Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

— А коли ви бачили Петра Зарубу востаннє?

Молодиця помацала бігуді, немов намагалася в та­кий спосіб розворушити свою пам’ять.

— Та з тиждень вже не бачила.

Дільничний пункт міліції розташувався в старому бу­динку на Червоноармійській, поруч із “Кулінарією”. Глянувши на вітрину, я подумав, що не завадило б по­поїсти. В моїй роботі обід рідко збігається з часом обід­ньої перерви. Поринувши у роздуми, швидко проковтнув кілька бутербродів і чашку кави. Моя сестра, майбутній медик, віщувала мені гастрити, коліти й тисячу інших хвороб. “Ти повинна б радіти, — казав я їй, — що в тебе буде можливість практикуватися вдома”. Вона гнівалася й потай запихала мені до кишені бутерброди. Під нагля­дом особистого лікаря можна не турбуватися про своє здоров’я. Щоправда, цей лікар останнім часом дедалі більше уваги приділяє іншій особі чоловічої статі.

Дільничний, юний довготелесий лейтенант, мабуть, недавній випускник спеціальної школи, при згадці про Зарубу зневажливо поморщився:

— А, цей… Наркоман бісів. Попсував мені нерви.

Отже, я не помилився.

— Де він?

— Відвіз у психіатричну.

— Коли?

— Ще дванадцятого.

“А Коренєв зник одинадцятого”, — майнула думка.

Ось що це за худорляві хлопці, “і справді ніби чи­мось схожі”, “з порожніми очима”. Кодло наркоманів. Тому і в квартирі завжди було тихо: ця публіка не лю­бить, щоб їй заважали блаженствувати.

— У нього на квартирі було зборище?

— Воно саме,— ствердив лейтенант.

— Білих “Жигулів” біля будинку не бачив?

— Не доводилось. Але деякі відомості маю. Хлопчаки з подвір’я запам’ятали дві перші цифри номерного зна­ка — 77. Номери старі — білі цифри на чорному тлі.

— Не з’ясовував, чия машина?

— В мене клопоту й без цього вистачає. Та й навіщо?

— Тобто як? — здивувався я. — Може, Заруба на цій машині мотався по селах у пошуках макової соломки.

— Ти — розшук, от і з’ясовуй, — буркнув дільничний.

Ну що ж, він має рацію. Служба в нього теж не з медом. Дні і ночі, як у пісні. Тиснуть звідусіль: профі­лактику давай, правопорядок давай, перевірки паспорт­ного режиму, контроль за адмінпіднаглядними, котрі тіль­ки-но повернулися з місць позбавлення волі, неблагополучні родини, всілякі спекулянти, бариги, самогонники і таке інше. Не позаздриш. Він тут і розшук, і відділ бо­ротьби з розкраданням соцвласності, і дитяча кімната міліції. А скільки сили і вміння вкладається для бо­ротьби з наркоманами, отими шмаркатими нічогонеробами, котрі шукають у шприці з каламутною отрутою при­марної втіхи!

Заруба — вже не хлопчик. Посидів у татуся на повно­му утриманні, а згодом потягнуло і на гострі відчуття. Але роздуми на моральні теми не за нашим профілем. Для слідчого передусім — аналіз, докази, факти. Цікава вимальовувалася картина. Дев’ятого Заруба із своїм на­щадком були в Коренєва, і той у розмові, мабуть, ще раз згадував про покупку нової “Волги”, тобто лотерейного квитка, на який припав виграш. А одинадцятого Коренєв зник разом із грошима. Наркоман за день вводить три–чотири ін’єкції, кожна коштує не менш як червінець. Отже, щодня по сороковнику, в місяць — більше тисячі! Якось одного наркомана схопили на гарячому в пограбо­ваній квартирі, і він відверто признався: зважився на це, бо потрібні гроші на дурман, без якого вже не може. Коли дія наркотика закінчується, а вколотися більше ні­чим і грошей нема, наркоман здатний… Постривай, постри­вай, зупинив я себе, діставав же він десь наркотики ра­ніше? Діставав. Міг він сам усе це придумати, організу­вати і здійснити? Сам не міг. Самому таке не під силу. Але в нього — компанія, оті худі, з порожніми очима. І ще—власник білих “Жигулів”. Адже недаремно Заруба-молодший приятелював із ним. Наркомани знаюті ся лише з подібними собі або з тими, хто постачає нарко­тики. Ось перспективна лінія. Чи міг такий “організа­тор” дозвілля молодих нероб прибрати їх до рук, втягнути в цю справу, навчити? Ще й як! І здійснив усе чужи­ми руками.

