Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

— Отакої… Встановили, хто це?

— Поки що ні. Обличчя спотворене. Документів немає.

— То, може, це не Рита? — з надією запитав я.

— Може,— сказав майор, відірвавшись поглядом від дощових капель на шибці. — Але одяг схожий: в’язана кофтина, темно-синя спідниця. І волосся коротке. При­близний вік і все інше визначить судмедексперт. У морг поїдеш?

Уявив посиніле обличчя утоплениці. Аж пересмикну­ло. Але нічого не вдієш, треба їхати.

— Гаразд… Поїду.

Судмедексперт виявився моїм ровесником. У нього бу­ло м’яке русяве волосся і насмішкуваті карі очі. Здава­лося, він збирається покепкувати з моєї відрази, яка, оче­видно, була написана на обличчі.

— Ось вона, — експерт підійшов до мармурового сто­лу і підняв простирадло.

Я примусив себе подивитися на небіжчицю. Начебто не Рита. Хоча… Важко твердити: риси спотворені. Шкіра неприродно біла. А Рита була смаглявою. Чому — була? Може, це не вона. Риті двадцять три роки, а цій набагато більше.

— Скільки труп пролежав у воді? — почув я, ніби крізь вату, голос майора.

— Близько десяти діб, — сказав експерт.

— А скільки років небіжчиці? — через силу поціка­вився я. Не вистачало тільки зомліти.

Експерт замислено почухав перенісся:

— Зуби мудрості в неї прорізалися порівняно недав­но… Звичайно вони з’являються в шістнадцять–сім­надцять років, але інколи й у двадцять п’ять. З урахуванням де­яких інших особливостей будови тіла можна припустити, Що їй двадцять–двадцять три роки.

Говорить — ніби лекцію читає. Не може сказати ко­ротко. Здалося, мертві очі з-під мертвих вій дивляться на мене докірливо.

— Зрозуміло. — Я зробив вигляд, що поправляю зачіс­ку і витер піт. — Гаразд, я пішов…

— Стривайте! — мало не образився експерт. — Найці­кавіше! На потилиці у загиблої гематома, і в легенях ма­ло води… А під лівою груддю є свіжий шрам: небіжчиця недавно перенесла операцію на легенях.

Це все потім, потім… Де тут двері?!

Тімпманн з Кирилом чекали мене біля машини.

— Значить, Рита? — запитав Кирил.

— Значить, вона, — кивнув я. Зараз мене мало ціка­вила особа небіжчиці. Перед очима виникло спотворене обличчя… Ні, треба подавати рапорт і йти у собачий роз­плідник. Або до дідька.

Мою похмуру мовчанку Кирил сприйняв за глибокі роздуми і співчутливо поклав руку на плече:

— Шукаєш відповідь на споконвічне запитання?

— Яке? — не зрозумів я.

— Кому вигідно?

— Ні, мене цікавить інше, — сказав я, нишпорячи по кишенях.

— Що?

— Куди я подів цигарки…

Я гадав, що лисина Поцілуйка унікальна, але моло­дий товстощокий бармен перевершував його в цьому.

— Як правило, в цей час до нас в основному захо­дять…

— Тим краще ви мали запам’ятати тих, хто виходив, — наполягав Кирил.

— Це мені було ні до чого, — всміхнувся бармен.

— І все-таки спробуйте пригадати, прошу вас. Це дуже важливо.

Смакуючи каву, я вичікувально дивився на бармена. Мені не подобалися його швидкі оченята. Даремно Кирил до нього звернувся.

— І пробувати нема чого, — байдуже відповів бар­мен. — Не пам’ятаю, сказав же.

На високий стілець поруч зі мною вмостився худорля­вий хлопець з копицею давно нечесаного русявого волос­ся. Він уже був напідпитку.

— Хлюпни чого-небудь.

Бармен наповнив келих якоюсь коричневою сумішшю. Хлопець одразу ковтком відпив половину.

— Часто тут буваєте? — звернувся до нього Кирил.

Хлопець втупився в нього осклілим поглядом.

— Щось я твоєї пики раніше тут не бачив…

— Отже, часто, — резюмував Кирил. — То, може, при­гадаєте, коли пішли звідси чотирнадцятого, у вівторок?

— Хто це такий? — запитав патлатий у бармена.

— З міліції, — коротко пояснив той.

— А-а… — хлопець кивнув і допив свій коктейль. — У нас уже з’явилася міліція моральності… Я повнолітній, можу паспорт принести…

— Йдеться про вбивство, — сказав Кирил.

— Вбивство? — звів брови патлатий. — А-а… це оту, котру витягли?.. Так усі кажуть, вона сама…

— Її вбили, — докинув я. — Коли ви пішли додому чо­тирнадцятого?

