Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

Я записав адресу щасливчика і розпрощався.

Сонце припікало. Із задоволенням зняв піджак. На гілках каштанів зеленіло ніжне глеювате листя. Від п’ян­кого повітря паморочилася голова. Весна! Захотілося про­йтися алеями Володимирської гірки, помилуватися Дніп­ром. Звернув до фунікулера і поспішно закрокував уздовж металевої огорожі, позираючи згори на ажурні мости і висотні будівлі лівобережжя. Красиво! Часу об­маль, але поспішати не хотілося.

Ось і площа Ленінського комсомолу. А через якийсь час автобус мчав мене на Печерськ, до мешкав щаслив­чик.

Двері відчинив господар. Вже в літах, але по-спортивному підтягнутий, худорлявий, широкоплечий, русяве волосся вологе, на шиї рушник. Мабуть, щойно з ванної. Обличчя приємне, відкрите, очі дивляться з цікавістю, вивчаюче. Я дістав з кишені посвідчення, відрекоменду­вався.

— Ви Павло Тимофійович Красиков?

— Я, — несподівано густим басом підтвердив господар. Оце тембр! — А ви, мабуть, з приводу мого квитка?

— З приводу, — кивнув я.

— Проходьте, — Красиков провів мене до кімнати, за­пропонував стілець.

Я роздивився довкола: охайно, затишно.

— Дружина на роботі, а я працюю в другу зміну, — пояснив господар і сів поруч зі мною.

— Павле Тимофійовичу, ви часом не співаєте? — не втримався я.

Красиков посміхнувся:

— Співаю? Так, інколи, під настрій. Але слуху ні­якого.

— Шкода. Голос у вас, мені здасться, рідкісний.

— Голос що… Таланту нема, — безжурно одказав господар. Ця обставина, очевидно, ніскільки його не засму­чувала.— Може, чаю?

— Ні, ні, дякую, я не надовго.

— Що ж, коли так… А чому вас раптом зацікавив мій квиток? З ним начебто все гаразд: експертизу провели, повідомлення надіслали. Показати?

— Не треба. Вам прізвище Коренєв знайоме?

— Коренєв? — наморщив лоба Красиков. — Ага! Зна­йоме, аякже. Приходив днів, мабуть, десять тому.

— Пропонував продати йому квиток?

— Пропонував.

— І ви погодились?

— Як вам сказати… — зам’явся Красиков. — Взагалі, так.

— Що означає “взагалі”? Виникли розбіжності?

— Не те щоб розбіжності… З одного боку, йому по­трібне було підтвердження, що квиток справжнії!. Я, зви­чайно, зрозумів і не образився. Пообіцяв, що підтверджен­ня буде через кілька тижнів, квиток на експертизі. А з іншого боку, вирішив я машину не брати, а одержати її вартість грошима. Так поталанило, самі розумієте… Доч­ку незабаром видаю заміж, а в нас, бачите, — дві кімнати, й ті суміжні. Житлова проблема, словом. А я перекона­ний, що молодята повинні жити окремо. Бо, як кажуть, той рідніший, хто далеко. Знаєте, якими б рівними не були стосунки, однак сім’ї різні, у кожної свої звички і свої проблеми, та й дві господині на кухні — це така Річ… Ви одружені? — несподівано запитав Красиков.

— Ще не встиг.

— Ну, тоді вам важко зрозуміти. А я знаю, що це таке: зі своєю тещею, земля їй пухом, ніяк зжитися не міг, а як перебралися у нову квартиру — рідніше рідних, слово честі…

— І ви вирішили взяти виграш грошима, щоб побу­дувати молодятам кооператив, — спрямував я розмову в потрібне русло. — І яку ж суму запропонував вам Коренєв?

— Он ви про що. Помиляєтесь. Зайвого карбованця з нього брати не збирався. Лише стільки, скільки належить.

— То чому ж ви не домовились?

— А я цього не сказав. Ми домовились при умові, що він гроші принесе не пізніше як за два тижні, коли під­твердження вже буде, інакше я їх у касі по квитку одер­жу. На кооператив треба внесок робити, та й молодятам купити дещо до весілля…

— Зрозуміло. І що Коренєв? Погодився?

— Погодився. Та ви не думайте, між нами все чесно, законно. Чи, може, Коренєв у вас якісь сумніви викли­кає? Але ж… Солідна людина, лікар, професор. Поцілуйко з дитинства його знає.

— А Поцілуйка ви звідки знаєте? — запитав я.

— А це постійний клієнт Аркаші Заруби. Ми з Аркашею в одному цеху працюємо.

Отже, в цій історії з’явився ще один персонаж.

— Що означає “постійний клієнт”?

