Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

— Після того як усі дізналися, хто автор. Шкода… Можливо, він і став би академіком, аби думав не про лаври, а про справу. А він зайнявся казна-чим, марнує дорогоцінний час. І не тільки свій…

Іллєнко поправив оправу, зітхнув:

— Нещодавно я руба поставив питання перед керів­ництвом інституту, але поки що безрезультатно: Коре­нєв, сказали мені, чудовий хірург, автор монографій, по­мітна постать у медицині не тільки республіки, а й за її межами. А те, що його людські якості полюсують з про­фесійними навичками не дає підстав… І він цим спекулює. Навіть більше — паразитує на цьому!

— Паразитує? — перепитав я.

— Саме так. Бо зосередив свої зусилля на одному — звалити мене, щоб розчистити шлях до своєї заповітної мрії. Робота перестала його цікавити. Розумієте? Зовсім. Зрештою, став брати хабарі з пацієнтів!

Це вже щось новеньке.

— У вас є докази?

— Ні, — сердито відповів Іллєнко.

— Звідки ж у вас ці відомості?

— Чи не все одно? Це вихопилося в мене випадково. Доказів нема — і край.

— Тобто як? — обурився я. — Лікар бере хабарі, а ви — “край”! Це не що інше, як потурання злочину.

— Я його за руку не хапав. Дізнався випадково, від однієї пацієнтки, яку Коренєв оперував.

Від пацієнтки, яку оперував…

— Її не Ритою звуть?

— Ви її знаєте? — здивувався Іллєнко.

— Зі слів вашого патентознавця.

— А, Ляховський…

— Судячи з вашого тону, з ним у вас стосунки, бачу, теж не дуже.

— У мене з ним взагалі немає ніяких стосунків. Крім суто ділових. Він довгий час тягнув із моєю заявкою, і я здогадуюсь чому: таким чином висловлював солідар­ність з Коренєвим. Вони друзі.

— Гаразд, повернемося до Рити. Отже, вона сказала вам, що давала Коренєву хабара?

— Так.

Казна-що коїться! А Коренєв поїхав до Рити, тієї самої, котра викрила його перед начальником як хабар­ника. Може, не знав про це? А Рита? Збиралася за нього заміж… Якась плутанина. Хоча… Казав же Ляховський, що Рита хотіла віддячити свого рятівника. І дала гроші? Але навіщо розповіла про це Іллєнку?

— Юрію Прокоповичу, а Рита Коренєву дала гроші чи подарунок?

— Гроші.

— Багато?

— Сто карбованців.

— А чому вона розповіла про це саме вам?

— Ви, добродію, гадаєте, що я навмисно збираю на Коренєва компрометуючий матеріал?

— Нічого такого я не гадаю. Просто запитую: чому саме вам?

— Бо я начальник відділу, чорт забирай! Це цілком природно!

— Незрозуміло… — замислено промимрив я. — Нісеніт­ниця.

— Що ж тут незрозумілого? — по-своєму витлумачив мої слова Іллєнко. — Це її обурило, от і розповіла.

— Обурило, але гроші дала?

— А що їй залишалося? В неї було серйозне легене­ве захворення, потрібна негайна операція, Коренєв у нас в цій галузі ас, чула про нього, приїхала лікуватися саме до нього… І коли він натякнув, що операція склад­на, майже унікальна, а часу в нього обмаль, — уявіть со­бі! — заплатила. Ні, вона не скаржилась, а ніби як об­мовилась: “Ніколи б не подумала, — каже, — що така лю­дина може взяти хабара”. Це вже перед випискою було, у мене в кабінеті.

Дивно, дуже дивно. Ляховський характеризував Ри­ту як дівчину скромну, чесну… Яким чином у неї з Коренєвим після цього могли скластися якісь близькі сто­сунки?

— Чому ж ви мовчали про це?

— Вибачте, дитяче запитання, — всміхнувся Іллєн­ко. — Розумієте, кожний мій критичний випад сприйма­ється як спроба дати відсіч. Так би мовити, обмін удара­ми. А по-друге, робити такі заяви без відповідних дока­зів не можна. Коренєв міг звинуватити мене в наклепі. І, по-третє, досить з нас комісій, що наводнюють інститут після кожної його скарги. Нам треба справу робити, а не порпатися в брудній білизні. — Іллєнко уважно глянув на мене. — На самому початку нашої бесіди ви сказали, що справа не в пасквілях Коренєва, а серйозніша. Може, поясните, що ви мали на увазі?

— Коренєв зник.

— Тобто… як зник?

— Спочатку зник. Протягом тижня не було вдома, не з’являвся на роботі.

— Ну, а зараз він де?

— В іншому місті. Прислав дружині листа: не хви­люйся, мовляв, скоро буду. Досить дивний лист. А напередодні свого раптового від’їзду напозичав тридцять ти­сяч карбованців і всім пообіцяв, що віддасть через кілька днів. Минуло вже більше тижня.

