Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

Щось подібне казав і Іваненко. Пригадалося: серед анонімок, що надійшли до райвідділу з інституту, були й такі, в яких йшлося саме про хабарництво. І в цьому зв’язку найчастіше згадувалося прізвище Коренєва. Чи не Іллєнків це почерк?..

Я зітхнув і потер обличчя долонями:

— Гаразд, досить. Голова пухне. Знайомство з Ритою все з’ясує.

— Якщо воно відбудеться, — сказав Вацловас.

Цього я теж боявся.

За розмовою час проминув непомітно. Шлейнюс провів мене на вокзал і мало не силою всунув пакунок з хар­чами, що їх наготувала Іоліта.

Купе виявилося вільним. Я з насолодою влігся і одра­зу ж заснув.

На ранок поїзд прибув до Риги. Вона вражала мону­ментальністю архітектури. І чергами біля залізничних кас. Величезне електронне табло з холодною байдужістю зелених літер сповіщало сумну для мене інформацію про наявність, точніше, відсутність квитків.

— До Талліна? — зітхнув черговий адміністратор, байдуже ковзнувши по моєму службовому посвідченню. — Нічим не можу допомогти. Чекайте начальника вокзалу.

Начальник мав з’явитися через годину. Скільки часу втрачаю даремно. А мені страх як хотілося чимшвидше познайомитися з Ритою. Може, колеги з привокзального лінійного відділу міліції чимось зарадять?

Черговий старшина вислухав мене і знизав плечима:

— Навіщо поїздом? Автобусом зручніше. Шість годин — і ви в Талліні.

— Чудова ідея. Принагідно можна буде познайомити­ся з Ригою та її околицями.

А невдовзі, м’яко гуркочучи потужним двигуном, ком­фортабельний “Ікарус” перетнув привокзальну пло­щу і звернув на широку вулицю. Повз вікна пропливали старі, чепурні будиночки — прибалтійські міста славляться архі­тектурою. На деяких із них я розгледів автографи давно минулих століть: “1647”, “1732”… Давнину тут шанува­ли, це відчувалося.

Місто вже позаду, а за вікном потяглися одноманітні краєвиди: соснові ліси обіч шляху та гостроверхі дахи хуторів.

До Талліна прибули на початку четвертої. Навпроти автовокзалу на одноповерховому будиночку побачив знайомі літери — “ДАІ”.

Начальник Таллінської державтоінспекції підполков­ник Вальтер Соо люб’язно надав у моє розпоряд­же­н­ня ма­шину, і незабаром я вже сидів у кабінеті начальника відділу карного розшуку майора Аво Августовича Тімпманна, пив каву і розповідав про свої проблеми. Стіни не­великого кабінету були обшиті темним деревом, на вік­нах — салатові фіранки, в кутку, біля журнального сто­лика,— торшер, кілька крісел. Усе це нагадувало домаш­ній затишок. Господар кабінету, кремезний, з помітним черевцем, гармонійно вписувався в інтер’єр.

— Вулиця Уюла? — перепитав майор.

— Так, це біля Старого міста, поруч із площею Віру, загалом недалеко, хвилин п’ятнадцять ходу.

— Для мене ці п’ятнадцять хвилин у лабіринті таллінських вуличок та провулків можуть розтягнутися до вечора, — не дуже тактовно зазначив я, натякаючи на те, що непогано було б вирушити туди в супроводі когось із підлеглих майора.

— Звичайно, звичайно, — всміхнувся Тімпманн і на­тиснув кнопку селектора. — Кириле, ти на місці?

— Поки що.

— Зайди-но до мене.

З поваги до гостя Тімпманн розмовляв російською мовою.

Через хвилину до кабінету ввійшов високий, трохи су­тулуватий капітан років на п’ять старший від мене.

— Знайомтеся, — вказав на нього майор. — Старший оперуповноважений Кирил Тейтер. А це,— жест у мій бік, — наш колега з Києва.

— Дмитрієв, — простягнув я руку. — Євген.

Через п’ять хвилин ми були вже друзями.

Нам довелося проминути половину Старого міста. Че­рез Віруські ворота вийшли на простору площу. Суперсучасний хмарочос готелю “Віру” так контрастував із щойно баченими древніми спорудами, що складалося враження, ніби машина часу доставила мене сюди з се­редньовіччя.

— Сюди, — вказав Тейтер, і ми звернули ліворуч, на вузьку вулицю, вимощену бруківкою. Зупинилися біля дверей будинку. Кирил подзвонив. На порозі з’явилася літня жінка, непривітно глянула вицвілими очима. Тей­тер вимовив кілька фраз по-естонськи. Стара похитала головою, щось буркнула і хряпнула дверима. Люб’язна дама.

