Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

— Ні, чому… працює.

— Де?

— На нове місце перейшов… забула… — вона спробу­вала перевести розмову на інше: — Я завжди була проти ремонтів, а тепер нехай начувається. Знатиме, що дру­жину слухати треба. В мене язик втомився повторювати: Аркаша та Аркаша…

— Хвилиночку! Я не збираюся всипати вашому чо­ловікові, мені лише поговорити з ним треба. Де його знайти?

— Хіба я знаю? Гадаєте, він мені адресу залишає? Дзуськи! За поріг — і як у воду. Може, і не в гаражі зовсім, а поїхав оту машину дивитись, яку купити хоче на мою голову. Тоді вже точно вдома по побачиш і на припоні не втримаєш. Каже, таратайку оту заради мене бере. Мовляв, на природу їздитимемо… Як же, повірила! Він, може, й їздитиме, але не зі мною. А я йому тисячу разів казала: Аркаша…

— Дякую, вибачте!

Я стрімголов скотився зі сходів. Ффу-ух… Бідолаш­ний Аркаша, йому не позаздриш. Де ж його шукати? Вийшов на подвір’я. Три гаражі. Всі зачинені. Та-ак… Надійніше було б почекати біля заводської прохідної: Заруба разом з Красиковим працює в другу зміну. Глянув на годинник: до початку зміни залишалося три години. Та все ж можна було б і зачекати. Якби прохідна була одна. І якби я знав Зарубу в обличчя. А що коли він справді поїхав у гараж Коренєва?

Зайшов до телефонної будки, набрав знайомий номер. Довгі гудки. Вже хотів було повісити трубку, але тут почув голос Коренєвої: “Так, слухаю…” Млявий голос збайдужілої до всього людини, в якому вчувалася утома. Мабуть, зовсім надію втратила. Навіть не здогадується про існування суперниці… Може, це й на краще.

— Добридень, Ганно Борисівно. Дмитрієв турбує.

— Є новини?!

Я мимоволі знітився, бо не справдив її сподівань.

— Поки що ні… Шукаємо.

— Господи… вже тиждень!

Утішати інколи означає ще більше розхвилювати. Краще одразу до діла.

— Ганно Борисівно, я ось з якого приводу: до вас сьогодні не приходив чоловік на прізвище Заруба?

— Якийсь був. Прізвища не знаю, не питала.

— Що він говорив?

— Сказав, що ніби домовився з Володею… — жінка замовкла, схлипнула. — Ніби домовився з Володею щодо покупки “Волги”, хотів на неї подивитись. Але я про це нічого не знаю, бачила його вперше і, звісно, ключа від гаража не дала.

— Коли він пішов?

— Близько години тому.

Я пообіцяв Коренєвій подзвонити, тільки-но щось з’ясується, і повісив трубку. Треба було обміркувати но­ву інформацію. Отже, Заруба не знає, що Коренєва не­має вдома ось уже сім днів. Важко припустити, що Заруба навмисно поїхав до Коренєвої, щоб навіяти цю думку мені чи такому, як я. Хоча… Ну, ну, не треба захоплюватись. Поки що факти, самі тільки факти, без домішок фантазії. Необхідно якнайшвидше зустрітися з Зарубок”. Для цього варто замовити перепустку на завод.

Повз телефонну будку пройшов кремезний чоловік у картатій сорочці з закачаними рукавами. Прямував він до того самого під’їзду, з якого я вийшов хвилин десять тому. Я гукнув навмання:

— Аркадію Ігоревичу!

Чоловік озирнувся, запитав з незадоволенням:

— Ну, чого?

— Ви Заруба? — задля більшої впевненості запитав я.

— А ви хто?

Довелося знову потягнутися до кишені за посвідчен­ням. На зморшкуватому обличчі Заруби відбилося зане­покоєння.

— Поговорити треба, — сказав я.

— Ходімо, чого тут стовбичити, — уже гостинно запро­понував Заруба.

Я пригадав балакучу господиню і заперечливо похи­тав головою:

— Ні, ні, краще тут. Погода чудова, весна. Та й на кілька хвилин усього.

— Ваша справа. Про що розмова?

— Розумієте… — почав я.

— А, здогадуюсь! — урвав мене Заруба. — Наскаржив­ся вже хтось, так? От народ! Обов’язково якийсь заздріс­ник знайдеться. Ну, так, ремонтую, такі Але ж у вільний час! І ось оцими руками! — Заруба простягнув до мене цупкі долоні. — І кому яке діло? Якій заразі я заважаю?

— Аркадію Ігоревичу, — м’яко сказав я. — Мене най­менше цікавлять ваші досягнення в галузі приватного автосервісу. Я хотів поговорити з вами про Коренєва.

— А що — Коренєв? — одразу переключився Зару­ба. — Приший кобилі хвіст. Несерйозна людина, хоч і професор.

— Чому несерйозна?

— Бо брехун. Домовились, то ти ж дотримуй слова, я так розумію. А він…— Заруба зневажливо махнув ру­кою.

— І що — він? — допитувався я. Хоч мені й відомий його візит до Коренєвої, але нехай розповість про це сам.

— Запросив мене зайти сьогодні перед роботою, по­дивитися, що там з машиною, і стосовно ціни остаточно дійти згоди. А його, бачте, ніби кіт язиком злизав! На­віть дружина про нашу домовленість нічого не знає. Тільки даремно згаяв час. — В його інтонації було щире обурення.

— Ви сказали “дійти згоди”. Отже, про ціну ви вже попередньо домовлялися?

— Аякже. Тільки хто ж купує кота в мішку?!

— І скільки Коренєв правив за свою машину?

— Вісім тисяч, — відказав Заруба.

— Це багато чи мало?

— Залежно від стану машини. Саме тому я й хотів глянути на неї сьогодні.

— Ви домовились з Коренєвим саме на сьогодні, не помиляєтесь?

— А чого тут помилятися,— стенув плечима Зару­ба.— На сьогодні, він сам сказав. Зрештою, йому це біль­ше потрібно, аніж мені.

— Чому?

— Приятель мій двадцятьчетвірку виграв по лотереї, а Коренєв хотів у нього цей квиток придбати, тому й вирішив стару машину швидко збути з рук. І от — немає вдома. Несерйозна людина.

Отже, вісім тисяч Коренєв хотів одержати за стару машину, а позичив ще тридцять. Навіщо?

— А звідки ви дізналися, що Коренєв хоче купити у вашого приятеля квиток?

— Коренєв сам і сказав. Я до нього дев’ятого числа разом з Петьком приїхав на машину подивитися. Дружи­ни вдома не було. Посиділи, погомоніли, зібралися було іти в гараж, аж раптом задзвонив телефон. Коренєв з ки­мось побалакав і заспішив. А як же машина, питаю. Ви­бачте, каже, іншим разом. І число назвав конкретне: вісімнадцятого, мовляв, о першій годині.

— А дев’ятого ви були у Коренєва о котрій годині?

— Близько шостої вечора.

— Коренєв з вами вийшов чи залишився в квартирі?

— З нами. Записку дружині черкнув і вийшов.

На перший погляд, не було нічого незвичайного: хтось подзвонив, кудись заспішив… Але людина зникла, і тому кожна дрібничка зараз набувала певної ваги, кожну не­обхідно з’ясувати, ретельно проаналізувати у зв’язку з іншими дрібничками, щоб або відкинути, або поставити на належне місце. З таких мозаїк-дрібничок і складається згодом повна картина істини.

— А ви не пам’ятаєте, про що розмовляв Коренєв по телефону?

— Ні, не пам’ятаю. Він вийшов до іншої кімнати і двері причинив, погано було чути. Та я й не прислухав­ся. — Заруба спрямував на мене допитливий погляд. — А він що, накоїв чогось? Ніби солідна людина, професор…

— Може, він на ім’я когось називав, не пам’ятаєте?

Заруба потер пальцями лоба, похитав головою:

— Ні… ніякого імені не називав. Сказав лишень: “А, це ти…” І причинив двері.

Ну і головоломка! Подзвонив знайомий, це безпереч­но. І в якійсь терміновій справі. Дізнавшись, хто подзво­нив, Коренєв чомусь причинив двері. “А, це ти…” Так не кажуть, якщо дзвінок приємний. Однак Коренєв з неві­домим абонентом розмовляв і після розмови одразу від­клав важливу для нього справу — огляд машини, хоча напередодні просив Красикова щонайшвидше знайти по­купця. Напрошується висновок: Коренєв перебував у якійсь залежності від того, хто дзвонив, і відмовити йому не міг.

— А де мені знайти вашого сина?

— Навіщо він вам?

— Може, він краще розчув ту телефонну розмову.

— Навряд, — висловив сумнів Заруба.

— Чому ви так гадаєте?

— Бо сонний він був якийсь, млявий. Коли почув, що я збираюся їхати машину дивитися, спочатку заго­рівся, а в кімнаті у Коренєва почав куняти. Мабуть, до цього десь із дружками піддав, от і розвезло.

— І все-таки не завадить із ним зустрітися. Коли він буває вдома?

— Та хтозна…

— Не зрозумів.

— Він живе окремо, в квартирі моєї сестри: сестра з чоловіком на три роки за кордон виїхали. Заходить до нас вряди-годи, переважно коли гроші потрібні, — з гір­котою сказав Заруба.