Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

Майор галантно підвівся, докірливо глянувши при цьому на мене. Я погляд зрозумів і теж схопився з стільця, кивнув Коренєвій. Кожухар запропонував жінці крісло, повернувся на своє місце і, демонструючи бездо­ганні манери, зачекав, поки вона не сяде.

— Ганно Борисівно, це писав ваш чоловік? — пока­зав їй записку майор.

— Так, так, безумовно! Боже, як я перехвилювалася за цей час, ви собі не уявляєте! — вона закліпала й на­хилилася до сумочки за хустинкою.

— Заспокойтеся, Ганно Борисівно, — майор кинув на мене красномовний погляд.

Я подав Коренєвій склянку води, вона вмочила губи й поставила її на стіл.

— Я вам завдала стільки клопоту, — знічено всміхну­лася жінка. — Даруйте…

— Ну що ви, це наш обов’язок.

— Ось, прийшла, щоб… словом, спасибі вам велике.

— Нема за що, — відповів майор. — І вам спасибі, що принесли листа.

Коренєва підвелась.

— Ну, я піду?

— Так, звичайно, — Кожухар теж підвівся. Знай на­ших!

— До побачення.

— На все добре, — майор провів її до дверей, знову повернувся до столу.

— Та-ак… Іваненко! Миттю дістань зразок почерку Коренєва і разом з листом — на експертизу.

Іваненко взяв записку й вийшов.

— У вас є сумніви? — запитав я. — Але ж Коренєва впізнала почерк чоловіка.

— Нічого, експертиза не завадить. Хоча справа, як я думаю, не в почерку.

— А в чому ж?

— У самому листі. І в конверті.

Я втупився у конверт, що лежав на столі перед майором. Нічого особливого. Звичайнісінький конверт.

— Второпав?

— Щось не дуже, — зізнався я.

Кожухар стримано зітхнув:

— Лист, чи точніше записка, написана від руки, а адреса віддрукована на машинці. Це перше. Друге: наві­що Коренєву знадобилося повідомляти дружині, що не­вдовзі повернеться, письмово, якщо простіше зателефону­вати?

В нас повелося, що завжди я засипав майора запитан­нями, тож зараз він був задоволений, що втер мені носа. Справді, його запитання не лише були слушні, але й самі напрошувалися.

Я поквапився відновити репутацію в очах начальства:

— Та й записка якась дивна: на клаптику паперу, ні­би поспіхом написана. А адреса на конверті віддрукована на машинці… Такі записки залишають, коли відлучаються на дві-три години. Але не на тиждень.

У моєму мозку майнув якийсь здогад, якийсь невиразний спомин. Записка… Щось пов’язане з нею… А, чорт, забув!

— Так, так… — Майор замислено почухав мізинцем свою кошлату брову, скинув на мене очі: — Словом, зби­райся. Поїдеш до Талліна.

…Опівночі поїзд зробив тривалу зупинку в Мінську. Я нарешті заснув. Здавалося, лише кілька хвилин мину­ло — і ось уже хтось несильно, але наполегливо смикає мене за ногу.

— Вставайте! — не одразу добувся до свідомості голос провідниці. — Приїхали!

Спросоння довго шукав у темряві туфлі, які, виявило­ся, стояли зовсім не там, де я їх залишив. Після кількох невдалих спроб узутися нарешті второпав, що це зовсім не мої, а сусіда знизу. Ще хвилину гарячково шукав навпомацки свої, найбільше побоюючись привласнити туфлі гладухи: в неї, видно по всьому, теж сорок другий.

До купе зазирнула провідниця: вона, мабуть, виріши­ла, що я знову заснув.

Швидко одягнувся, намагаючись нікого не розбудити. Але моя осторога виявилася зайвою: попутники спали міцно. Товстуха так похропувала, що мені залишалося лише позаздрити їй.

На перон вийшов похмурий і злий. Глянув на годин­ник: пів на четверту ночі, або ранку,— як завгодно. Віль­нюс зустрів холодним пронизливим вітром. Весною тут і не пахло. Неспішно почвалав до невисокої похмурої бу­дівлі, яка чимось нагадувала казарму чи то складське приміщення.

Поїзд на Таллін вирушав о десятій. До цього часу зі справами мені не впоратись. Уважно вивчив розклад. Найкраще — о двадцять третій нуль-нуль на Ригу, а звід­ти вже далі. Вісім годин у дорозі, може, цього разу ві­дісплюсь.

Придбав квитка і до восьмої ранку куняв на лавочці в залі чекання. Незабаром довелося потіснитися, уступаю­чи місце жінці з двома карапузами, а потім і зовсім вста­ти, зважаючи на наполегливе нагадування шлунка. Дві свіжі булочки і склянка гарячого чаю повернули мені життєрадісність.