— Ну, десь о третій. А що?

— Раніше не виходили? — запитав я.

— Якого дідька? В дощ не вельми приємно потикати­ся на вулицю.

— Може, хтось із ваших друзів?

— А ви запитайте в них.

Ми підійшли до столика, над яким клубочилися хма­ри тютюнового диму. За столиком сиділо двоє хлопців і три дівчини.

— Це з міліції, — відрекомендував мене патлатий. Компанія схрестила на мені запитальні погляди. — Ці­ка­виться, чи не виходив котрийсь із вас провітритися чо­тирнадцятого.

— А навіщо це вам? — не дуже привітно запитав здо­ровань із статурою борця.

— Близько першої ночі на пірсі вбили дівчину.

Хтось присвиснув.

— Що, нас підозрюєте? — здивувався здоровань.

— Просто цікавлюсь, чи не помітив кого-небудь той, хто виходив.

— Я бачила, — сказала одна дівчина, блондинка з на­ліпленими віями і наквацьованим обличчям. Що вони з собою роблять, оті модниці!

— Що ви бачили?

— Це було приблизно о пів на першу. Я мала зателе­фонувати додому, а телефон у барі не працював. Я по­мі­тила двох — чоловіка і жінку, вони повільно йшли до пірсу…

— Повільно? — запитав я. — Під дощем?

— Дощ справді мжичив, але вони не звертали на нього уваги.

— У них була парасолька? — допитувався я.

— Парасольки не було, — впевнено сказала дівчина. — Так ходять лише закохані, — додала вона з легким сумом.

— Або ненормальні, — гигикнув патлатий.

Блондинка докірливо глянула на нього.

— Продовжуйте, будь ласка, — попросив Кирил. — Ви їх добре роздивилися: ну, постаті, обличчя.

— Що ви. Адже темно було. Якби не світлий плащ на чоловікові, не помітила б їх зовсім.

— А як вони йшли? — запитав я.— Хто за ким?

— Йшли поруч, жінка трохи попереду.

— Чоловік був вищий за жінку?

— Здається… так, трохи. Втім… я не пам’ятаю таких подробиць. На голові в нього міг бути й капелюх.

Коренєв вищий за Риту на десять сантиметрів. Схоже, вони. Хто ще міг там гуляти під дощем? І час збігається.

— Ви точно пам’ятаєте, це було о пів на першу? — запитав Кирил.

— Точно, точно, саме в цей час я обіцяла подзвонити мамі.

— Зразкова донечка, — сказав патлатий, сідаючи по­руч з дівчиною і обіймаючи її за плечі. — Правильно, не можна порушувати обіцянок. Мені ти теж дещо обіцяла, чи не так?

Блондинка різким рухом скинула його руку й відсу­нулася. Але патлатий знову потягся до неї.

— Ну, ось що, хлопче, — притримав його Кирил, — з тебе на сьогодні досить. Проведи його, — попросив він здорованя. Той слухняно підвівся, підхопив патлатого під пахви й потяг до виходу. Патлатий упирався, але могут­ні руки приятеля тримали його міцно.

Блондинка провела їх сумним поглядом. В її очах зблиснули сльози. Ще одна драма.

Надвечір вітер розігнав нарешті хмари, на чорних клаптях чистого неба холодно миготіли зорі.

Ми з Кирилом стояли біля того місця, де Риту витяг­нули з води. На хвилях байдуже хиталося кілька спор­тивних яхт і рятувальних катерів.

— Знайти каменюку… прив’язати мотузку… — замис­лено промимрив я. — На це потрібен час.

— Вбивця міг приготувати все заздалегідь, — запере­чив Кирил.

— Не можу повірити, що це Коренєв.

— Якщо не він, то хто? — Кирил запалив, подав мені пачку. Я заперечливо похитав головою. — Ти ж сам казав: Коренєв — ревнивець.

— Ну, казав. Це ще нічого не значить.

— Можливо, ти й правий. Справді, якби це був Коренєв, то вони з Ритою навряд чи так спокійно прогулю­валися б уздовж пірсу. До того ж ударено по потилиці чимось важким.

— Не втямив, — зізнався я.

— Така річ могла опинитися у Коренєва в кишені лише в тому випадку, якщо він готував убивство заздале­гідь, розумієш?

— Тільки-но ти сам говорив, що це не виключено.

— А помада? Про неї ми забули. Стала б Рита фар­бувати губи, якби йшла повідомляти Коренєву про оста­точний розрив? А проте експерт виявив на губах у небіж­чиці залишки помади. І гуляли вони під дощем. Ота блон­динка з бару правильно підмітила: як закохані.