Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

— Він викрав тебе, — глухо повторив я.

— Я не річ! І в машину сіла сама, зрозуміло?

Після такої фрази слід було б забиратися до біса. Або в аеропорт, щоб найближчим рейсом повернутися до Києва. Але я не зрушив з місця і вперто стояв, зціпив­ши зуби.

— Піди й скажи, щоб вони відпустили його, — сказа­ла вона.

— Ти розумієш, як це виглядатиме? — вжахнувся я. — В яке становище ти мене ставиш?

— Мені байдуже. Ти сам заварив цю кашу. Піди й скажи. Негайно. Інакше піду я.

Відчув, як на вилицях здулися жовна. З силою стис­нув кулак.

— Гаразд. Піду.

Не пам’ятаю, як і що я пояснював слідчому, пам’ятаю лише його розуміючу посмішку і принизливу процедуру написання заяви, у якій я знімав усі свої претензії до громадянина Соколова. І його посмішку пам’ятаю: трі­умфуючу, нахабну. Стерпіти її було найважче.

Літак вилітав о сьомій вечора. Ми пили каву в буфеті. Вікна виходили на вулицю, і я побачив, як під’їхала чер­вона “Лада”. На цей колір у мене вже була алергія. Увійшов Соколов. Мене він принципово не помічав. Звер­нувся до Іри:

— Ще чотири години. Їдьмо до мене.

— Тільки всі разом, — Іра глянула на мене. Я зосе­реджено пив каву.

— І справді, поїхали, — сказав майбутній тесть, але, схоже, не мій. Він почував вдячність до свого майбутньо­го зятя за те, що той залишив його дочку живою. І на­віть без синців. Уже забув, що в цьому є і моя заслуга.

— А ти? — запитала мене Іра.

Уже вкотре вона влаштовувала мені випробування. Це було, мабуть, на благородство. Хотілося послати цю трій­цю родичів під три чорти. Але зелені очі дивилися на мене майже з ніжністю…

Соколов узяв з холодильника пляшку горілки, розлив по склянках, запросив до столу. Я відмовився.

— Розумію, розумію, адже ви при виконанні… — уїдливо сказав Соколов і вийшов з тестем на кухню.

— Міг би посидіти хоча б для годиться, — буркнула Іра, коли ми лишилися вдвох.

— Для годиться? — Мені здалося, вона жартує. Але вона дивилася цілком серйозно. — Може, мені з ним ще й на брудершафт випити?

— Такої жертви я від тебе не вимагаю. Але ти по­винен бути вище своїх образ самолюбства.

— Ах, я повинен… А ти? Хіба тебе він не образив? Досить і того, що я сюди приїхав…

— А тебе ніхто не кликав. — Соколов стояв на порозі кімнати і з ненавистю дивився на мене. Вже хильнув. — Вимітайся!

Я різко підвівся. Соколов із злорадною посмішкою ступив мені назустріч. Тільки бійки й не вистачало! На мить уявив, як буду пояснювати прокурору свою присут­ність тут після всього, що сталося. Захоплююча ситуація.

— Ходімо, — звернувся до Іри. — Я люблю тебе. Ходімо…

Вона нерішуче глянула на збудженого Соколова, по­тім на мене, заперечливо похитала головою:

— Ні…

Зрозуміло. Залишається з переможеним. Жаліслива. Нехай!

Я розтиснув кулак, повернувся і вийшов…

— Вам недобре?

Якийсь літній чоловік співчутливо зазирав мені в очі.

— Що?..

— Я втретє звертаюся до вас, а ви не чуєте. Вам не­добре?

Все. Досить. Краще думати про справи. Точніше, про одну, яка чекала на мене, поки я тут витав у меланхолій­них спогадах. Глянув на годинник: до призначеної зу­стрічі залишилося півгодини. Встигну.

Двері відчинила господиня. Шовковий пеньюар вдало підкреслював струнку постать і високий бюст. Довге ру­сяве волосся розсипане по плечах, і ця продумана недба­лість зачіски надавала обличчю жінки розніженої таємни­чості. Гарна, що й казати.

— Проходьте, проходьте, — гостинно запросила вона.

У невеличкій затишній кімнаті не було нічого зайвого. В кутку біля вікна між двома зручними кріслами стояв журнальний столик, а на ньому — відкоркована пляшка вірменського коньяку, сир, лимон, два келихи.

Жінка сіла в крісло, надміру оголивши стегна, жестом вказала на друге:

— Прошу. Вип’ємо коньяку?

— Ні, дякую.

— Ах, так, указ… Я й забула. Але ж, крім нас, тут нікого немає. І я з вами, — вона наповнила келих. — По трішечки. За знайомство.

