Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

Пригадалася розмова з дружиною Заруби: “Теле­пень…”

— І давно він не працює?

— Та… місяців зо три. Все роботу до вподоби шукає.

— А може, вже знайшов?

— Яку? — не зрозумів Заруба.

— На батьковій шиї сидіти. Грошима, либонь, що­тижня забезпечуєте?

— То син же… — зітхнув Заруба. — Піде працювати, скоро піде. Неодмінно. Ми з ним уже говорили про це.

Хвилин через двадцять дістався Голосіївської пло­щі. Місце незрівнянне. А парк! Що за парк! Справжній дендрарій! У дитинстві мешкав тут неподалік, біля Совських ставків, хлопчаками ганяли по парку зранку до ве­чора. Тоді він здавався нам таємничими джунглями, а ми собі — кровожерними індійцями, що полюють за скаль­пами. Ото були часи! Ніяких тобі крадіжок із магазинів і зниклих чоловіків. Один тільки оптимізм і безхмарні перспективи. Парк мого дитинства… Скільки спогадів викликає! Раптом з подивом помічаєш, що й тобі вла­стива сентиментальність. Десь отут вперше цілувалися з Олею Хотян, а потім, узявшись за руки, до ранку блу­кали алеями. І знову цілувалися. А вдома отримав від батьків добрячого прочухана: “Не міг подзвонити?” І не хотілося пояснювати, що тієї ночі я забув про все на сві­ті. Тепер уже, мабуть, і не згадаю точне місце тієї істо­ричної події — першого в житті поцілунку. Згодом Оля вийшла заміж за військового, і де вона зараз, не знаю. Навряд чи згадує цей парк і ту ніч… А я? Пригадав лише тому, що випадково опинився тут. “Парк мого дитинст­ва!..” Плин часу перетворює нас на сухих раціоналістів, і ми починаємо соромитися своєї надмірної чутливості. А шкода. Треба буде попросити у Іваненка оту книгу про любов, бо справді я, крім протоколів допитів, давно вже нічого подібного не читав.

Чотириповерховий будинок біля готелю “Мир” стояв на пагорбі й тому здавався не меншим за готель. Підняв­ся на другий поверх, натиснув на кнопку дзвінка. Ще раз. І так хвилини дві. Або дзвоник несправний, або ні­кого немає вдома. Грюкнув у двері кулаком. Ніхто не від­чиняє. Куди завіявся квартирант? Може, подався в бюро по працевлаштуванню? Вірогідніше, що знову поплентав­ся до щедрого батечка. Саме настав час субсидій. Грюк­нув ще раз. Що ж робити? Чекати? Марна справа. До­ведеться потурбувати сусідів.

Подзвонив у двері навпроти. Анітелень. Якщо вже не щастить… Спробував ще. Нарешті почулося човгання, чиїсь кроки, потім — голос, деренчливий, старечий:

— Вам кого?

Мабуть, у господині й досі свіжі згадки про комуналь­ну квартиру.

— Вас, якщо не заперечуєте.

Довга пауза. Розмірковує, заперечувати чи ні.

— А ви хто?

— Я з міліції.

Цього разу пауза вдвічі довша.

— З міліції?

Я звів очі до стелі й подумки виголосив короткий мо­нолог. Ну чому всі, як правило, перепитують, наче впер­ше чують про існування такої організації?

— З міліції, з міліції…

Клацнув замок, другий, дзенькнув ланцюжок… Мій дім — моя фортеця. Двері трохи прочинилися. В шпарині з’явилося сиве пасмо і око, напівприкрите зморщеною повікою без вій. Око підозріливо втупилося в мене. Звич­но сягнув до кишені. Щось на зразок вітального жеста. Відпрацьований до автоматизму. Навіть коли знайомих зустрічаю, рука мимоволі сіпається до кишені. Обма­цавши посвідчення, око зникло. Нарешті брама фортеці знехотя прочинилася ширше. Рівно настільки, щоб я зме­тикував, що мене не запрошують увійти. Втім, я цьому навіть зрадів: з нетрів квартири тхнуло застояним по­вітрям і пліснявою. Цікаво, коли тут востаннє провітрю­вали? Гнітючий дух жител самотніх старих, що дожи­вають свій вік в оточенні звичних речей-одноліток. За­пах туги за втраченою молодістю.

З темряви коридора виникла маленька бабуся.

— Що вам треба?

— Здрастуйте, — злегка вклонився я.

Старенька гордовито нахилила у відповідь свою пта­шину голівку. Напевне, виховувалась у якомусь пансіоні шляхетних дівчат…

— Скажіть, ви Петра Зарубу з сусідньої квартири знаєте?

— На жаль, знаю, — прошамотіла бабуся.

— Чого так?

