Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

— Ганночко, будь ласка. За чашкою чаю і розмовля­ти приємніше.

Коренєва вийшла, повернулася з чаїнками, поставила на стіл. Усе це мовчки, ні на кого не дивлячись. Я нічого не розумів.

Коли Коренєва знову вийшла з кімнати, я повернув голову до Ляховського:

— Зізнатися, не чекав побачити вас тут.

Ляховський усміхнувся:

— Сподіваюся, ніяких пікантних думок з цього приво­ду у вас не виникло? Останнім часом я частенько навідую Ганночку: адже в неї горе, треба підтримати, втішити. Кому ж іще це зробити, як не єдиному другові Вовика?

— Не розумію. Про яке горе ви говорите?

— Ну, як же… Вовик зник. — Ляховський вимовив це з глибоким сумом. — Де він, що з ним — невідомо. Знає­те, різне на думку спадає…

— Та хіба ж не ви самі висловлювали мало не впев­неність щодо мотивів його зникнення? — здивовано запи­тав я.

— Тихіше, прошу вас… — Ляховський кинув погляд на двері. — Ну, так. Хіба я відмовляюсь? Але хто міг по­думати, що цей зв’язок переросте у щось більше за зви­чайний флірт? І скінчиться так трагічно.

— Що ви маєте на увазі?

— Як що? Загибель Рнточки, звичайно. Дізнавшись про це, Вовик міг накласти на себе руки. Він такий емо­ційний, такий вразливий.

— А ви звідки дізналися про смерть Рити?

— Від Іллєнка, — незворушно сказав Ляховський. — Я був просто приголомшений. Таке горе!.. — Він скрушно похитав головою, зітхнув. — Важко повірити. Чудова дів­чина. А як любила Вовика! Я розповів Ганночці про все. Вона повинна знати правду. їй так буде легше.

Як зворушливо! Можна і розчулитися. Благодійник…

— А як же ваші побоювання щодо наміру Ганни Бо­рисівни піти до інституту, в партком? Чи вже не вірите в повернення Коренєва?

— Ні, чому… Надія завжди, як кажуть, повинна жев­ріти. Крім того, він надіслав листа… — Ляховський не втримався і пильно глянув на мене. Мовляв, ні, не чекай, я тобі нічого не скажу. Поки що. — Ну, а що стосується побоювань… Ганночці зараз не до цього.

— А про свою роль у цій історії ви також розповіли Ганні Борисівні? — поцікавився я.

Ляховський знову глянув на двері.

— Гадаю, то була суто чоловіча розмова. Адже я міг і не розповідати вам про це, але щире бажання допомогти розслідуванню…

— Зрозуміло, — різко урвав його я. Ну й тип!

Увійшла Коренєва з тацею. Поставивши чайник і та­рілки з бутербродами на стіл, вона сіла напроти мене, ніби підкреслюючи своє небажання спілкуватися зі мною. Позначається вплив друга родини. Напевне, доповів їй, що я приховую від неї амурні походеньки чоловіка. “Я розповів Ганночці про все”. Ні, Юрію Петровичу, не про все.

— Ганно Борисівно… — почав я. — Мені важко про це казати… — але, боюсь, свого чоловіка ви більше не поба­чите.

— Я вже з цим змирилася, — сказала вона. — Що ж… якщо у тієї пройди йому краще… — В її голосі забриніли сльози.

— Як? Хіба Юрій Петрович не сказав вам, що Рита померла? — я глянув на Ляховського.

— Не встиг… — промимрив він.

— Померла?! — скинула брови Коренєва.

— Точніше, її вбили.

— Матінко!

— До речі, ваш чоловік до Талліна не їздив. — Я вирі­шив таки сказати про лист: нехай Ляховський понервує.

— Тобто як? — звела брови Коренєва. — А лист?

— Його надіслав не він.

— Що ви кажете! Я добре знаю його почерк!

— Так, записка написана його рукою. Але конверт у поштову скриню вкинула інша рука.

— Нічого не розумію… Чия?

— Вбивці.

— Ви хочете сказати…

— Так… Гадаю, і вашого чоловіка теж вбито.

— Ні! — Коренєва з жахом зробила заперечливий жест. — Ні! Не може цього бути!

Жіноча логіка незбагненна. Нещодавно вона сама пере­конувала мене в протилежному.

— На жаль, може.

— Але хто?..

— Цього я ще не знаю напевно.

Ляховський слухав абсолютно спокійно. Витримка в нього залізна. Покладається на своє алібі.

— Це брехня! — вигукнула Коренєва. її збуджений погляд, здавалося, пронизує мене наскрізь. — Ви брешете! Цього не може бути! — Вона підхопилася й вибігла з кімнати.

