Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

…Ми поверталися з останнього сеансу. Кінотеатр “Тампере” знаходився, на жаль, у п’яти хвилинах ходи від Іриного будинку. Я навмисне затримував крок. Йшли мовчки. Падав мокрий сніг. Несподівано Іра взяла мене під руку.

— Як дивно… — тихо мовила вона.

— Ти про що?

— Про нас. Про тебе.

— А що дивного в мені?

— Ми знайомі вже чотири місяці…

— І що ж далі?

— Ти жодного разу не спитав мене про Соколова. Тобі нецікаво?

Я чекав на цю розмову. І, як міг, уникав її.

— Цікаво… Навіть дуже. Але навіщо запитувати? Схочеш, сама розкажеш.

Вона зупинилася, зазирнула мені в очі:

— Ти мене любиш?

— Ще як!

Я нахилився до її вуст, але вона м’яко відсторонила­ся, глянула довгим замисленим поглядом, зітхнула й пішла далі. Я губився в припущеннях.

— Але ж ти нічого не знаєш про мене. Нічогісінько. Я розумів, що саме вона має на увазі.

— Так, не знаю… І не хочу знати.

— А якщо я скажу тобі, що кохала його? — вона ско­са глянула на мене.

Навіщо це? Випробовує, чи що?

— Чого ж мовчиш?

— Це було до мене…

— Але ж було!

От інквізитор! Настрій зіпсувався. Схотілося поверну­тися й піти геть. Чоловіча гордість, сказав я собі. Ні­чого, затисни її в кулаці. Нехай попищить.

— Я кохала його…

Не можу сказати, щоб це зізнання викликало в мене захват. Прикусив пошерхлі вуста.

— А тепер?..

— Не знаю… Щось, мабуть, залишилось. Зате тепер у мене є ти.— Вона притислася щокою до мого плеча.— Не ображайся. Не хочу, щоб між нами залишалися недо­мовки. Ти повинен знати все. І те, що покохати так ще раз я, мабуть, більше не зможу.

Ну, що ж… Зрештою, зможе вона знову так покохати чи ні залежить і від мене.

Біля будинку стояла червона “Лада”, поруч з нею — Соколов. Він дивився на мене з-під лоба.

— Забирайся звідси, — процідив він крізь зуби.

Я напружився. Терпіти не можу бійок, але бувають випадки, коли без них не обійтися.

— Забирайся, — повторив він, — краще по-доброму.

Я подивився на Іру.

— Іди, Женю, — сказала вона. — Зачекай біля входу.

Соколов лише всміхнувся на це.

Не можу пробачити собі, що послухався її тоді!

Не встиг підійти до дверей, як почув її крик: “Же-ню-ю!..” Вилетів на подвір’я, але побачив лише, як не­знайомий кремезний хлопець заштовхує Іру в машину, на ходу сідаючи поруч. “Лада” на шаленій швидкості за­вернула за ріг і через кілька секунд розтанула в ночі.

— Ти що, ненормальний? — загорлав водій, висунув­шись по пояс з вікна “Лади”. — Життя набридло?! Преться під колеса, дурисвіт…

“Приїжджий”, — механічно відзначив я, вслуховую­чись у соковитий фольклор середньої смуги Росії, і не­спішно почимчикував до поштового відділення.

Тут на мене чекала маленька приємність: телеграма була! Анонімна. “Зустрічай чотирнадцятого”. І все. Без усяких там “обіймаю”, “цілую” і таке інше. Телеграма надійшла з Києва.

Але найбільше пощастило Іваненку: в розмові з ним одна із співробітниць Рити пригадала, що дівчина того дня збиралася піти до перукарні. До якої саме, та не знала. Щоб з’ясувати, довелося витратити ще один день.

У невеличкій перукарні поблизу автовокзалу одна з майстринь — худорлява невисока жінка років тридцяти — впізнала Риту на фотографії.

— Вона прийшла близько третьої.

— І довго була тут?

— Години з півтори.

— Про що ви з нею розмовляли?

— Важко пригадати. Про різне.

— Можливо, вона ділилася з вами якимись планами на вечір? — спробував допомогти Іваненко. — Адже красиві зачіски щодня не роблять, потрібен якийсь при­від.

— Так, так! — зраділа жінка. — І як це я забула! Дів­чина сказала, що до неї хтось повинен приїхати.

— Хто?

— Чи знайомий, чи жених — не розібрала. Так і ска­зала: “Сьогодні Юрко приїжджає”.

— Юра?! — вигукнув я, вислухавши Іваненка. В го­лові завертілося з шаленою швидкістю: телеграма з Киє­ва… “Зустрічай чотирнадцятого…” Лист від Коренєва з Талліна датовано тим же числом… — Гайда в аеропорт!