— Страшенно невихований молодий чоловік, страшен­но. Я частенько посиджую на лавочці біля будинку, частенько. Проходить мимо, ніколи навіть не привіта­ється, немов не помічає, нечема.

Зацікавлена розмовою, початок якої змогла вловити, мабуть, завдяки чудовій акустиці комунальних коридо­рів, визирнула ще одна сусідка. Вона була запнута хуст­кою, з-під якої випирали бігуді. Маленькі цікаві оченята швидко пробігли по мені. Визнавши мене гідним уваги, молодиця кокетливим жестом приклала руку до хустки, ніби поправляла модний капелюшок.

— Ну що ви таке кажете, Маріє Семенівно, — проспі­вала вона. — Товариш із міліції може подумати про Петю казна-що.

— А якої думки про нього ви? — поцікавився я.

— Аби всі такими були! Тихий, сором’язливий, мухи не скривдить. В інших до півночі маги захлинаються, ревуть на весь дім, збожеволіти можна, а в Петі нічого подібного.

— То, може, його просто вдома не буває?

— Інколи його по кілька днів не буває, це точно. Та коли він удома, я знаю.

Я не став уточнювати, звідки вона одержує цю інфор­мацію: очевидно, в даному разі молодиці допомагала чу­дова акустика стін…

— Якісь підозріливі жевжики до нього вчащають, — вела своє бабуся. — І теж не вітаються. Невихована мо­лодь, невихована.

— Ну, чому підозрілі? — смикнула плечиком молоди­ця. — В наш час із незнайомими вітатися не прийнято.

— Я, любонько, втричі старша за вас і в людях роз­бираюся краще. Порожні в них очі, порожні.

— Та не слухайте ви її, — махнула рукою “любонь­ка”. — їй бозна-що ввижається. Не розумію, чого це мі­ліція до Петі присікалась: то дільничний, то ось ви.

— А які у вас стосунки з Петром Зарубою? — спи­тав я.

— Пречудові, — виклично зблиснула вона очима. — А що?

— Ви заміжня?

Молодиця криво всміхнулась:

— Це вас не обходить!

— Отже, ні, — резюмував я. — Може, запросите до се­бе? Побалакаємо.

— Іншим разом. Поспішаю. — Мабуть, моє запитання зіпсувало їй настрій.

— Шкода. Але зачекайте ще хвильку. — Я повернувся до бабусі: — А вам, Маріє Семенівно, спасибі велике.

— Нема за що, нема за що… — закивала бабуся, зни­каючи за дверима своєї фортеці.

— Як вас звуть? — звернувся до моложавої співбе­сідниці.

— Тамара, — відповіла вона й одразу, ніби схаменув­шись, додала: — Степанівна.

— Чи не могли б ви, Тамаро Степанівно, описати кого-небудь з тих, хто відвідує Зарубу?

— Ну… молоді хлопці, — вона стенула плечима. — Зви­чайні.

— Що, всі на один копил? Високі чи низькі? Кремез­ні чи худорляві? Блондини, брюнети — які?

— Всі худі, якісь виснажені… І справді, ніби чимось схожі. А так… звичайні хлопці.

— А вдягнені як, охайно чи ні?

— Знаєте, не звертала уваги. Здається, не дуже ви­шукано, навіть дещо нечепурно… Один приходив у якійсь засмальцьованій фуфайці. Але ж зараз у показній не­охайності найбільший шик. Мода така.

З розповіді молодиці мені все більше не подобалась ця компанія. Спало на думку: надто вже вони схожі на… Втім, не треба поспішати. Спочатку як слід перевіримо.

— Тамаро Степанівно, ви сказали про молодих хлоп­ців. А крім них, нікого більше не помічали?

— Маєте на увазі дівчат? — розуміюче хмикнула мо­лодиця.

— Не тільки.

— Бував один. Статечний такий. На білій машині.

В мене тенькнуло серце.

— На “Волзі”?

— Ні, на “Жигулях”.

— Не плутаєте? Це дуже важливо.

— Що я, по-вашому, відрізнити не можу? — розсер­дилася молодиця.

— Він сам був за кермом чи його хтось привозив?

— Сам. Та я не дуже придивлялась, — в її голосі по­чулося роздратування. — Пам’ятаю лише, що в капелюсі.

— Малувато, — зітхнув я. — А прикмети?

— Які прикмети?

— Ну, щось примітно в зовнішності.

— Ну, що… вуха відстовбурчені. Ще, пам’ятаю, поду­мала: “Якби не вуха, капелюх на очі б сповз”. Словом, капловухий.

Білі “Жигулі” й відстовбурчені вуха… Вже дещо. Хоч я поки й не знав, навіщо мені ці відомості. Ота скрупульозна звичка збирати максимум інформації. Мо­же, згодом щось і пригодиться.