Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

— Ану, ану… Огірочок!

— Ну тебе… — Сідаю на своє місце і теж запалюю. Зрештою, кожна людина має право на хандру.

— Зараз підемо разом: шеф звелів зайти, тільки-но ти повернешся. Сердитий. Цю історію із зачіскою він тобі ще пригадає. Осоромив старого. — Іваненко знову посмі­хається. Його життєрадісність дратує мене.

— Теж мені, оракул. — Знімаю кітель і вішаю його на бильце: жарко. — І без твоїх пророкувань тоскно.

— Нічого, шеф твій настрій зараз хутко підніме.

В кабінеті Кожухаря справжнє пекло: сонце госпо­дарює тут цілий день. Я вже видудлив півграфина води і з мовчазної згоди майора зняв краватку, розстебнув верх­нього гудзика.

— Так, схоже, Ляховський має до всього цього без­посереднє відношення, — майор за звичкою міряє крока­ми кабінет, зупиняється біля вінка, окидає нас погля­дом: — Які висновки?

Власне, головний висновок він уже зробив.

— Ляховський навмисно підкинув нам версію про пал­ке кохання, щоб збити нас із пантелику, — обізвався Іваненко. — Ніякого листа від Рити не було. Він усе вигадав. І все розрахував. Ми шукаємо Коренєва, який нібито втік з тридцятьма тисячами до коханки, а Ляховський — в стороні.

— Отже, вбивство Рити — його рук справа?

— Його, — кивнув Іваненко.

Майор знову закрокував по кабінету.

— Плутанина виходить. Навіщо Ляховському виводи­ти розшук на Риту, а потім убивати її? Нелогічно.

— Тільки на перший погляд, — впевнено продовжував Іваненко. — В такій нелогічності є резон: на думку Ляховського, саме це змусить переконати нас у тому, що він до вбивства непричетний. Так би мовити, відволікаючий маневр.

— Щось занадто складно, — похитав головою майор. — Хіба не простіше було мовчати? Не знаю, і все.

— Перемудрував, — стенув плечима Іваненко. — Вва­жає себе розумнішим за всіх. Манія величності. Ви ж са­мі казали, що злочинці іноді поводяться абсолютно нело­гічно.

— Ну, а ти як вважаєш? — звернувся до мене майор.

— Згоден з Іваненком. Дев’ятого квітня ввечері, коли Заруба з сином приходили до Коренєва домовлятися сто­совно покупки машини, дзвонив Ляховський. Про що во­ни говорили — невідомо, але відразу по тому Коренєв залишив дружині записку і кудись пішов. Л Ляховський оту записку взяв і потім відіслав а Талліна як “лист” до дружини Коренєва. Тому й адресу віддрукував на ма­шинці.

— Ну, що ж… — Майор пригладив мізинцем кошлату брову. — Насторожувати Ляховського поки не тре­ба. При­дивляйтесь. Вивчайте. Нехай гадає, що провів нас. Зміц­нюйте в ньому цю впевненість. Важливо, що ми визначи­ли напрямок пошуку. Тепер справа ніде швидше. Голов­не зараз — докази. До речі, а як бути з алібі Ляховського? Воно в нього, як то кажуть, “залізне”: в той день, коли Коренєв зник після одинадцятої, Ляховський з роботи не виходив.

— Це ще треба перевірити, — сказав Іваненко. — Він міг навмисно муляти всім очі, а потім на якийсь час вийти й швидко повернутися.

— Де ж вони могли зустрітися?

— Хоча б на квартирі Ляховського: він мешкає не­подалік від інституту, машиною десять хвилин, не більше. Коренєв приносить гроші, Ляховський вбиває його й шви­денько — назад.

— А труп? — запитав я. — Залишає в кімнаті?

— Лише до вечора. — Відчувалося, що Іваненко доб­ре продумав свою версію.

— Ти забув про дружину Ляховського, — остудив його запал майор. — Вона що, спільниця?

Іваненко з переможним виглядом видобув з кишені аркуш паперу, складений вчетверо. Вже щось розкопав. І вміє ж, дідько, подати важливу новину саме в потрібний момент — для більшого ефекту.

— Ось довідка з лікарні. В суботу, одинадцятого квітня, “швидка” доставила до приймального відділення громадянку Ляховську з симптомами харчового отруєння. Хвора скаржилася, що їй раптом запаморочилося в голові, погіршав зір. На жаль, лікарі не робили ніяких аналізів, їх турбувало одне: якомога скоріше зняти інтоксикацію. Промили шлунок. У понеділок, тринадцятого, вона вже була вдома, під вечір Ляховський відвіз дружину на таксі в Гатне до знайомих, щоб видужувала на свіжому по­вітрі.

