Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

— Що трапилось? — запитав я.

— Знову хтось приніс йому наркотик.

— Як, сюди?

— Уявіть собі. Устежити важко. Ходять до туалету, вікно відчиняється. На мотузці втягує сірникову короб­ку, а там шприц і все інше. Весь курс нанівець.

— Та хто ж приносить? — Мені це видавалося неймо­вірним.

— Знаходяться доброзичливці. Приятелі його. Знаєте, вони отримують садистську насолоду, якщо їм вдається ще когось посадити “на голку”. Гаразд, ви з ним тут поговоріть, а я навідаюсь до першої палати. — Завідуюча підійшла до мене, шепнула на вухо: — Ви з ним зараз обережніше. Санітар побуде поруч.

— Ну, що, Петре, поговоримо? — я присів на стілець біля Зарубиного ліжка.

— Уколотися дай, тоді поговоримо. Бачиш, мучиться людина.

— Я таким не займаюся.

— Дістань! Принеси!

— А в кого взяти? В кого ти брав, скажи?

— І тобі показати? — Заруба згорнув три пальці. — На! Сам робив.

— З макової соломки?

— З неї.

— По селах вишукував? — допитувався я.

— По селах… — Заруба скривився від болю: наставало наркотичне похмілля.

— Аз ким їздив?

Заруба зобразив посмішку, схожу на гримасу.

— Ти мент? Я одразу здогадався… За дурня мене маєш… Чого схотів. А в кого я потім дістану? Хи-и-трий мент…

Заруба раптом підвівся і з несподіваною силою схопив мене за горло:

— Дай уколотися!.. Задавлю, суко!..

Санітар поспішив мені на допомогу, і за хвилину За­руба шалено смикався на ліжку, сповитий простирадлом.

…Білі “Жигулі” стояли на подвір’ї. Номерний знак починався з двох сімок — 77–18 КИЮ. Отже, господар вдома. Варто було б у гості до нього піти не самому: роз­мова обіцяла бути напруженою.

Двері відчинив хлопець років п’ятнадцяти з такими ж, як у батька, відстовбурченими вухами, зате чуприна в нього була ще рясна.

— Вам кого? — поцікавився юний Поцілуйко.

— Вашого батька.

— А його немає.

— Як це? — я недовірливо зазирнув хлопцеві за пле­че, ніби батько ховався за його спиною. — А машина?

Юний Поцілуйко хотів щось відповісти, але в цю мить у коридор вийшла господиня. Струнка, середнього зросту, в шовковому халаті, туго стягнутому паском, вона ски­далася на дівчину, хоча їй було не менше сорока. Я звич­но показав посвідчення.

— А Івана Васильовича немає, — підтвердила вона.

— Де ж він?

— Поїхав у гараж.

— То машина ж на подвір’ї.

— А він трохи, ну… випив, тому й не сів за кермо.

Щось я нічого не второпаю. Випив… посеред робочого дня…

— Він що, вихідний сьогодні?

— Вже другий день у відпустці, — пояснила дружина.

— А в гараж чого поїхав?

У подібних розмовах нюанс допиту неминучий, але жінка не звернула на це уваги.

— Сусід по боксу попросив чимось там йому допо­могти. А що сталося?

Ні, таки звернула. Пояснювати чи ні? Втім, все одно дізнається від чоловіка. Нехай. Краще перевести мову на інше.

— Є кілька запитань стосовного Коренєва. Потрібна допомога вашого чоловіка.

— Коренєва? — перепитала дружина. — Володі?

Отже, вона добре знає професора. А чоловік запевняв мене, що не підтримує з Коренєвим стосунків. Який по­тайний! Чи не тому, що Коренєв здогадувався про джерело його прибутків? Коренєв лікар, його не могло не обу­рювати те, чим займається Поцілуйко. Ось і мотив. Ліп­ший за тридцять тисяч. Втім, обидва мотиви легко зли­валися в один… Стоп. Знову відхилився. Недобра звичка, товаришу лейтенант, видавати бажане за дійсне! Добре, що хоч не почав одразу запитанням: “Кажіть, де ваш чо­ловік ховає наркотики?” Докази, факти, товаришу слід­чий, а вже потім — висновки.

— Чого це раптом Володею зацікавилася міліція? — Жінка не зводила з мене занепокоєного погляду.

— На Коренєва надійшла скарга, — експромтом вига­дав я. — Проти нього висунуті серйозні звинувачення. Ме­ні доручили в цьому розібратись, от і все.

Доречно було б запитали, відколи це скаргами займа­ється карний розшук, але увага дружини переключилася на інше.

