Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

— Так, півшляху до правди ми вже подолали, — ска­зав я. — А хто був?

— Не знаю. Якийсь чоловік. Попросив підвезти. Зреш­тою, я маю на це право! — Він почав нервувати. Це добре.

— Та ви не хвилюйтеся, звісно, маєте, — погодився я. — А куди й навіщо ви їздили так пізно?

— Ну, знаєте! — обурився Поцілуйко. — За яким пра­вом ви влаштовуєте мені допит? Я відмовляюся відпові­дати!

— Як собі хочете. — Я підвівся, підійшов до метале­вої кришки. — А це що у вас?

— Кришка, хіба не бачите.

— Це я бачу. А під нею? — Я нахилився й підняв кришку. Східці драбини танули в темряві.

— Яке ви маєте право? — аж підскочив Поцілуйко. Я й не підозрював у ньому такого темпераменту. — Що ви собі дозволяєте?

— А хіба що? — вдав я здивування. — Чи, може, там у вас золото?

— Це вас не обходить! — Поцілуйко підскочив до мене з таким виглядом, ніби збирався вдарити.— Ненавиджу на­хаб! Забирайтеся звідси!

— Лише після того, як огляну вашу скарбницю, — не­зворушно сказав я і почав спускатися в підвал. Поцілуй­ко підійшов ще ближче. Невже й справді вдарить? Аби не по голові. Я стрибнув униз, тепер голові вже нічого не загрожувало. Очі трохи призвичаїлися до темряви і в кутку я помітив каструлю. Звичайнісінька каструля. Алю­мінієва. Закіптявлена. Вона стояла на старенькому при­мусі. Що можна варити у цьому сирому підземеллі? Авжеж не борщ.

Не встиг я дійти цього висновку, як над моєю голо­вою з брязкотом зачинилася металева кришка…

В кутку щось зашаруділо. Пацюк? Цілком імовірно. Приємне сусідство. Розплющив очі, але світліше не ста­ло. Цікаво, котра година? Годинник справно цокав, але користі від нього… Якщо взяти до уваги, що живіт доб­ряче підвело, минуло годин шість. Може, вісім. Чи де­сять… У темряві час стає гумовим. Шкода, не прихопив сірників. Якби знаття, то прихопив би і ліхтарика. А найліпше, не був би дурнем і не ліз у цю пастку. Бачив же, що довів людину до ручки, так ні, вирішив довести до кінця психологічний експеримент. От і маєш. Притулив­ся плечем до стіни. Щось муляє. А, вимикач… Я клац­нув ним, та через мить зрозумів, що всю мережу можна вимкнути й десь нагорі. Лишаючи мене в товаристві па­цюків, Поцілуйко зворушливо подбав, аби я не почувався самотнім. На що він розраховує? Може, таким чином вирішив виграти час і втекти? Безглуздя.

А майор таки мав рацію. Ось із ким Коренєв розмов­ляв по телефону того вечора! Напевно, Поцілуйко, зане­покоєний наміром Коренєва вивести його на чисту воду, спробував ще раз домовитися з ним. А коли переконався, що марно старається, зважився на крайність. Як усе чіт­ко вибудовується! Восьмого Коренєв на дні народження сина Поцілуйка висуває вимогу і загрожує викриттям, якщо Поцілуйко відмовиться виконати її; дев’ятого По­цілуйко зустрічається з Коренєвим і востаннє намагається домовитись; одинадцятого Коренєв зникає; під час нашої першої зустрічі Поцілуйко говорить мені, що не підтри­мує з Коренєвим стосунків, та, зрозумівши, що я натра­пив на слід, вирішує позбутися мене примітивним шля­хом — зачинивши в льоху.

Отак я розмірковував, тамуючи голод і відбиваючи атаки пацюків, аж поки не почув спочатку невиразний, а потім чимдуж гучніший гуркіт двигуна. Я відрізнив би цей звук з-поміж усіх: так міг гуркотіти лише дбайли­во доглянутий старшиною Скачком двигун нашого райвідділівського уазика!

Через кілька хвилин мене видобули з моєї в’язниці. Надворі був день, і це мене здивувало: за моїми підра­хунками, мала бути ніч. Виявилось, я просидів у погре­бі майже дві доби. Тому не дивно, що бутерброд, запро­понований Скачком, я проковтнув в одну мить. Поки я з насолодою жував другий, лейтенант Чигринов розшукав двох понятих і в їх присутності склав відповідного до­кумента про виявлення сировини і знаряддя для виго­товлення наркотика.

Мене засмутила відсутність Іваненка. Міг би й при­їхати. Друг називається.

— Кожухар доручив йому термінове завдання, — по­яснив Чигринов.

— А де Поцілуйко?

— Зник. — Розуміючи, як палко я бажаю чимскоріше знову зустрітися зі своїм тюремником, Чигринов заспо­коїв мене: — Облиш, нікуди він не подінеться.

— А як ви здогадалися, що я тут?

— Чому “здогадалися”? Адже ми знали, до кого ти пішов. Коли тебе не дочекалися ні наступного дня, ні через день, Кожухар послав мене до Поцілуйка. Його дружина сказала, що ти поїхав у гараж, а через кілька годин повернувся чоловік. Він був збуджений, метуш­ливо склав у портфель деякі речі, сів у машину і, за його словами, поїхав за місто до родичів, хоча перед по­їздкою випив трохи горілки. Дружина запевняє, що чоло­вік ніколи не сідав за кермо напідпитку, і саме те, що цього разу він знехтував своїм правилом, навело її на думку про якусь надзвичайну пригоду. Поцілуйко сказав лише, що справа термінова і він усе їй пояснить, коли повернеться. Отож, зрозумівши, що твоя справа кепська, я попросив у дружини ключ від гаража — і сюди.

Остаточно з’їхав з глузду цей Поцілуйко. Та біс із ним. Зате на мене чекало куди приємніше побачення з начальником, за яким я, треба зізнатися, навіть трохи скучив: у короткочасному ув’язненні мені дуже не ви­стачало його невичерпного оптимізму.

— А ти хотів їхати до Талліна, — зустрів мене по­смішкою майор. Приємно відзначити, що я таки добряче його вивчив, адже першу його фразу я вже знав зазда­легідь. — Залишилося затримати Поцілуйка, і нарешті зможеш зайнятися крадіжкою з гастроному.

І отак завжди: вже зроблене здається до архіву, ко­лишні заслуги меркнуть, а попереду — нові клопоти, но­ве розслідування, в якому ти ще не встиг відзначитись, отже, й хвалити тебе нема за що. Зараз він скаже…

— Працювати треба, іншого виходу в нас немає!

Ось, будь ласка. Це замість похвали. Щось на зразок крапки наприкінці розмови. Я підвівся, й тільки встиг вимовити належну в таких випадках фразу: “Дозвольте йти?”, як двері розчинилися й до кабінету влетів збу­джений Іваненко.

— Лист! — вигукнув він, навіть не привітавшись зі мною. — Він знайшовся! — Іваненко підняв руку з кон­вертом.

— Який лист? Хто знайшовся? — невдоволено втупив­ся в нього майор. — Ну ніякої тобі субординації. Кажи толком.

— Та Коренєв же! Знайшовся! — радісно сповістив Іваненко з таким виглядом, ніби щойно відшукав улюб­леного родича.— Листа дружині надіслав!

— Звідки? — Я опустився на стілець. Оце сюрприз…

— З Талліна. Ось! — величним жестом дослідника, що здійснив геніальне відкриття, Іваненко простягнув листа майору. Шеф не зміг приховати своєї розгубле­ності.

Я нахилився над столом. Справді, на конверті стояв штемпель таллінської пошти й дата: 14 квітня. Адреса віддрукована на машинці. Конверт розпечатаний.

— Уже читав? — так само невдоволено запитав майор: цей сюрприз був йому явно не до душі. Ще б пак! Вер­сія “купівля машини” тріщала по всіх швах.

— Але ж це не я розпечатав, а Коренєва, — відповів Іваненко.

— Я про лист.

— Але ж…

— Гаразд, помовч, — махнув рукою майор і витягнув з конверта вузеньку смужку паперу. Її відірвали поспі­хом від газетного аркуша.

Власне, це був не лист, а записка з кількох фраз: “Не хвилюйся, скоро буду. Цілую, В.”

— І все? — розчаровано покрутив на всі боки смуж­ку майор.

— Хіба мало? — здивувався Іваненко. — Він у Талліні — раз! Живий — два! Справу можна припиняти — три!

— Ну, ну… припиняти… — заперечив майор. — Заче­каємо ще.

— А чого тут чекати? — вигукнув я і знову сів. — Усе ясно, як удень.

— Не горлопань над вухом, — поморщився шеф, хоча нас розділяв письмовий стіл.

Я засовався на стільці від збудження. Так, він не бажає розлучатися зі своєю версією, це зрозуміло. Та до­ведеться. Коренєв у Талліні! Отже, мав рацію Ляховський; гайнув-таки до Рити.

— Це його почерк? — майор постукав пальцем по за­писці, звертаючись до Іваненка.

— Дружина каже, його. Вона може підтвердити — че­кає в коридорі.

— Запроси.

Жінка ніби помолодшала. Від радості, мабуть. Зна­чить, про Риту ще не знає. Важко буде Коренєву поясни­ти свою тижневу відсутність. Утім, у цю халепу встряв він сам, отож самому доведеться і викручуватися.