— А сам звідти — в аеропорт! — вигукнув я.

— До яких знайомих? — запитав майор.

— Власників будинку, який Ляховський хоче придба­ти за сорок тисяч. Це ще одна деталь. Цікаво?

— Так, так… — майор пригладив брову. — А з лікарем розмовляв?

— Аякже. На його думку, отруєння могла спричини­ти надмірна доза бесалолу. Одна конвалюта цілком здат­на викликати таку клінічну картину.

— Конвалюта? — перепитав я. — Це що?

— Упаковка, — пояснив Іваненко і поважно додав: — Це суто медичний термін. Так от, бесалол не має ні за­паху, ні смаку, його легко підмішати в їжу.

— Гаразд, — сказав майор, — а машина? Якою маши­ною приїхав? Якою вивіз труп?

— Таксі, — сказав Іваненко. — І в першому, і в дру­гому випадку. Дуже просто.

— Ну, що ж, цілком можливо, цілком можливо… — Майор нарешті припинив свій марафон по кабінету й сів за стіл. — От і знайди це таксі. А для тебе, — порух руки в мій бік, — завдання номер один: Ляховський.

Зайшов до гастроному на розі Володимирської. Ви­стоявши чергу, примостився з чашкою кави за столиком біля вікна.

Кава тут не найкраща, та все ж я часто заходив сюди, бо колись — півроку чи півстолітя? — ми стояли за цим самим столиком разом з моєю кирпатою веснянкою…

…Я шукав її всю ніч. Якби трохи напружив звивини, то, може, й зметикував би, що червона “Лада” вже дале­ко за містом, отож можна було завчасно перехопити її на контрольно-пропускному пункті.

Під ранок згадав про її батьків. Мабуть, місця собі не знаходять.

На мій подив, мати була розважливо спокійною, а батько розкис, сплескував долонями: “Він її вб’є! Він же скажений!..”

Отже, вони вже знають. Звідки?

— Іра дзвонила, — пояснила мати.

— Дзвонила?!

— Так. З Харкова. Вона там.

— Де “там”? Адреса?

— Адреси не знаю. Лише телефон.

Нам пощастило: впіймали таксі. Кажу “нам”, бо Ірин батько ув’язався за мною. Через десять хвилин були в аеропорту. А ще через півтори години — в Харкові.

Прокурор виявився чуйною людиною і дав мені опера­тивну групу. Встановлення адреси за номером телефону було хвилинною справою.

Червона “Лада” стояла біля входу. Я полегшено зітхнув. Старший опергрупи наказав мені залишатися в машині. Він має рацію: ще не втримаюсь, і моєму колезі доведеться притягати мене за побої.

Через кілька хвилин вивели Соколова. Він ішов із за­кладеними за спину руками. Ця картина дуже мене по­тішила. Проходячи мимо, він різонув мене розлюченим поглядом. У відповідь я мило всміхнувся.

Через хвилину машина мчала його до райвідділу. А ще через мить з будинку вибігла Іра. Вона змарніла за цю ніч: обличчя бліде, під очима синці. Кинувся до неї, хотів обняти, але вона відсторонилася, глянула холодно:

— Хто тебе просив?

Я сторопів.

— Тобто, як… Ти ж сама крикнула: “Женя!”

— Я кликала тебе, а не твоїх детективів. Навіщо ти привів їх сюди?

Я не знав, що відповісти. Ніби обухом по голові. Мовчки відійшов, сів у машину. Шалене дівчисько! Слід­чий викликав нас із Ірою. За всю дорогу ми з нею не перемовилися й словом.

— Коли й при яких обставинах викрали вашу дру­жину?

Іра здивовано скинула очі на мене.

Я розповів, щомиті чекаючи, що Іра вигукне щось на зразок: “Безсовісний брехун!” Але вона мовчала, і це підбадьорювало.

Зате в коридорі моя “дружина” дала волю обуренню:

— Чи ти сповна розуму?

— Я змушений був назватися твоїм чоловіком, інакше не зміг би заручитися підтримкою прокуратури.

— Навіщо тобі знадобилася ця підтримка? Вирішив запроторити його до в’язниці?

Вона вгадала мій намір, але її тон втримав мене від зізнання.

— Але ж він викрав тебе! За це передбачена кримі­нальна відповідальність.

— А ти тут при чому?

Я зітхнув:

— Гаразд. Я ні при чому. А твої батьки? Вони про­сили мене допомогти.

— І ти не зміг вигадати нічого кращого, як зверну­тися до прокурора?