— Яка нісенітниця! — вигукнула вона. — Володя гли­боко порядна людина, я давно знаю його і Ганну… Скар­га, мабуть, анонімна? Які звинувачення?

— Вибачте, але…

— А, здогадуюсь! Це він начеркав, новий начальник! Мені Ганна розповідала.

— Ви дружите родинами?

— І давно. Кажу ж вам, що знаю їх достатньо, щоб стверджувати: це порядні люди, чудове подружжя. Ось тільки дітей нема. — Вона торкнула сина за плече: — Серьожо, йди до кімнати.

Син знехотя підкорився: розмова дуже зацікавила його. Мати причинила двері.

— Давно ви бачили Коренєва? — запитав я.

— Вони з Ганною були в нас восьмого, на дні наро­дження Серьожі.

Восьмого, восьмого… Того ж дня Коренєв був у Красикова. Який зв’язок? Ніякого. Коренєва з Зарубою по­знайомив Поцілуйко. На прохання Коренєва. Це знову ж таки зі слів Поцілуйка. Все замикається на ньому. Навряд чи він виготовляв наркотики вдома. Дружина, син… Тримати міг, а от виготовляти… Вірогідніше, в га­ражі. Чи деінде. Отож гараж вартий уваги.

Довелося витратитись на таксі. Двері боксу Поліцуйка були розчинені, зсередини долинали голоси. Я полег­шено зітхнув. Побачивши мене, Поцілуйко здивовано звів брови. Худорлявий дідуган у майці, мабуть, той са­мий сусід по боксу, запитально глянув на мене.

— Товаришу Дмитрієв? — промимрив Поцілуйко. — Яка приємна несподіванка.

— Хотів би з вами поговорити, — сказав я і виразно подивився на дідугана. Той зігнорував мій мовчазний на­тяк і перевів погляд на Поцілуйка.

— Будь ласка, Василю Григоровичу, — сказав Поці­луйко, — залиште нас на кілька хвилин.

Дідуган вийшов.

Я оглянув гараж. Досить просторе приміщення. Може, таким воно здавалося тому, що не було машини. Вздовж цегляних стін стояли стелажі, на яких акуратно складено різний автолюбительський мотлох. На підлозі біля задньої стінки помітив прямокутну металеву кришку. Погріб. Може, там?..

— Прошу, — Поцілуйко присунув мені дерев’яний ящик, сів на інший. — Слухаю вас.

Я вирішив одразу брати бика за роги.

— З якою метою ви приїжджали до Петра Заруби?

Поцілуйко взяв з полиці цигарки, запалив, поклав пачку на попереднє місце. Все це неквапом, спокійно. Але було зрозуміло, що він навмисне зволікає з відповіддю, щоб краще обміркувати її.

— Хотів відремонтувати “Жигулі”.

Я передбачав, що відповідь буде саме такою. Запере­чувати візити до Заруби-молодшого безглуздо, це Поці­луйко розумів. А пояснити їх можна було тільки в такий спосіб.

— Чому ви зверталися з цього приводу до сина, а не до батька?

На це запитання йому відповісти буде важче. Подиви­мось, наскільки багата в нього уява.

— Аркадія Ігоревича не завжди можна застати вдо­ма… В таких випадках я звертаюся до сина.

Поганенько. На три з мінусом. Невже був так упев­нений в безкарності, що не передбачив можливості подіб­них запитань?

— А навіщо ви до нього звертались?

— Щоб через Петра домовитися з батьком.

— Але ж куди простіше залишити Зарубі-старшому записку або на словах передати ваше прохання його дру­жині,— заперечив я.

— Справді, — Поцілуйко приязно посміхнувся й ви­пустив цівку диму. — Якось на думку не спало…

— А куди ви їздили з Петром другого квітня?

— Другого? Дайте пригадати… Я кілька разів підво­зив його до батьків… але коли саме це було, сказати не можу.

— Я маю на увазі вашу подорож за місто, Іване Ва­сильовичу. Об одинадцятій годині вечора другого квітня. Пригадали?

— Ви щось плутаєте. Нікуди за місто я з ним не їздив.

Те, що він так рішуче заперечує встановлений факт, вже само по собі досить красномовне. Куди логічніше було б визнати його.

— Справа в тому, Іване Васильовичу, що номер усіх автомашин, які виїжджають за місто проти ночі, фіксу­ються на контрольному пункті працівниками державтоінспекції. І в книзі реєстрації залишився відповідний запис.

Деякий час Поцілуйко зосереджено розглядав свою цигарку.

— Так, їздив. Але Петра зі мною не було!