Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

Трохи помовчавши, додала:

— Я не фізик, звичайно. Але я жінка. Жінка, що ко­хає. І мені хочеться вірити, що той факт мас не лише теоретичний інтерес.

— Зрозумій, Ірино, мені боляче думати, що я заро­нив марну надію в твою душу.

— Ні, Валентине. Хоч би якою марною, нехай навіть безглуздою, не була ця надія — однак вона зігріває сер­це. Нехай через сто років, через двісті…

Вона відвернулася.

— Ти мешкаєш там само? — запитав Валентин, аби якось відволікти Ірину від тяжких думок.

— Так, на узбережжі. Вікторові тут дуже подобалося. Та й синові теж. Він дуже схожий на батька, мій Віктор Вікторович. Ти не впізнав би його — витягся, мені вже по плече. Навідайся коли, бо не дає мені спокою: чому та чому Валентин Андрійович до нас не їде?

— Обов’язково приїду. Не пізніше наступного тижня.

— От і добре. Бо якийсь дивний він став — усе тікає на берег, мріє… Ну, ось уже мій гравіплан.

Вони спустилися на невеличкий посадочний майдан­чик, вирубаний у скелях.

— Щасти тобі, Ірино, — сказав Валентин, відчуваючи якусь щемну порожнечу в грудях. — Моє шанування Вік­торові Вікторовичу. Перекажи, що незабаром буду.

— Обов’язково, — Ірина ледь усміхнулася. — А знаєш, Валентине, у мене виникло незвичайне передчуття: я по­вернуся додому, а там на мене чекатиме щось дуже приємне.

— Просто завтра буде гарна погода. — Він допоміг їй піднятися у кабіну й поцілував на прощання руку.

Гравіплан безшелесно ковзнув у нічне небо, і за хви­лю його вогні розтанули у мерехтливих розсипах зірок.

1

Яка химерна і жахлива гра…

Десь у глибинах підсвідомості заворушилося відчуття пронизливого холоду. Що це: хтось стогне? Це ж мій сто­гін. Губи не слухаються, якісь чужі. Треба підвестися. Але ж який біль! Треба розплющити очі… Дивно: чому сонце іржаве? Хмари руді. Чому таке важке й вологе повітря? Голова наче свинцем налита… Де ж це я? О боже: а хто я такий? Що це за смердюче ганчір’я? Невже моє? Далі від нього! От і добре — вже сиджу. Встав. Нічого, ноги тримають.

Ого! Непогана бруківка. Далеченько вона тягнеться. Але що це? Чому за мною нема дороги: вона починається з-під самісіньких ніг… Але біс із ним: шляхи існують для того, щоб по них пересуватися. Вперед. Хоча б до тієї напівзруйнованої будівлі!

Сіро-іржаву імлу розірвав жовтий спалах пострілу. Куля просвистіла біля вуха. Метнувся вбік, правою ру­кою вихопив люгера. Що за чортівня? Звідки в мене зброя і такі професійні навички?

З-за купи валунів визирнула зморщена фізіономія карлика. Стріляю двічі, майже не цілячись. Карлик смик­нувся й застиг, впавши обличчям у багнюку. Підходжу ближче. Перевертаю тіло у дивному сірому балахоні. На мене дивляться мертві очі. Шлунок зсудомило, і я швид­ко відвернувся.

Я переміг у сутичці! Але чому не відчуваю радості? Тільки огида в душі. Огида не до мертвого карлика, а до смерті взагалі, до власного вчинку. Це неймовірно: як я міг убити людину? Але ж він вистрілив перший! Ну, то й що? Може, мав на те свої причини. Може, сам не ві­даючи, я порушив якісь тутешні закони? Врешті, він міг мене з кимось сплутати. І тепер ніколи не дізнається про свою помилку. Та годі себе картати! Скоєного вже не виправиш… Зціпивши зуби, щосили кидаю пістолет у болото і поспіхом рушаю далі.

2

У свідомості клубочилися якісь химерні образи, уривки розпливчастих спогадів: “Чи довго, чи пі йшов слав­ний козак, аж раптом бачить — стоїть хатинка на куря­чих ніжках…”

Будівля, до якої привела дорога, нічим не нагадувала хатинку на курячих ніжках. Вона більше скидалася на старезну занедбану повітку, що наполовину вросла в зем­лю. Над її просілим струхнявілим дахом, здійнявши галас, кружляла розтривожена вороняча зграя.

“Дух смерті й запустіння витав над покинутим бу­динком”, — з глибин пам’яті зринули десь прочитані сло­ва. Цікаво: що ж там усередині? Якась внутрішня не­збагненна сила настирливо штовхала мене туди.