— Докотився… — похитав головою Іллєнко. — Трид­цять тисяч! Ну і ну!

Мій співрозмовник давно пішов, а я все сидів, сьорбав прохололу каву і меланхолійно дивився у вікно. Поспі­шати було нікуди. До того ж став накрапати дощ. Неза­баром він перетворився на справжню зливу. Вулиці спо­рожніли. Рідкі перехожі, ховаючись під парасольками, шльопали по калюжах. Потоки води залили проїзну частину, і машини здавалися маленькими човниками, що насилу долають бурхливу течію повноводної ріки. Злива вщухла так само несподівано, як і почалась.

Нарешті мені набридло споглядати сірі хмари, сірі будинки і калюжі, тож я знову повернувся в думках про своє. В голові снувалася одна й та ж цифра: три­дцять тисяч, тридцять… Навіщо йому була потрібна саме така сума? Багато хто недолюблював Коренєва і позичав йому неохоче. Звідси висновок: гроші знадобилися йому негайно і несподівано. Інакше не принижувався б перед пацієнтами, наплювавши на авторитет і власну гідність. А вона в нього ой яка розвинута, до хворобливості. Наче оголений нерв. І все ж — наплював. Незрозуміло. Що примусило його жебрати оті тридцять тисяч?

Кредиторів у Коренєва виявилося сорок чоловік. У списку, який склав я. Жодних записів Коренєв не зали­шив. Не в голові ж він тримав оті цифри! Спробуй запа­м’ятати, в кого скільки взяв — адже сорок чоловік! Куди ж записи зникли? Заховав? Навіщо? Адже збирався по­вернути гроші через кілька днів. А якщо не збирався? Важко повірити. Вчений, хірург… Ні, щось тут не те.

Пейзаж у сірих тонах надзвичайно гармоніював з моїм напівсонним настроєм. Залишалося сподіватися, що знайомство з юним створінням на ім’я Рита все чи майже все з’ясує. “Майже” — бо незважаючи на лист із Талліна, Коренєва у Рити може й не бути. Ну, навіщо людині, яка фактично вкрала тридцять тисяч, переховуватися в кохан­ки, адресу якої неважко встановити? Безглуздо. Найві­рогідніше, Коренєв проминув Таллін транзитом і рушив далі разом із Ритою. Тоді неважко зрозуміти, чому Коре­нєв так спішно позичав гроші: аби прислужитися дамі серця і довести на ділі серйозність своїх намірів. “Пізнє кохання… Стихія…” Біс його знає… А як же бути з ха­баром? Отими ста карбованцями? Хіба могла Рита, “чис­та, наївна, чесна дівчина, яких зараз обмаль”, — за слова­ми Ляховського, — хіба могла така, викривши Коренєва перед начальником відділу як хабарника і здирника, зійтися з ним? Не могла. Або Ляховський помилився, або Іллєнко навмисно все вигадав.

Ребуси, кросворди, шаради… Гімнастика для розуму. Але як хочеться спати… Краще подумати про щось при­ємне. Спробував. Спочатку виникла думка про відпустку. Що може бути приємнішим за відпустку? Море, сонце, пальми, шашлики, цінандалі… Божественно! Потім поду­мав, що відпустка аж у вересні, до неї треба ще дожити, а поки що наприкінці травня цілком можна у вихідні вирушити до гирла Десни чи принаймні на Матвіївську затоку. Ох, краще б я про це не згадував…

…На моєму плечі гойдалася пляжна сумка з відповід­ним начинням. Серпневе сонце встромляло розжарені про­мені в неприкриту потилицю. По Парковому мосту хма­рою сунув натовп. Усі поспішали в одному напрямку — на пляж. Я теж поспішав і, мабуть, тому штовхнув пле­чем дівчину. Вона, немов лелека, стояла на одній нозі й витрушувала з босоніжки камінчики. Дівчина втратила рівновагу, але не впала, бо падати було нікуди, а тиць­нулася головою в широку спину літнього чоловіка. Той повернувся і обпік її докірливим поглядом.

— Вибачте… — знічено пробурмотіла дівчина, притис­каючи до грудей босоніжку. Потім різко повернулася до мене, сердито зблиснула очима й вимовила зовсім іншим тоном: — Обережніше не можна?

— Вибачте… — так само пробелькотів я. Хотів щось додати, але раптом всі слова вилетіли з голови. Де я, ку­ди я щойно поспішав, навіщо — геть усе забув. Закляк, по-дурному роззявивши рота і кліпаючи очима. Волосся в неї було сонячного кольору, на кирпатому носику — ластовиння, а очі… Суцільно запаморочення. Чорторий. Дві безодні палахкотіли диявольським полум’ям…