— Якось іншим разом.

— Ну, хоча б почаркуйтеся зі мною, — вона простяг­нула до мене руку з келихом. Я поступився. Кришталь то­ненько дзенькнув. Жінка випила, а я поставив свій коньяк на столик, навіть не умочивши губи.

Вона запалила, глибоко затягнулася димом.

— Я до ваших послуг.

З огляду на її позу ця фраза прозвучала дещо дво­значно. Бісова баба!

— В мене до вас кілька запитань, — почав я.

— Фі, як офіційно, — зморщила вона маленького но­сика. — Ви ж не прокурор. Будьте трохи люб’язнішим з дамою. Чи я вам не до вподоби?

Довелося докладати значних зусиль, щоб не втрапля­ти поглядом куди не треба. Даремно я прийшов сюди сам.

— Ні. Ви не в моєму стилі.

— Шкода. Бо ви — в моєму.

— Ну, досить, громадянко Ляховська!

— Як? Уже громадянка? — Ляховська підвелася, на­близилась до мене. Мені також довелося підвестися і сту­пити крок назад, щоб не наштовхнутися на агресивно випнутий бюст господині. Це була моя тактична похиб­ка: відступ завжди додає сміливості наступаючому. Ля­ховська обхопила мене за шию руками й припала до вуст. Я на мить отетерів. Оговтавшись, різко відштовхнув її. Жінка спокійно опустилася в крісло, прибрала попередню позу, взяла з пачки цигарку. — Який ви полохливий. Та сідайте, не бійтеся, на вашу цнотливість я не зазіхатиму.

Я сів, теж запалив. Руки тремтіли.

— Як це розуміти? — запитав по хвилі.

— Як хочете, — байдуже відказала вона, не виявляю­чи більше до мене ніякої цікавості. — Задавайте свої за­питання.

Помітив, що фільтр моєї цигарки червоний від помади. Витер хусточкою губи. Сексуальна психопатка!

— Навіщо вам знадобився будинок у Гатному? Адже маєте чудову квартиру.

— Вже дізналися… Втомилися від урбанізації. Таке пояснення влаштовує?

— Не дуже. А що, є інше?

— Є. Незабаром син повернеться з армії.

— У вас такий дорослий син? — здивувався я. На вигляд вона була років тридцяти.

— Комплімент досить незграбний, — всміхнулася Ляховська, — але приємний. Уявіть собі, мені вже сорок. На жаль.

— Хоч темперамент як у двадцятирічної… — вколов я.

— То пусте. Так, примха. Я людина настрою.

— Отже, будинок ви купуєте для сина?

— Для себе. Синові залишимо квартиру.

— І за скільки купуєте?

— Навіщо зайві запитання: адже знаєте.

— А як же бути з декларацією? В ній вам доведеть­ся вказати, звідки у вас такі гроші.

— Ну, й вкажемо. Нам нема чого приховувати. Тут усе чисто. Мій чоловік добре заробляє. І великі премії одержував, гонорари за винаходи.

Так, я знайомився з документацією. Премії та гонора­ри справді були. Всього двадцять тисяч. Сума чимала. Але на будинок її не вистачає. Отже, походження свого останнього “гонорару” Ляховський приховав від дружи­ни. Ото піднесе їй сюрприз!

А під вечір я наніс ще один візит. Щоправда, туди . мене не запрошували, але знаю напевне, що чекали.

За ці дні Коренєва помітно змарніла, чіткіше просту­пили зморшки.

— Здрастуйте, Ганно Борисівно!

Всупереч моїм сподіванням, особливої радості на її обличчі я не помітив. Навіть навпаки, Коренєва глянула на мене непривітно, мовчки ступила в бік, пропускаючи до передпокою.

— Може, я невчасно?

— Яке це має значення? Ви ж у справах.

Дивно. Така метаморфоза. Що могло скоїтися?

Розмірковуючи над цим, увійшов до кімнати і за сто­лом побачив… Ляховського!

— А, товаришу лейтенант! — Він зрадів так щиро, що я подумки відзначив його неабиякі акторські здіб­ності.

— Старший лейтенант, — уточнив я. Кляте честолюб­ство, що тут вдієш.

— Вітаю! З цього приводу не завадило б, — він клац­нув пальцем себе по горлянці. — Але розумію: служба дні і ночі. То, може, чайку, га? Сідайте до столу, господиня пригостить.

— Доречно було б спитати, чи не заперечує сама господиня.

Коренєва мовчки стенула плечима. Цей жест, оче­видно, слід було витлумачувати як заперечення. Але іні­ціативу взяв на себе Ляховський.