Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

Трохи віддалік виднівся не менш дивовижний буди­нок з двома фасадами. Один — почорнілий, облуплений, дивився підсліпуватими віконцями на старезну бруківку; над вузенькими дверима невизначеного кольору гойдала­ся вивіска: “Заїжджий двір пана Мужикова”. Другий фа­сад виходив на автостраду, скло та бетон надавали йому респектабельного вигляду, він потопав у неоновій веселці, серед якої виділялися величезні літери: “Готель “Континенталь”. Скляні двері охороняв швейцар.

Самий вигляд оцих закладів нагадав, що я вже давно не мав ані крихти у роті, ані даху над головою. Лиша­лося вибрати, куди податися: до розкішного готелю чи до заїжджого двору пана Мужикова. І головне: чим платити?

Доки я вагався, до готельної стоянки підкотило при­земкувате чорне авто. З нього випурхнуло чарівне ство­ріння у серпанковому сіро-блакитному платтячку. Дів­чину супроводжував худий чоловік, вдягнений в усе си­не. Хоча здалеку важко було розгледіти його обличчя, він одразу ж справив на мене неприємне враження. Дів­чина заспішила до входу в готель. Коло самих дверей озирнулася і на мить застигла у граціозній і водночас визивно-зухвалій позі. І тут я впізнав її. Так, це її зо­бразив невідомий художник на одній із картин того са­мого триптиху, що так мене приголомшив…

Потім, перебуваючи у якомусь ейфоричному стані, я проходжу повз швейцара, що завбачливо відчинив переді мною височенні двері з блакитного рифленого скла. Щось запитує портьє. Я вкладаю йому в руку зібганий райдужний папірець, а в нього очі лізуть на лоба, губи почи­нають тремтіти. Він квапливо ховає папірця до кишені і, щосекунди вклоняючись, з неприємною догідливою пос­мішкою простягає мені ключі від номера. Я йду по за­стелених килимами сходах та коридорах у супроводі того самого портьє. Він улесливо забігає наперед, щось бель­коче і нарешті зупиняється перед високими дверима, ін­крустованими химерними візерунками, з театральним жестом запрошує увійти.

Нарешті залишаюся сам. Клацання замка за спиною повертає мене до дійсності. Оглянув номер. Передпокій, дві кімнати, ванна, туалет. Килими, кришталь, меблі з червоного дерева. Що ж, цілком пристойно. Підійшов до великого, в повний зріст дзеркала у передпокої, глянув на себе.

Високий, атлетично складений чоловік років тридця­ти. Тверді, трохи грубуваті риси обличчя. Волосся темне, хвилясте. Високий лоб з двома глибокими зморшками над переніссям. Тонкий рівний ніс. Нічого спільного з тим молодиком, що на картині триптиха. Швидше — тип штам­пованого кіногероя. А втім, деяка схожість є. Найбіль­ше — в очах. Мої — такі ж світлі, майже прозорі. У пог­ляді — напруга і чекання.

Продовжую розглядати свою віддзеркалену копію. Костюм, здається, пречудовий. От тільки звідкіля він у мене? Витягаю все, що є у кишенях. Гребінець, носови­чок, гаманець з товстелезною пачкою райдужних банкно­тів. Гроші. І, напевно, чималі, якщо один такий папірець викликав у портьє подив та захват. Втім, це не так важ­ливо. Знову дивлюся у дзеркало. Солідний молодий чо­ловік? А біс його, тобто мене, знає. Вважаймо, що так. Так би мовити, “апріорі”. Але навіщо потрібні ці апріор­ні домисли? Вони мене цікавлять так само, як і сума цих чудернацьких грошей у моїй кишені. Так само, як і моя власна думка про свою особу. Браво, мій хлопче, ти стаєш самокритичним! І правильно робиш. Бо зараз тебе мусить хвилювати тільки одне…

Ні. Рано про це думати. Та й привидітися могло…

Зриваю елегантну краватку. Все. На сьогодні досить! Годі цього хаосу, безглуздої мішанини слів, образів і понять. Іду до спальні. Не роздягаючись, падаю на роз­кішне ложе. Спати!

4

Перше, що я побачив, коли прокинувся, було глибоке й холодне осіннє небо. Чомусь я опинився в парку, на широкій, елегантно вигнутій лаві. Вітер шурхотів опалим листям.

Неподалік на колінах стояв опецькуватий чоловічок і з незвичайною спритністю пхав до кишень та за пазуху різнобарвне листя. Деякий час я спостерігав за ним, по­тім не витримав і запитав:

— Гей, приятелю, що це ти виробляєш?

