Страница 66 из 66
— Толю, давай.
Молодий чорнявий хлопець увійшов до кімнати і з порога уважно оглянув тих, що сиділи попід стіною.
— Кого ви з них знаєте? — запитав я. — Не поспішайте, дивіться уважно.
Хлопець рішуче підійшов до Ляховського:
— Ось цього я підвозив у той день. Обслуговував за замовленням.
— О котрій годині підвозили?
— Близько одинадцятої.
— А точніше?
— На котру годину замовлялася машина?
— На десять тридцять, але я затримався трохи, буває… Вибачився перед товаришем.
— Ну, а потім?
— Потім відвіз, почекав хвилин десять і разом з ним — знову до інституту. Там він вийшов, розрахувався, і я поїхав. Ось і все.
Ляховський зчепив пальці, хруснув суглобами. За ці кілька хвилин він постарів на десять років.
— Дякую, товариші, всі вільні.
В кімнаті нас залишилося троє. Ми з Іваненком запалили, мовчки дивилися на патентознавця.
— Дозвольте… — простягнув він руку до пачки цигарок, що лежала на столі. Я підсунув йому пачку, сірники. Ляховський кілька разів жадібно затягнувся димом.
— Ну, от ми й розібралися з вашим алібі, — порушив я мовчанку. — Непогано придумано. Хто на роботі зверне увагу на півгодинну відсутність? Зате на протязі дня ви муляли всім очі.
Пальці Ляховського тремтіли.
— Гаразд… пишіть.
…Того дня Коренєв повідомив, що гроші є. Домовилися зустрітися на квартирі Ляховського. Патентознавець не довіряв навіть власній дружині, тому напередодні підсипав у їжу бесалол з таким розрахунком, щоб вона кілька днів провела в лікарні. Через запізнення таксиста довелося понервувати: продуманий по хвилинах план міг зірватися. Коренєв уже чекав.
Увійшли до кімнати.
— Кавою пригостиш? — запитав Коренєв.
— Звичайно. — Ляховський вказав очима на “дипломат” в руці Коренєва. — Скільки?
— Тридцять.
Коренєв розкрив “дипломат”. Гроші були акуратно складені у пачки і перев’язані смужками білого паперу.
— Ніхто не знає, що позичаєш для мене? — запитав Ляховський.
— Ні. Хоча й не розумію, навіщо така втаємниченість.
— Пізніше поясню.
Коренєв дістав останню пачку:
— Все… Тільки ти вже, будь ласка, через два дні поверни, я ж людям обіцяв.
— Поверну, поверну… — Ляховський провів долонею по верхівній пачці. — Нікому не казав, куди їдеш?
— Кажу ж, що про це не знає ніхто, — ледве стримав роздратування Коренєв. — Чого ти так боїшся?
— Пліток. У людей злі язики.
— Ось, — Коренєв поклав поруч із грошима аркуш паперу. — Тут я записав, у кого скільки позичив.
— Гаразд, гаразд… — Ляховський ледве відірвав погляд від грошей. — Ну… тепер можна й по келиху шампанського.
— Але ж… робочий час.
— Хіба ти сьогодні оперуєш?
— Ні.
— То розслабся, друже, розслабся. Наплюй на неприємності. Життя чудове! Ходімо до ванної, помиємо руки. Гроші, кажуть, брудні.
Під холодним струменем лежала пляшка шампанського. Ляховський взяв її в правицю. Коренєв схилився над умивальником. Ляховський все зважив, але одна справа розрахувати, а інша… На мить завагався. Коренєв за звичкою старанно, ніби перед операцією, намилював руки. Спина в нього була вузька, худа, навіть під шкіряним піджаком випирали гострі лопатки. Бугрувата потилиця вкрита поріділим, коротко підстриженим волоссям. Ляховський глибоко зітхнув і щосили вдарив по ній важкою пляшкою. Приснули скалки. По білій емалі з шипінням потекла червона піниста рідина…
Ввечері Ляховський розчленував труп, склав у рюкзаки, вивіз на таксі за місто й кинув у річку.
Поривистий вітер шарпав гілля дерев, гнав по річці хвилі. Надходила гроза. Експерт і слідчий стояли на узбережжі і невідривно дивилися на бульбашки повітря, що піднімалися з глибини. Двоє понятих нудьгували неподалік, занепокоєно позираючи на небо. Водій райвідділівського уазика гортав якийсь журнал. На душі було тоскно. Ось уже другу годину водолаз повзає по дну, але поки що марно. Може, Ляховський навмисно вказав не те місце? Або забув? Ні, ось вона, водокачка. А поруч — самотня сосна. Орієнтири чіткі. Може, віднесло течією?
Над поверхнею води з’явилася голова в масці. Знову нічого? Водолаз важко чвалав до берега, тягнучи за собою рюкзак. Кинув його на пісок і знесилено впав поруч. Експерт пожвавішав, почав розв’язувати намоклі лямки. Слідчий простягнув йому ніж і жестом показав водолазові: давай, шукай далі. Той заперечливо похитав головою і вказав на небо: темно, мовляв, нічого не видно. Слідчий махнув рукою, що означало: гаразд, завтра закінчимо. Поняті наблизилися, з цікавістю витягнувши шиї. Експерт розрізав рюкзак. Те, що він видобув звідти, змусило мене різко відвернутися…
До райвідділу повертатися не хотілося, але на мене чекав Кожухар. Помічник чергового козирнув мені.
— До вас прийшли.
— Хто?
— Якась жінка.
Піднімаючись сходами, намагався вгадати, хто б це міг бути. Мабуть, Коренєва. Зараз я найменше хотів би бачити саме її.
Світло ще не ввімкнули, і в коридорі панували сутінки. Біля мого кабінету побачив жінку. Вона сиділа якось боком, в незручній позі, прихилившись головою до стіни.
— Ви до мене?
Жінка здригнулася, повернула голову — і в мене перехопило подих:
— Іра?..
Вона піднялася з стільця, нерішуче ступила до мене.
— Не радий?
— Ні, чому ж… Просто не чекав.
— Ось, прийшла… Вдома тебе застати важко.
Вона зазирнула мені у вічі й поклала голову на груди. В роті пересохло. “Ось, прийшла…” Як просто. Здавалося б, ось воно, щастя, до якого так прагнув, на яке так сподівався… А радості не було. Лише щемлива порожнеча в грудях. “Ось, прийшла…” Навіщо?
— Чому ти мовчиш?
Її обличчя в сутінках здавалося світлою, розмитою плямою. Я мовчки вдивлявся в нього, і риси поступово набували чіткості. Гарне обличчя. І — чуже…
— Тобі нема про що сказати? — в її голосі вчувалася образа.
А я справді не знав, що сказати. Все перегоріло.
— Так…
Вона відхитнулася, прикусила губу.
— Дурепа… — вимовила глухо. — Яка дурепа!
Різко повернулась і, ледве не збивши з ніг Іваненка, швидко пішла до виходу.
— Що за навіжена, — Іваненко провів її поглядом. — Хто це?
— Так… знайома.
Хотілося побігти слідом. Але я не рушив з місця.
— Куди ти завіявся? Шеф уже двічі питав. Ходімо!
Я поплентався за ним. А у вухах ще довго лунав квапливий перестук її каблучків…
Зміст
Юрій Іваниченко
Струм і мережі
Детективна повість
Олександр Соболь, Валерій Шпаков
Довгий шлях у лабіринті
Фантастична повість
Володимир Шаров
Позичена смерть
Повість