Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

Минула секунда чи вічність — не знаю. Коли прийшов до тями, її вже не було. Розтанула в натовпі. Розштов­хуючи людей і не звертаючи уваги на соковиті епітети, побіг слідом. Але міст скінчився, людський потік розтікся в різних напрямках. Куди бігти? Де шукати?..

— Товаришу!

Біля мене стояла офіціантка.

— Кафе зачиняється на перерву.

Я підвівся і пішов до виходу.

Так само мжичив дощ. Гарна погодка! Мрія меланхоликів. Дуже допомагає без особливих зусиль занурюва­тися в глибокий мінор. А тут ще оці екскурси в минуле… Чудовий додатковий стимул. Сидіти до вечора в холі го­телю не хотілося. Вийшов на вулицю і попрямував до кінотеатру, фасад якою бачив з вікна кафе.

До поїзда залишалося ще десять годин. Завжди бра­кувало часу, а тут не знаєш, як його згаяти. Зрештою, кіно — не найгірший спосіб. Тим більше що востаннє я відвідував цей культурний заклад місяців чотири тому. І не сам. Але досить про це…

— Женька!

Схоже, мене. Утім, це ж не Хрещатик.

— Дмитрієв!

Уже конкретніше. Озирнувся. Мене наздоганяв… Шлейнюс! Той самий Вацловас Шлейнюс, з яким я п’ять ро­ків — і яких! — прожив в одній кімнаті гуртожитку. Він зовсім не змінився: такий же товстунець на коротеньких ніжках, такі ж рум’яні щічки, тільки задля солідності відпустив акуратненькі, доглянуті вусики.

— Звідкіля ти взявся? — радісно вигукнув я. Що за чудеса: ще в Києві збирався до нього завітати, а приїхав сюди — і вилетіло з голови.

— Чути подібне запитання від приїжджого щонаймен­ше дивно, — посміхнувся Шлейнюс. — А от як ти тут опи­нився?

— У відрядженні…

— Так, так… Чотири роки… Навіть не віриться. Зна­чить, у відрядження. Чи надовго? Коли назад вирушаєш?

— Ще треба вперед. О двадцять третій нуль-нуль по­їздом на Таллін. Тобто спершу на Ригу, а вже потім…

— Прекрасно. Отже, час у нас є. Ходімо до мене.

— Але, Вацловас… — мало того, що я з’явився як сніг на голову, то ще поламаю Шлейнюсові всі його плани…

— І ніяких заперечень!

Пухкенька білява Іоліта, дружина Вацловаса, чомусь дуже схожа на нього, зустріла мене так гостинно, ніби я був її улюбленим родичем, якого давно не бачила. Вияв­ляється, вона давно вже заочно знає мене з розповідей Вацловаса як обдарованого, талановитого, порядного і та­ке інше. Від неї я вперше почув, що Вацловас уже стар­ший слідчий міської прокуратури. Ач, який скромник. Мені ж хвалитися поки нічим. Рядовий оперуповноважений… Найближчим часом чекаю підвищення у званні… Але вище за старшого лейтенанта не скочиш. Честолюб­ство стримували вузькі посадові межі. Шлейнюс запропо­нував мені перебратися до Вільнюса. При його підтримці і моїх здібностях я зможу через рік розраховувати на посаду старшого оперуповноваженого, і не в райвідділі, а в міському управлінні. Це ще одна зірочка, або одна, але велика. Спокусливо. Навіть дуже. Півроку тому я з ра­дістю прийняв би таку пропозицію, але зараз… Одна суто особиста обставина примусила мене відмовитися. Пояснив це гарячою прихильністю до рідного райвідділу. Шлейнюс похвалив мій патріотизм і пішов на кухню допомагати дружині.

А я потрапив у полон до трьохрічного пустуна Данієліса. Він без зайвих балачок забрався мені на коліна і засипав запитаннями. Такий же цікавий, як і батько.

А через годину, приємно стомлені від розкішного до­машнього обіду, збуджені від спогадів про студентське життя, ми влаштувалися на зручній канапі.

— Так, дивний лист, — замислено сказав Вацловас. — Твій майор має слушність: навіщо писати, коли можна зателефонувати.

— А якщо припустити, що Коренєв, відчуваючи свою провину перед дружиною, не хотів розмовляти з нею по телефону, відповідати на запитання, яких боявся? Ось і вирішив черкнути кілька слів, заспокоїти дружину. А всі пояснення відкласти на потім.

— Тоді чому черкнув ці слова на якомусь шматку газетного аркуша?