— Чи ти не бачиш? Гербарій збираю,— сердито оз­вався він.

Я рвучко підвівся і схопив товстуна за комір.

— Щось ти не дуже схожий на лицаря ботаніки. Ну-бо, викладай, чим це ти тут займаєшся!

— Д-добре, — затремтів чоловічок і злякано закліпав маленькими очицями. — Тільки відпустіть, бо й мені не­зручно, і вам зайвий клопіт. — Він зиркнув униз, на свої коротенькі ніжки, що теліпалися у повітрі.

Я поставив його на землю і знову сів на лаву. Гладу­на це помітно підбадьорило.

— Передусім хочу вас запитати, шановний, що це таке? — Він показав на строкатий килим з опалого листя.

— А хіба не видно? Опале листя.

— Тож слухайте, шановний! — Товстун випростався і менторським жестом підніс руку з витягнутим вка­зівним пальцем. — Для вас це, може, й листя. А в деяких міс­цях — це гроші. Розумієте? Гроші! Ви топчете скарби й не підозрюєте цього.

Я дивився на нього, як лікар-психіатр на безнадійно хворого.

— Я не ідіот, — пихато заявив товстун. — Я мандрів­ний король фінансів. В усіх світах, де мені довелося по­бувати, я був і залишаюся найбагатшою людиною.

Це мене насторожило.

— Ти щось сказав про світи. Які ти маєш на увазі?

Він замислився.

— А кат його знає! Крім фінансів, я ні в чому до пуття не тямлю. Знаю, що світів дуже багато, і всі вони різні. І як птаха перелітає з гілки на гілку, так і люди, подібні до мене, можуть подорожувати з одного світу до іншого.

— Справа в тому, що я теж можу це робити, — наго­лосив я.

— Невже? Тоді ми колеги. А яка в тебе ця… ну, спе­ціальність, так би мовити?

— Не знаю. Поки що принаймні. Я пройшов тільки перші свої світи.

— Нічого! — авторитетно заявив король фінансів. — Я теж не знав, що робити, поки не побачив грошей.

— А навіщо ти все-таки збираєш листя?

— Потрапив я нещодавно в один із світів. Також осінь. Парк, подібний до цього. Тільки замість листя — гроші. Я мало не збожеволів: мільярди під ногами! І рап­том бачу — хлопчик іде і плаче. А я, мушу сказати, не тільки гроші люблю. Дітей теж… Запитую в нього, чому він плаче. “Осінь погана, — відповідає, — ані листочка не­має, лише папірці паскудні валяються”. Я мало не впав — ноги підкосилися. “Як ти посмів, — кричу, — негіднику та­кий, гроші паскудними папірцями назвати!” А він здивовано-здивовано на мене дивиться й питає: “А що таке гроші?” У мене серце так і обірвалося. Великий уже хлопчик, і не знає такого! “Зачекай, синку, — лагідно так кажу, — а у вас є магазин? Ну, такий будинок, де їжу та одяг продають?” Каже, що є. “А за що ж ви оце все купуєте?” — питаю. А він відповідає: “Як “за що”? Звичайно ж, за опале осіннє листя. Чим красивіший ли­сточок, тим більше можна купити. Тільки навіщо ви кепкуєте, наче нічого не знаєте? Навіть найменша малеча це знає!” Отож я й збираю листя, щоб повернутися у той світ і зайняти у ньому належне місце…

Товстуна так розхвилювала власна розповідь, що об­личчя його вкрилося великими краплинами поту.

— Добре, — не витримав я. — Забирай своє листя і йди геть звідси. Теж мені знайшовся колега…

Я вмостився зручніше на лаві й знову задрімав.

5

Коли я прокинувся вдруге, сонце сяяло в зеніті. Я обдивився довкола: сиджу на лаві у тому ж парку. От тільки дивовижно змінилися дерева — віття іскрилося міріадами краплин сонця і було напівпрозоре, райдужно переливчасте. Тонкий ніжний дзвін линув від дерева до дерева, немовби сонми ельфів бавилися кришталевими дзвіночками. Опалого листя вже не було. Натомість бла­китна, майже прозора трава шовково стелилася під но­гами і казкові білі квіти тяглися до сонця.

Здалеку було чути спів. Чистий, прозорий жіночий голос виводив пісню, що відлунювала в душі солодким хвилюванням. Голос то злітав ввись, ширяючи у сяючо­му безмежжі неба, то знижувався до альтових тонів і плавно струменів понад землею.

Ноги самі понесли мене назустріч пісні. І ось уже легенька, майже ефірна постать у біло-серпанкових ша­тах майнула перед очима і знову сховалася за кришта­левим переплетінням вітів.