Іллєнко мешкав у готелі “Литва”. Модерний прямо­кутник з алюмінію і скла височів у центрі міста. Черго­ва повідомила, що мешканець номера 215 ще не проки­нувся. Попросив її передати Іллєнкові записку і спустився поверхом нижче в кафе. З чашкою кави прилаштувався біля вікна. Готель стояв на пагорбі, і навіть з першого поверху відкривалася чудова панорама старовинного міс­та. Погляд сягав обрію, чіпляючись за гостроверхі дахи. Готика. Немов чиїсь пазури дряпали низькі хмари.

Повільно допивав каву і розглядав химерний інтер’єр зі світильниками: їх світло ніби просочувалося крізь де­рев’яну обшивку. За вікном був похмурий ранок, і сві­тильники створювали особливий, інтимний затишок. У ме­не почали злипатися повіки. Довелося взяти ще одну чашку кави. Коли допивав і її, побачив у дверях нового відвідувача. Років сорока п’яти чи трохи більше. В оку­лярах. Елегантний сірий костюм бездоганно облягає вже трохи обважнілу постать. Чоловік вказівним пальцем по­правив важку рогову оправу, роздивився навколо. За опи­сом я впізнав Іллєнка, підвівся, махнув рукою. Іллєнко помітив мене, попрямував до мого столика. Його крупне обличчя лишалося незворушним. Ми привіталися, сіли.

— Чесно кажучи, здивувався, прочитавши вашу за­писку, — холодно-байдуже сказав Іллєнко, ковзнувши по мені байдужим поглядом. — Міліція… до мене… тут… До­звольте глянути на ваше посвідчення.

Я показав. Іллєнко кивнув, поправив пальцем оправу.

— Чим зобов’язаний?

— Їду до Талліна в справах, — відповів я. Нехай не думає, що мене привело сюди палке бажання познайоми­тися з ним. — Ось дозволив собі потурбувати вас, бо не­обхідно уточнити деякі деталі ваших стосунків з Коренєвим…

— Ах, он воно що… — спохмурнів Іллєнко. — Черговий пасквіль?

— Та ні, справа серйозніша.

— Не розумію.

— Скажіть, у чому причина вашої, м’яко кажучи, не­приязні?

В загальних рисах це мені відомо, але цікаво, що з цього приводу скаже Іллєнко. І як скаже.

— Неприязні? — Він сумно всміхнувся й витяг із ки­шені пачку цигарок. Але згадав, що тут палити не мож­на, поклав назад. — Це справді сказано м’яко. Ми нена­видимо один одного. Так, ненавидимо. Втім, ви, мабуть, зібрали з цього приводу необхідну інформацію перед тим, як їхати сюди, чи не так?

Я промовчав.

— Повинен назначити, що мені особисто осоружні всі ці чвари, — продовжував Іллєнко. — Але що поробиш, коли цей… цей навіжений впертий як віслюк! Ось уже й до міліції дійшло. І добре! Час припинити цю гризню. Вона заважає працювати. Ви навіть не уявляєте, скіль­ки сил відбирають виправдовування, пояснення, всі ці комісії!..

— Чому Коренєв так агресивно настроєний? Чому він, ваш колега, ставиться до вас із такою нетерпимістю?

— Не називайте його моїм колегою! — підвищив тон Іллєнко. — Пробачте… Так, він здібний, навіть таланови­тий хірург, однак я не вважаю його своїм колегою.

— Але чому?

— Тому що його метою було і залишається не здо­ров’я людини, — я абсолютно цього певний, — а честолюб­ство. Розумієте? Це головний, а можливо, і єдиний мотив усіх його вчинків. Нездорове, ненормальне, якесь гіпертрофоване марнославство. Він марить лаврами академіка і вважає, що я заступив йому дорогу до них.

— А що, він реально претендує на ці лаври?

— Не знаю… Не мені судити.

— Боїтеся, що не вистачить об’єктивності?

— Боюсь. Я вважаю, що таким людям взагалі не міс­це в науці. Вона для них лише інструмент для само­ствердження.

З кожним словом Іллєнко заспокоювався і ніби до­слухався до своїх слів, намагався розібратися в причинах прикрих чвар. У його голосі бриніли нотки щирого смутку.

— З того дня, як я зайняв посаду начальника відділу, Коренєв почав нишком паскудити, розпускати плітки, пи­сати анонімки…

— Але останні свої листи він підписував, — уточнив я, намагаючись бути об’єктивним.