряних систем. Надто зарозуміло. А що як це втручання ще якоїсь зі сторін? Адже навколо грошей Емісара цих «третіх» сил крутилося дуже багато.