— Навіщо?

— По дорозі поясню.

Таксі домчало нас за п’ятнадцять хвилин. У відділі перевезень нам люб’язно падали можливість покопирсатися у відривних талонах авіаквитків на київські рейси, Але перш ніж приступати до цієї марудної справи, звер­нулися до працівників аеропорту за довідкою. Чотирнад­цятого квітня, у вівторок, рейс № … вилетів з Києва о двадцять першій годині. Назад особа, що цікавила нас, вилетіла скоріше за все у середу, п’ятнадцятого, враніш­нім рейсом № … який прибув у Київ без п’яти дев’ять.

Ось він, маленький клаптик паперу, який так багато важив зараз. Я обережно розгладив його, прочитав: “Ю.П.Ляховський”. Отже, пізня стихія? “Риточка…”, “Вовик…” Хто б міг подумати.

Ну, що ж, до зустрічі, Юрко.

Сьогодні вранці стройовий огляд: наближаються трав­неві свята. Особовий склад вишикувався на внутрішньому подвір’ї райвідділу. Чекаємо перевіряючого з управління. Форма на всіх випрасувана, золоті погони парадних мунди­рів, така ж облямівка петлиць, і гудзики сяють у соняч­ному промінні, засліплюють очі білосніжні сорочки.

З моїми погонами сталися деякі зміни — на них дода­лося по зірочці. Факт сам по собі досить приємний, але чомусь не радує. Взагалі настрій якийсь кислий і набли­ження свята на ньому не позначається. По-перше, для нас свята — це завжди робота. А по-друге… Ну, про це краще не згадувати…

Нарешті з’являється перевіряючий — підполковник Кришталь. На його невисокій, але гарно складеній поста­ті форма сидить бездоганно. Наочний приклад. Ілюстра­ція до стройового статуту. Еталон. Начальник райвідділу підполковник Дмитрук подає команду: “Шикуйсь! Струн­ко! Рівняння на середину!” І, чітко карбуючи крок, пря­мує до перевіряючого з рапортом. Кришталь оглядає, чи правильно розташовані відзнаки, чц відповідають статуту взуття і шкарпетки. Погляд Кришталя затримується на моїй зачісці.

— А вам, старший лейтенант, не завадило б трохи підстригтися.

— Слухаю! — відповідаю.

І чим йому не сподобалася моя зачіска? Лише вчора майстер-перукар з годину чаклував наді мною, перетво­рюючи моє непокірне волосся у витвір мистецтва. Я не збирався йти на бульвар Лепсе, але в душі жевріла надія на випадкову зустріч…

— Хто начальник? — запитує Кришталь.

— Я! — Кожухар підіймає підборіддя, ніби новобра­нець, якрій хоче вислужитися перед старшиною. Я розу­мію, що несправедливий до нього, це від природженої поваги старого служаки до старшого за званням, але все одно злюся. Настрій зіпсований.

Кришталь схвально оглядає високо підстрижені скроні майора, точнісінько як на старій фотографії початку п’ятдесятих. Якось у нападі сентиментальності майор по­казав її нам з Іваненком: бравий лейтенант у синьому кітелі з широкими срібними погонами й широченних галіфе, з яких можна пошити ще один мундир. Кожухар і досі стрижеться під напівбокс. Ностальгія по молодості.

— Ось яка зачіска повинна бути в кожного, — каже Кришталь, також, очевидно, схильний до ностальгії. — Зніміть кашкета, товаришу майор.

Кожухар виконує команду, оголюючи свою лисину.

По шерензі проноситься сміх. Кришталь теж посміха­ється й жестом показує майору, щоб той одягнув кашкета.

Огляд закінчений. Повертаємося на робочі місця. Бі­ля дверей мене зупиняє підполковник Дмитрук:

— Швидко в перукарню! Через півгодини доповісти.

Плакала моя шикарна зачіска. За п’ять хвилин перу­кар обскуб її відповідно до вимог статуту. Я сумно дивлюсь у дзеркало на свою фізіономію, яка одразу ви­тягнулася, і на вуха, що стирчать. Майже як у Поцілуйка.

“І до нас уже веселий Першотравень завітав!” — лу­нає з радіоприймача бадьора пісня у виконанні дитячого хору. Саме в унісон моєму настрою. Тепер уже не хочеть­ся думати про випадкову зустріч.

Іваненко сидить за столом і палить, милуючись зеле­ним листям на тлі синього неба, облямованого легкими білими хмаринками. Моя поява відволікає його від глибо­кодумного споглядання цих красот. Він повертає голову й розтягується в посмішці: