Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

Ні, яка проникливість! Я був у захваті і від неї, і від успішного завершення пошуків, а найбільше від того, що ми одразу перейшли на “ти”. Двоє жевжиків отетері­ли від такої швидкої зміни мізансцени. В цю хвилину я відчував до них майже ніжні почуття: адже завдяки їм у мене вийшов непоганий експромт.

Моя несподівана поява хлопцям не сподобалась. Вони деякий час похмуро дивилися на мене, розмірковуючи, як ліпше вчинити в цій ситуації.

— Вітько, ти глянь на цього нахабу! — вимовив на­решті бритоголовий ерудит.

— Мені здається, він значно зіпсував пейзаж, — від­повів Аполлон, красномовно погладжуючи пудовий кулак.

— От-от, — підбурював молодик. — Звільни пейзаж від зайвої деталі.

Демонструючи свої агресивні наміри, здоровань різко підвівся.

— Люба, хто ці емоційні молоді люди? — спокійно запитав я, але дівчина не удостоїла мене відповіддю. — Зрозуміло: ти з ними не знайома. То в чому справа? Хлоп­чики, ви щось хотіли?

— Зараз дізнаєшся, — пообіцяв володар античної по­статі, прямуючи до мене.

— Давайте без ексцесів, — миролюбно запропонував я. Спека немилосердна… Дві години тинявся… Навіть го­ворити не хотілося. — Я законний чоловік. Але не обра­жаюсь. Ідіть собі з миром.

Аполлон зупинився й кілька секунд перетравлював цю інформацію, потім повернувся й пішов до води. Брито­головий наздогнав його і почав щось доводити, супро­воджуючи свій монолог бурхливою жестикуляцією. Який невгамовний. Аполлон махнув рукою і кинувся у воду. Нехай охолоне.

— У вас смілива фантазія, — кинула дівчина, не від­риваючи погляду від книги. Тепер і мені захотілося сказа­ти щось про шкоду надмірного читання.

— Здається, ми вже були на “ти”.

— Ось і продовжуйте вважати, що вам це лише зда­лося.

— Не можете пробачити епізод на мосту?

— Просто не люблю, коли надокучають.

Вона демонстративно не дивилася в мій бік, під­креслюючи небажаність моєї подальшої присутності. Але піти я не міг. Не було впевненості, що зустріну її знову.

— Вам не набридло вивчати мій профіль? — не повер­таючи голови, поцікавилась вона.

— Ні… — видушив я, катастрофічно ніяковіючи.

— Пішли б, скупалися.

— Не хочеться…

— Шкода.

Дівчина зітхнула й почала збирати речі.

Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде за нею, вирішив я.

Я витримував відстань метрів у сто, скорочуючи її лише там, де боявся загубити дівчину. Непомітно супро­воджувати її було не важко: вона не поверталася, впев­нена, що я назавжди загубився в натовпі за її спиною.

Так ми дісталися до Відрадного. На бульварі Лепсе вийшов слідом за нею з трамваю. Вона попрямувала до будинку, в якому міститься кафе “Буковинська осінь”, звернула за ріг. Я прискорив крок. Тепер би ще й номер квартири встановити…

Біля третього під’їзду стояла пурпурова “Лада”. З неї назустріч дівчині вийшов білявий хлопець у блакитній футболці, на якій був зображений мускулястий каратист із звірячим обличчям, що застиг у лютому стрибку. Ма­буть, згідно задуму власника футболки, ця страхаюча кар­тинка повинна була якоюсь мірою додавати мужності його тендітній зовнішності.

Я завернув до другого під’їзду і всівся на лавочці за кущем бузку. Звідси було не тільки добре видно, але й чутно. Водночас я залишався непомітним. Білявий при­хильник карате вимовив невдоволеним тоном: “Я чекаю тебе дві години”.

— Даремно, — байдуже відказала дівчина, і це мені дуже сподобалося.

— Все ще сердишся? Але ж це безглуздо.

Тон у нього був надто самовпевненим, як на мене. Дівчина стенула плечем і хотіла пройти повз нього, але цей нахаба схопив її за руку.

— Стривай! Сядьмо в машину, треба поговорити.

— Нам нема про що більше говорити.

Я без приємності відзначив оце “більше”. Значить, ра­ніше було про що. Але в цілому фраза тішила слух.

— Ні, є! Сідай!

— Пусти, боляче!

— Сядеш чи ні?

— Пусти!

Час, мабуть, втрутитися. Вийшов зі своєї схованки й радісно розвів руками:

— Оце так зустріч!

Дівчина глянула на мене здивовано, а блондин люто. Але руку дівчини відпустив.

— Звідки ви взялися? — запитала вона. — Йшли на­зирці?

— Як можна! Зайшов до приятеля, а його нема. Ви­ходжу, бачу — ви! Це доля.

— Що це за пика? — не дуже ввічливо поцікавився у неї білявий.

— Випадково зустрілися на пляжі.

— На пляжі? — всміхнувся білявий. — Випадково?

— Зрештою, я не зобов’язана тобі звітувати, — дівчи­на рвучко повернулася й пішла до дверей.

— Іро! — гукнув їй навздогін красунчик. — Я тобі ввечері зателефоную!

Щасливчик, він знає її телефон. Але й мені нема чого нарікати: дізнався її ім’я. Іра… Ірина… Чудово!

— Ти хто такий? — втупив у мене свій нищівний погляд білявий.

— Іра сказала досить зрозуміло: випадково зустріли­ся на пляжі. Але, як вважають філософи, випадковість — це прояв закономірності. До речі, як її прізвище?

— Ковтун… — машинально відповів білявий.

— М-м… ну, нічого, Дмитрієва звучатиме набагато краще. До вашого відома, Дмитрієв — це моє прізвище.

— Ну, ти, філософ! — скипів білявий і ступив ближче, виграючи жовнами. — Слухай і затям: тримайся від неї подалі. Ще раз побачу — нарікай на себе. Второпав?

— Авжеж, — кивнув я. — Тільки затям і ти: бачити її тепер буду часто.

Я круто повернувся, зайшов до парадного, відшукав у покажчику мешканців потрібне прізвище. Отже, квар­тира 39. Нічого, сьогодні ввечері я теж знатиму її те­лефон.

Білявий чекав на мене за кермом своєї “Лади”. Вису­нувся з вікна й просичав:

— Ну, сволото, начувайся!

— Давай, вмикай свій форсаж.

“Лада”, верескнувши колесами, зірвалася з місця.

Про всяк випадок запам’ятав номерний знак.

Десь годині о дев’ятій зважився і подзвонив. Трубку зняли відразу. Звісно, вона чекала дзвінка. На жаль, не мого.

— Слухаю!

У мене відібрало мову: язик геть задерев’янів і не слухався.

— І довго мовчатимемо?

— Здрастуй, Іро, — вичавив із себе.

— Хто це? — із трубки здивований голос.

— Випадковий пляжний знайомий…

Пауза. Схоже, напружувала пам’ять — забула про ме­не. Прикро. Треба частіше відсвіжувати в її пам’яті свій образ.

— Звідки ви знаєте мій помер?

У голосі невдоволення. Втім, я й не розраховував на радість. Не все відразу.

— Це було неважко: адже я знаю твою адресу.

Знову пауза. Цього разу порушив її я:

— Мене звуть Євген. Можна просто — Женя.

— Це ім’я вам не личить, — вона вперто називала ме­не на “ви”.

— Чому?

— Воно означає “благородний”, а ви цією якістю, ба­чу, не наділені. Прошу більше не дзвонити!

— Боїшся Соколова?

Знову мовчанка.

— Ви його знаєте?

— Не маю честі. Ім’я, прізвище та деякі анкетні дані встановив за номерним знаком автомобіля.

— Ви що, з міліції?

— Звідти. Отож беру тебе під особисту охорону.

Але це я бовкнув даремно. Все зіпсував.

— А я її не потребую. І взагалі, дайте мені спокій! Чуєте?

В трубці короткі гудки…

В двері постукали.

— Прошу, — сказав я, тільки тепер усвідомивши, що калатаю ложечкою в склянці, де немає цукру.

На порозі з’явився сержант.

— Мене прислав майор Тімпманн.

— Що сталося?

— Він просив передати: дівчину знайшли.

За хвилину ми вже мчали містом. Жодних подробиць сержант не знав. Я згорав від нетерплячки. Чому Тімп­манн просив передати лише про дівчину? А про Коренєва? Що там у них сталося?

Ледве не вбіг до кабінету майора. Тут був і Кирил.

— Де вона?

Тімпманн якось дивно перезирнувся з Кирилом і по­дивився у вікно.

— В морзі, — сказав Тейтер.

Я впав на стілець, схопив пачку з цигарками і запа­лив. Співчутливі погляди Кирила діяли мені на нерви.

— Може, поясниш нарешті, що сталося?

Тейтер стенув плечима, теж запалив.

— Що тут пояснювати… Її витягли з Фінської зато­ки, поблизу Піріта, неподалік від берега. До шиї прив’я­зано мотузку. На мотузці, треба гадати, була каменюка, але відірвалася. От і все.