Красиков ніяково закліпав, мабуть, тільки зараз зме­тикував, що бовкнув те, чого не слід.

— Розумієте… Тут така справа… ну, машину свою ремонтує у Заруби. А що? Тут нічого протизаконного не­ма, Аркаша обслуговує всіх наших приватників… — І зно­ву закліпав, навіть губу прикусив.

— Ай-яй-яй, — похитав я головою, ледве стримуючи посмішку. — Невеличка підпільна фірма приватного авто­сервісу “Заруба і К°”, так? Під статтю про нетрудові до­ходи цілком підпадає.

— Ну, які ж це нетрудові доходи? — гаряче взявся захищати приятеля Красиков. — Після зміни, бува, так накрутиться, що до ранку спить, немов під наркозом. На футбол навіть не витягнеш. Зате, якщо вже зробив — га­рантія. Руки в нього золоті. Люди просять — він робить. Кому від цього погано?

— Гаразд, про це я поговорю з самим Зарубою. Де він живе?

— Недалеко від заводу, на Московській. І ще, прига­дав: Коренєв просив мене знайти покупця на стару “Вол­гу”. Я Зарубі про це сказав, він аж загорівся: давно мріє про двадцять першу. Каже, раніше краще робили, надійні-ще. Наступного дня їздив до Коренєва, а чи домовились — не знаю.

Це вже цікаво. Візит до Заруби відкладати не варто.

— Під час вашої розмови з Коренєвим хтось інший був присутній?

— Мій зять.

— У який день Коренєв повинен був принести гроші?

— Ми домовилися, що розрахуємося через два тижні.

Я подумки підрахував: сьогодні вісімнадцяте. Коренєв був у Красикова днів десять тому, приблизно восьмого, наступного дня його відвідав Заруба, одинадцятого Коре­нєв, напозичавши тридцять тисяч, зник. Навіщо ж йому знадобилися гроші задовго до домовленого з Красиковим строку? Та ще тридцять тисяч? А чи не могло статися так, що Заруба на прохання Коренєва звів його з кимось із власників двадцятьчетвірки, а потім… Стоп. Фантазію поки треба притримати. Тридцять тисяч, тридцять… На­віщо віддавати стільки, коли з Красиковим домовились за шістнадцять? Чортівня якась. Але перевірити треба.

Автобус був майже порожній. Умостившись на задньо­му сидінні, занурився в роздуми.

Отже, можна припустити, що гроші Коренєв позичив, щоб купити нову “Волгу”. Але ж — тридцять тисяч! Спро­буємо розібратися. Міг Красиков не зізнаватися мені в своєму бажанні взяти за квиток вдвічі дорожче? Цілком можливо, що міг. Хто в такому зізнається, та ще й спів­робітникові міліції? Про задум Красикова знав його зять. Міг знати й Заруба. Тепер маленький експрес-аналіз. Красиков? Гроші він міг одержати і в касі. Немає моти­ву. Хіба що… вирішив і гроші взяти, і квиток залишити. “На кооператив треба внесок робити, та й молодятам купити дещо до весілля…” “Та ви не думайте, між нами все чесно, законно…” Ні, не схожий він на пройдисвіта. Утім, психолог з мене нікудишній, одного разу вже об­пікся… Мав справу з директором гастроному Протасовою: також гарне, відкрите обличчя, прямий, спокійний погляд, у розмові розумна, душевна, а насправді — вата­жок зграї грабіжників. Гаразд, позначимо як запасний варіант. Зять Красикова? Про нього поки що нічого не відомо. Ентузіаст автосервісу… Що ж, почнемо з нього.

Так замислився, що проїхав потрібну зупинку. Дове­лося повертатися.

Дружина умільця, дебела, крихкотіла, глипнула на посвідчення, сплеснула руками і заторохтіла фальцетом:

— Ой, боже ж ти мій, як мені вже остогидли усі ці приробітки! Та я вже тисячу разів казала йому: “Кинь їй свої ремонти, хай їм грець!” Попереджала: “Не скін­читься це добром, знайдеться кляузник, напише в мілі­цію, всиплють тобі…”

— Постривайте! — спробував я припинити цей при­страсний монолог. — А сам він де?

— Та там же, у гаражі. Якийсь завіявся зранку… Все йому, бачте, замало! Чотириста в місяць отримує, та я пенсії вісімдесят, чого ще треба? Цьому телепню й так вистачає…

— Якому телепню? — не второпав я.

— Та сину, Петьку.

— А він що, не працює?

Жінка замовкла, обмірковуючи відповідь: ганьбити сила не хотіла і вже шкодувала, що взагалі згадала про нього. Та мовчання теж буває красномовним.