— Звідкіля у вас такі відомості? — з таким же незво­рушним спокоєм запитав Ляховський, вдаючи приголом­шення.

— Службова таємниця, — пошепки сказав я. — Але вам я обов’язково коли-небудь про це розповім.

Його оксамитові очі блиснули настороженістю.

— Щось ви до мене вчащаєте, — всміхнувся Ляховсь­кий, коли я переступив поріг його кабінету.

— Що вдієш, адже ви — наше найповніше джерело інформації.

Ми сіли один проти одного, обмінюючись люб’язними посмішками. Я чекав, що він зараз скаже щось про мій учорашній візит до мадам Ляховської. І не помилився.

— Мушу зазначити, що ваш інтерес до моєї скром­ної особи починає мене бентежити.

— Бентежити? — здивувався я. — Які ви маєте для цього підстави?

— Ніяких, звичайно, крім хіба що вашою бажання вплутати в цю історію мене.

— Тобто? — я зробив вигляд, що не розумію його на­тяку.

— Товаришу лейтенант…

— Старший лейтенант, — виправив я.

— Звичайно… старший… Адже ми не діти. Давайте обійдемося без цих… реверансів.

— Давайте, — погодився я.

— Розслідування зайшло в безвихідь, чи не так?

— Припустимо.

— А справу треба закривати?

— Не розумію вас.

— Он як? А ваші натяки на мої поїздки до Гатного? Так, я збираюся придбати там будинок, але яке вам до цього діло? Чого ви хочете? В чому підозрюєте? В при­четності до зникнення Вовика? Нонсенс!

Його вродливе обличчя пашіло обуренням. Артист! І яко натхнення!

— Вовик був для мене як рідний брат. Як ви можете?

Тут уже не витримав я.

— Ви хотіли сказати — “співавтор”?

Ляховський різонув поглядом.

— Он куди ви хилите… Так, і співавтор!

— І не один, — продовжував я наступати.

— Ну, й що з того? Цс просто смішно! Криміналу тут немає! Я доктор технічних наук, не забувайте!

— Пам’ятаю, аякже. Але будинок коштує сорок тисяч. А ваш гонорар за плідне співавторство становить усього двадцять. Де ж ви збиралися взяти решту?

— Маю збереження. І дружина теж.

— А, збереження… Зрозуміло.

Ляховський скинув на мене очі. Дуже виразний погляд. Гама емоцій.

— Уявіть собі, — всміхнувся він. — І ваша іронія не­доречна.

— Скажіть, Юрію Петровичу, у вас у кабінеті була друкарська машинка? — несподівано змінив я тему.

— Машинка?

— Так. Друкарська.

— А, ця… Була.

— Де ж вона?

— Уявлення не маю. Прийшло двоє здорованів, сказа­ли, що машинці потрібна профілактика. І забрали.

— А хто давав розпорядження на профілактику ва­шої машинки?

— Здалася вам ця машинка! І взагалі, дайте мені спокій!

— От цього не обіцяю, — сказав я.

— Ну, тоді… — Ляховський поліз у шухляду, витяг якийсь пакунок і простягнув мені: — Поцікавтеся.

— Що це?

— А ви розгорніть.

Розгорнув. Фотографії. Кольорові. Якість відмінна. І сюжет цікавий: такий собі молодик чаркується з вродли­вою жінкою, між ними журнальний столик, на якому стоїть відкоркована пляшка коньяку; а ось цей самий мо­лодик припав у пристрасному цілунку до тієї самої жінки…

— Ну, як? — запитав Ляховський.

— Вражаюче. — Я засунув фотографії до кишені. — Не заперечуєте?

— Ну, що ви, будь ласка. В мене ще є.

— Запаслива ви людина.

— Це не головне моє достоїнство.

— Авжеж… Достоїнств у вас безліч.

— Сподіваюся, ви розумієте, що у випадку необхід­ності цей фоторепортаж із відповідним коментарем потра­пить куди слід?

— Не маю сумніву.

— Тоді вам, як розумній людині, варто було б зроби­ти певні висновки.

Під час обшуку на квартирі Ляховський був незво­рушний, наче сфінкс. Мадам Ляховська також була зовні спокійна. Вуста її чоловіка кривилися в іронічно-по­блажливій посмішці, немов він заздалегідь співчував на­шим даремним зусиллям. Кожного разу, натикаючись поглядом на цю посмішку, я відвертався. Щоб не бачити її, підійшов до вішалки, повивертав кишені кремового дощовика. В правій до заглибин прилипли якісь вор­синки.