— Хтозна… Раптом злякався, що дружина, занепокоє­на його довгою відсутністю, зчинить галас, потривожить кредиторів, а ті звернуться до міліції. Адже гроші він позичив на кілька днів. Усе це могло зашкодити його ре­путації. Паперу під рукою не було, ось і…

— Все це так могло бути в тому випадку, коли б Ко­ренєв збирався повертатися до Києва, — перебив мене Шлейнюс. — А мені здається, він зважився на круті зміни в своєму житті. Ти охарактеризував його як людину во­льову, цілеспрямовану, діяльну, чи не так? А такий ціл­ком здатний на рішучий вчинок. Набридло брехати дру­жині, продовжувати безплідну боротьбу з начальником… І лист підтверджує це.

— Не знаю, не знаю. — Я зручніше вмостився на ка­напі, підклав під лікоть маленьку, розшиту красивими візерунками подушку. Розмова так зацікавила мене, що я вже не побоювався знову задрімати. — Якщо він, як ти кажеш, зважився на круті переміни, то навіщо йому вза­галі знадобився цей лист? Чи він не розумів, що навіть без зворотної адреси, за штемпелем, можна зрозуміти, звідки прийшов лист? А якщо Ляховський бовкне дружи­ні про Риту? Тоді лист стане для Коренєвої неспростованим доказом зради чоловіка.

— Ну, що для цього якісь там докази, коли розрив — справа вирішена. А листа написав, аби виграти час. Дру­жина заспокоїться, кредитори теж, галасу не буде. А там повернеться, сплатить борги, оформить розлучення — і знову до Рити.

— Що ж, він оті тридцять тисяч напозичав, щоб пово­зити їх із собою туди-сюди?

— Ти ж сам казав, що він з кимось домовлявся про гроші для купівлі “Волги”. Свою стару машину продасть, плюс поділ майна. Машина дісталася йому від батька, отже вся виручка за неї — йому.

— Але навіщо Коренєву так терміново знадобилися гроші? Для Рити?

— Або її “хорошої людини”, про яку вона писала Коренєву. Своєрідний викуп або, як раніше казали, від­чіпне. Такі випадки мені відомі. Третій втручається в стосунки двох і загрожує не дати спокійного життя, поки ті не сплатять йому певної суми. Звичайний шантаж. До речі, згадай: дружина нічого не знала про намір Коренєва продати стару машину.

Викуп?.. Це була непогана думка. Я ляснув Вацловаса по плечу:

— Правильно! Це пояснює його гарячкову квапливість і навіть нехтування власним авторитетом: адже на карту поставлені його стосунки з Ритою. Пізнє кохання. Сти­хія… — Я запнувся й почухав потилицю. — Але як же бути з отими кількома днями? Він усім казав, що гроші позичає на кілька днів.

— Ти що, ніколи не позичав грошей? Ми завжди про­симо на кілька днів, бо інакше можуть не дати, а повер­таємо й через місяць. Як кажуть, позичаємо чужі, а по­вертаємо свої, — засміявся Вацловас. — До того ж він, цілком можливо, й не збирався більше з’являтися в Києві. Або принаймні муляти очі своїм кредиторам.

— Тобто?

— Ти сам казав: Коренєву давали в борг неохоче, от­же, його порядність викликала сумнів.

— Ти хочеш сказати…

— А чому б і ні? — Шлейнюс підвівся, взяв попіль­ничку, цигарки. Ми запалили. — Я, наприклад, такої мож­ливості не виключаю. Нікому з кредиторів він розписки не давав. Хто доведе, що він брав у них гроші?

— Стривай, стривай… Так ми знову повертаємося до листа. Отже, ти твердиш, що лист знадобився Коренєву, аби виграти час, разом з тим намагаєшся переконати ме­не, буцімто він хоче пошити численних кредиторів у дурні.

— Я нічого не стверджую, а просто розмірковую. Над листом ще треба добряче помізкувати. Особливо над тим, чому конверт був підписаний не від руки, а на машинці.

— От-от. Поспіхом написав записку на клаптику папе­ру, а адресу віддрукував на машинці, — погодився я.

— У тім-то й річ. Він що, машинку з собою возив? Чи навмисно її шукав? Нісенітниця. Це найслабкіший ланцюжок.

— А хабар? — запитав я. — Щось і тут не так. Рита доносить на Коренєва і після всього сходиться з ним… Не­має логіки.

— Звичайнісінька обмова, — заперечив Шлейнюс. — У Іллєнка також були причини ненавидіти Коренєва: той добряче таки попсував йому кров. Такі люди, як правило, зводять рахунки чужими руками, тонко, винахідливо, не­рідко під маскою боротьби за справедливість, щоб комар носа не підточив. І коли вже справа дійшла до міліції, то чому б Іллєнку не підкинути тобі таку “інформацію до роздумів”?