Вранці, не заходячи до райвідділу, вирушив до лі­карні.

Завідуюча відділенням, симпатична літня жінка з утомленими лагідними очима, провела мене до палати з опіумниками і токсикоманами, або “нюхальниками”, — ще один різновид самовбивць, які вбачали вершину щастя у вдиханні різної гидоти. Пусті коридори, двері без ручок, що відчинялися спеціальними ключами. Ми зайшли в од­ну з палат. Тут знаходилися наркомани, котрі поступили недавно і ще не вийшли із стану наркотичного похмілля. Сильний біль, ломоту в усьому тілі затамовували ліками, І тільки після того, як оці парубійка, що виглядали на­багато старшими на свій вік і нагадували живі кістяки, видряпувалися з чіпких обіймів дурману, їх переводили в іншу палату. Там протягом двох місяців їм повертали людську подобу і, що найголовніше в цій хворобі, нама­галися урівноважити психіку.

— А цьому шістнадцять, — вказала завідуюча на жа­люгідне створіння з великими сумними очима, які зля­кано дивилися на мене. — Вдихав плямовиводжувач. Не минуло й двох місяців, як почалися галюцинації, та сама біла гарячка. З ножем кинувся на матір.

Завідуюча розповідала незворушним тоном, немов екскурсовод у музеї. Надивилась на мерзотне… А в мене від її слів мурашки побігли поза шкірою.

На тумбочці біля хлопця лежав великий аркуш па­перу, на якому олівцем був намальований якийсь біб­лейський сюжет: іконописний лик святого з німбом над головою знаходився в центрі композиції, його оточували жахливі пики чортів і вишкірені пащі драконів. Дуже милий малюночок. Під ним я помітив напис: “Врятуй нас від лукавого!”

— Чиє це творіння? — запитав завідуючу.

— Його, — кивнула завідуюча на підлітка з переля­каними очима. — Так би мовити, фрагменти видінь.

— Тоді слід було б назвати цей малюнок “Врятуй нас від дурману”, — сказав я.

— Що, не подобається? — задирливо спитав зарослий рудою щетиною суб’єкт, що лежав на сусідньому ліжку.

— Навпаки. Дуже колоритно. У автора неабиякі здіб­ності. Шкода лише, що вони проявляються на таку тему і в такому місці.

— А він сам сюди не рвався. Це ви нас запроторили до божевільні, хоча ми нормальніші за вас!

— З ножем на матір нормальні люди не кидаються, — заперечив я. Мені зовсім не хотілося встрявати в супереч­ку з цим бородатим задиракою, але до нашої розмови з цікавістю прислухалася решта мешканців палати.

— Брехня! Вигаданий привід, щоб запроториш його сюди! — все більше розпалявся бородатий.

Круглі очі хлопця, що дивилися на мене з тим же за­стиглим переляком, були незворушно-байдужі. Ніби мова й не про нього. Тільки ще вище натягнув ковдру, при­кривши відвисле підборіддя.

— Нормальні люди не можуть спокійно дивитись, як людина бездумно вбиває в собі все людське, — я дещо патетично співав своєї.

— Та що ти верзеш — “нормальні, нормальні”! Ми нормальніші за вас! Це ви дурієте в своєму смердючому мурашнику! Ви! А ми не хочемо бути поруч із вами! Не хочемо! Ми маємо власний світ! Вла-а-сний! Ми хочемо повернутися в нього, чуєте, ви! І не тримайте нас! Від­пустіть!

На його вустах виступила піна.

— Хто це? — спитав я завідуючу.

— Той самий Заруба. Намагався втекти, прихопивши лікарняну картку. Такий ось пацієнт.

— І втечу! — крізь зуби процідив Заруба. — Не втри­маєте.

— Хлопчику, — м’яко промовила завідуюча. — Ми ж тебе вилікувати хочемо.

— Плював я на ваше лікування! Хто вас просить? Все одно колотимуся! — Він звівся на ліктях. — Забирай­теся! Бачити вас не можу! — І знесилено відкинувся на подушку.

— Я хочу, щоб ти зрозумів, — терпляче втовкмачувала завідуюча, — що цим ти сам убиваєш себе…

— А ти пробувала? — відказав Заруба з заплющени­ми очима. — Спробуй, тоді й поговоримо. — Він заскреготів зубами, розплющив очі, замотав головою: — Дай уколоти­ся! Ну, дай! Не можу! Чого витріщилася? Дай, кажу!..

— Спокійно! — урвав його санітар, що супроводжу­вав нас.

Завідуюча нахилилась до Заруби, помацала пульс. За­руба висмикнув руку.

— Так і є, — сказала завідуюча. — Хто приніс?