— Ну, що? — запитав я.

— Рити немає. Вже з тиждень. Це її тітка. Вона не знає, куди поділася племінниця. Речей ніяких не брала. До неї ніхто не приходив.

Ось і познайомились…

Вставати не хочеться. На годиннику лише сьома. Мож­на з годинку поніжитися в ліжку. Відрядження гарні тим, що розпоряджаєшся часом на власний розсуд і на­чальство не пронизує тебе докірливим поглядом. Чудово! Я солодко потягуюсь і згадую Риту. Дрімоти як не було. Швидко голюся, набираю в кварту води, встромлюю туди кип’ятильник, приношу з холодильника сир, масло, зачер­ствілий хліб і готую сніданок, поглядаючи час від часу у вікно на Фінську затоку. Свинцеві хвилі змикаються на обрії з такими ж хмарами. Дощ мжичить уже другий день, і кінця йому не видно. Вікна мого номера виходять на порт, і я милуюсь облізлими боками рибальських су­ден, що монотонно погойдуються біля причалу, і взагалі радісним і надзвичайно гармонійним краєвидом у сірих тонах.

Вода закипіла. Помішуючи ложечкою в склянці, роз­мірковую про невеселий перебіг справ. Рита зникла, не подбавши про те, щоб якось полегшити мені пошуки. Що робити тепер, з чого почати? “Пізнє кохання… Стихія…” Схоже, прихопивши свою кралю, Коренєв подався в неві­домому напрямку починати нове сімейне життя. Без всі­ляких шлюбних формальностей. На підставі глибокої взаємної симпатії і матеріального добробуту. Шукай віт­ру в полі. Треба зателефонувати до Києва. Але навряд чи він там. Отже, залишив таки кредиторів з носом. Він продумав усе чітко, цей професор і доктор наук: уникнув тяганини з розлученням і, прихопивши кругленьку суму, Дременув у невідомому напрямку. Ось тобі й маєш, замість трагедії — водевіль з сентиментальним відтінком! Увесь мій психологічний аналіз розвіявся як дим. Різномаїття світу безмежне. Це ж треба, доктор наук… і зви­чайнісінький злодій з неабиякими задатками пройдисвіта. Чудове доповнення! Браво, Коренєві

По віконній шибці повзуть дощові краплини. Нудьга…

В затоці гуляють хвилі. Справжній шторм. Намоклі сейнери туляться один до одного, немов бездомні цуценя­та. Дивлюсь на пінясті гребені, а бачу спокійну гладь ріки, що виграє золотом у сонячному промінні…

…Я йшов навмання в бік Матвіївської затоки. Пляж усіяний тисячами дебелих і худорлявих, молодих і зів’я­лих жіночих тіл, але зеленоокої дівчини з ластовинням на кирпатому носику ніде нема. Дві години я підминав ногами розпечений пісок. І коли вже, мало не розімлівши від спеки і втративши надію, вирішив припинити пошуки, побачив її.

Вона лежала в затінку грибка і читала книгу. Поруч примостилися двоє молодиків. Вони вдавали, ніби роз­мовляють між собою, але репліки відпускали на її адресу.

Дівчина перегорнула сторінку, ігноруючи загравання набридливих типів. Та це ще більше розохочувало хлоп­ців.

— Вітько, ти глянь, вона не бажає з нами спілкува­тися, — сказав бритоголовий молодик призовного віку.

— Інтелектуалка, — з єхидством відзначив Вітька, за­смаглий до шоколадного відтінку здоровань з рельєфними м’язами. Він театрально вигравав ними, намагаючись справити надзвичайне враження.

— Дівчино, га, дівчино? — зважився на прямий кон­такт бритоголовий. — Ви ризикуєте зіпсувати зір. Погля­нули б краще на нас.

— Не вважаю це кращим, — відказала вона.

Я погодився з нею. Подумки.

Шоколадний Аполлон мовчав. Він покладався виключ­но на зовнішні ефекти.

— Відомі косметологи твердять, що від надмірного читання з’являються зморшки, — вів далі бритоголовий, вирішивши, напевно, блиснути ерудицією і цим привер­нути увагу красуні. — До того ж страшенно перевтомлю­ються очні м’язи, згодом це може призвести до вазомо­торних ускладнень.

Мене аж занудило.

— Привіт! — я впав біля дівчини. — Шукав тебе по всьому берегу. Могла б і адресу залишити.

Дівчина скосила на мене очі, але відразу знову вту­пилася в книгу.

— Не сумніваюся в твоїх сищицьких здібностях.