Завернувши за ріг, я побачив масивні двері — такі само чорні, як стіна. Штовхнув їх ногою, і вони прочи­нилися з моторошним рипінням. В обличчя війнуло віль­гістю, як із підземелля. Я ступив уперед, і двері з таким же рипом зачинилися за мною. Навколо — непроникний морок. Я рвонувся було назад, але руки памацали по­рожнечу. Огидний, липкий страх стиснув серце. Кидаюсь в один бік, у другий! Скрізь порожнеча. Зла, жахлива порожнеча. Земля! Єдина міцна й надійна опора! Впав­ши на коліна, обмацую долівку: раптом і вона щезає… Але що це? Грунт вислизає з-під ніг! Рвуся вперед, ша­леніючи від жаху.

“Стій! — долинув здалеку спокійний голос. — Ти ж лю­дина!”

Це не голос. Це я сам, мій розум, мій дух, якому со­ромно стало через втрату людської гідності. Зупиняюся, завмираю, паче наштовхнувшись на невидиму перешко­ду. Поволі прояснюється свідомість. Годі! Так не можна. Адже я справді людина. А людина навіть помирати по­винна з гідністю.

І темрява відступає. Навколишній простір наповню­ється примарним бузковим світлом. Не йду, а пливу крізь нього, оточений імлистим мерехтінням. Ось і стіна. Нарешті! Певно, й двері десь поруч. Бачу на стіні три великих прямокутники. Ллє це не двері. Підходжу, при­дивляюсь. Картини прості, без рамок. Бузковий напів­морок раптом прорізає білий промінь і освітлює картину. Це — як спалах блискавки!

…Не знаю, скільки минуло часу, доки я усвідомив, що на полотні зображене велелюдне місто, точніше, одне з його жвавих перехресть. Людський натовп, залитий яскравим світлом ліхтарів та неонових реклам, і обличчя людини — стрункого, високого молодого чоловіка. Облич­чя бліде, натхненне. У виразі очей, які вдивляються у щось понад натовпом, вражаюче поєднувалися смуток і напружена болісна увага. Він був смертельно самотнім у тому багатоликому строкатому юрмиську, у величез­ному гамірному місті. Я дивлюся довго-довго і раптом пізнаю у цій людині себе!

Промінь не дає навіть опам’ятатися. Він роздвоюється і освітлює дві інші картини. На них — дві жінки. Жінка-ангел та жінка-диявол! Чарівна фея, що кличе до вершин Кохання і Краси, і відьма, що спокушає у пекло Пристрас­ті й Розпусти! Дивлюся — не можу зрозуміти: чи різних жінок зобразив художник, чи то дві іпостасі однієї жін­ки. Вражаюча схожість. І водночас несхожість.

Зненацька спалахнув ще один промінь, і на мить усі три картини ожили у дивовижній нерозривній триєдності. І зникли, залишивши по собі болісний щем нерозгаданої таємниці.

Переді мною була тільки гола стіна, що простягалася ліворуч й праворуч, аж до самого обрію. Зовсім розвид­нілося. Довкола — неозора одноманітна площина. Сонце сходило. Його промені потворно вималювали на стіні мою тінь…

Безглуздя, абсурд! Навіщо я викинув пістолета? Ви­кинув — то й нема. Зате маю чудову стіну! Я знайду її кінець. Вперед. Але йти важко, чорт забирай, наче до ніг пудові гирі поприв’язувані…

3

“…Все одно, що пробивати лобом стіну. Все одіто, що пробивати лобом стіну”,— вже котру годину лізуть у го­лову ці слова. А може, спробувати… Бо не видно цій клятій стіні кінця-краю. А це що за з’ява? Не бійся, тваринко! Я тобі нічого поганого не вдію. Куди ти ті­каєш? До нори? Зрозуміло: коли на поверхні небезпечно, то треба сховатися під землю… Ну, спасибі, байбаче, на­поумив мене. Годі вздовж стіни плентатися: спробую про­братися попід нею! Маю ножа, тож є чим копати.

Піщаний грунт піддавався легко, і незабаром під сті­ною вже була яма на половину мого зросту. Але диво: під землею стіни взагалі не було. Я продовжував копати з подвоєною енергією. Раптом ніж провалився кудись, і очі засліпило яскраве світло. Мружачись, я переповз на протилежний бік стіни.

Огледівся довкола. Виявляється, я опинився на чу­дернацькому перехресті: суперсучасна бетонна автостра­да пересікалася з бруківкою часів царя Гороха. Автостра­дою раз у раз проносилися розкішні різнобарвні ліму­зини, а на бруківці стояла охляла шкапина, запряжена у пошарпаний візок, у якому сидів такий само охлялий візник.