Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

Я прискорив кроки й майже вибіг на узбережжя сві­тлого струмка. І побачив її так несподівано близько, що затріпотіло серце і шалений вихор почуттів запаморочив голову. Фея зійшла з картини і прогулювалася у казковому кришталевому саду, співаючи чарівну пісню. Доля за короткий час подарувала мені дві зустрічі з живими картинами, створеними невідомим майстром: спочатку — побіжно — з однією, тепер — віч-на-віч — з другою.

Дівчина помітила мене і замовкла. Тінь настороже­ності застигла в глибині великих очей, і вони потемніша­ли, ніби ввібравши в себе небесний ультрамарин.

— Хто ти?

Від хвилювання мені відібрало мову, і я ледве спро­мігся на відповідь:

— Мандрівник.

— А я Ізольда, — просто сказала вона і зробила крок до мене, простягнувши руку. Очі її випромінювали теп­ло, і настороженість розтанула в них. Ізольда посміхну­лася, і на щоках з’явилися ямочки, які зробили її раптом такою рідною і близькою, що мені перехопило подих від гарячої хвилі ніжності й захоплення. Не пам’ятаючи се­бе, я рвонувся назустріч…

Не знаю, скільки тривала ця п’янка мить. Я потопав у сліпучій синяві її очей, переповнений радісним відчут­тям чогось надзвичайного, що повинно було статися. Та зненацька погляд Ізольди застигає, притягнутий чимось поза моєю спиною, очі сковує крижана пелена жаху, дов­гі пухнасті вії тріпочуть, мов крила метелика, тремтячі руки припадають до вуст, тамуючи крик…

Рвучко обертаюсь і на мить німію від подиву і без­силої люті. Карлик! Живий і неушкоджений! Не йму очам віри, але він стоїть у тому ж недоладному сірому балахоні, погойдуючись на коротких ніжках. Бридка по­смішка перекривила його жовтаве, зморшкувате, схоже на печене яблуко обличчя. І довгий чорний пістолет ди­виться мені просто в груди зяючим безжальним оком.

“Сон! — блискавкою пронизує свідомість рятівна дум­ка.— Злий, кошмарний сон!” Але ноги вже самі запружинили, миттєво відкидаючи тіло вбік від лінії прицілу. І одразу ж, випереджаючи постріл, враз стрибаю у про­тилежний бік, падаю, перекочуюся далі, а рука вже автоматично шукає під лівою пахвою зброю і — ну й ди­ва! — знаходить там люгер! Але дивуватися ніколи. Кар­лик стріляє. Куля обпікає мені руку біля ліктя. Я ви­стрелив у відповідь, але схибив. Пістолет ворога знову вивергає смертоносний свинець, і я продовжую перестріл­ку. Кулі впиваються у стовбури дерев, і ті озиваються болісним дзвоном.

Раптом поміж деревами, за спиною у карлика, з’я­вився чорний автомобіль зловісного вигляду. Прозвучала різка гортанна команда, і карлик відступив, все ще від­стрілюючись. Ось він порівнявся з розчиненим люком і зник у ньому. Машина рвонула з місця і, безшумно на­бравши швидкість, помчала геть.

Ховаю у кишеню розпечений люгер і лише тепер по­мічаю Ізольду. Вона сидить на траві, підібгавши коліна і спираючись на них підборіддям. Дівчина дивиться на мене з жахом і невимовною надією, і сльози котяться по її щоках.

— Усе добре, люба, — захриплим враз голосом заспо­коюю її, а руки мої ще дрібно тремтять, і неприємна хо­лодна млість клубочиться десь у грудях. Не знаю, хто з нас двох схвильований більше. Однак слова розради допомагають, і Ізольда довірливо пригортається до ме­не — ніжна і беззахисна, і це надає мені снаги, і я від­чуваю пестримний приплив якоїсь надприродної енергії та відваги.

— Я захищу тебе від усіх злих сил Всесвіту, — збу­джено шепочу їй, обнімаючи її за плечі. її трепетні долоні завмирають у моїх руках, і золотава голівка схиляється на моє плече…

Ми йдемо квітучим весняним лугом, і маківки привіт­но кивають нам, і шлях здається нескінченним і таким щасливим.

Сіра стіна готелю “Континенталь” повертає мене до жорстокої реальності — безжалісно й невідворотно. Квіти в’януть за напиши спинами, і все, що лишилося позаду, оповиває похмурий сірий туман: зворотного шляху не­має. Устелений квітами шлях скінчився, бо все має свій початок і кінець: радість і горе, любов і ненависть, і са­ме людське життя. Нескінченний тільки Всесвіт з безліч­чю світів — таких різних і таких схожих.

— Ти втомилася і хочеш їсти, — не запитую, а ско­ріше стверджую дійсний стан речей. Ізольда хитнула головою, з наївним захопленням мовчки вдивляючись у бетонне громаддя готелю. Ми підійшли до нього ближче. Звідси, з тильного боку, вій нагадував величезну похмуру скелю. Проте всередині — розкоші. Йдемо килимовими доріжками. Настінні світлові покажчики вказують доро­гу до ресторану. При вході нас зустрічає приємний, увесь ніби бездоганно випрасуваний і ошатний молодий чоло­вік. Він поглянув на Ізольду, і його обличчя витяглось у безглуздій посмішці.

— Чи можна у вас пообідати? — запитую підкреслено сухо, бо надмірна увага цього молодика до Ізольди викли­кає у мене і гордість, і ревнощі.

— Так-так, звичайно… — він збентежено ховає очі, на­магаючись не дивитися на мою супутницю.

Ми ввійшли до просторого залу. Приглушене жовтувато-лимонне світло. Величезні вікна наглухо зашторені золотистими шовковими завісами. На їхньому тлі біліють ряди столів і мармурових колон, які таємниче відбивають­ся у численних дзеркалах.

Нас оточують чепурні дівчата, одягнені в ресторанно-елегантну уніформу. Вони схиляються перед Ізольдою у глибоких реверансах. У очах відверте захоплення і вод­ночас прихована заздрість.

— Просимо, просимо! — щебечуть вони і ведуть нас до розкішно сервірованого столу посеред залу. Там уже чекає на нас опасистий метрдотель. Він вклоняється і солодко посміхається. Ізольда відповідає вдячною посміш­кою, наче все життя відвідувала найрозкішніші рестора­ни і загальну увагу до себе сприймає як належне. Мене це дратує, і я відчуваю себе у принизливій ролі статиста. Але не це головне. З’явилося передчуття небезпеки. Я відчував її усім тілом. Здається, чийсь важкий погляд вперся мені у спину, шукаючи точку прицілу… Ні! Я не збираюся бути статистом, а тим паче — живою мішенню.

— Нам не сюди, Ізольдо. Ми сядемо отам у куточку. Відчуваю на собі холодні ввічливо-зневажливі погляди.

Мене сприймають як невігласа, що порушив придворний етикет у присутності королеви. У погляді Ізольди — теж подив. Але, дякувати богу, немає зневаги.

— Тобі мало однієї перестрілки? — шепочу їй на ву­хо. Вона здригається і слухняно іде за мною. Слідом ру­шає метрдотель з приклеєною ввічливою посмішкою.

Я підсуваю стільця Ізольді і сідаю поряд — спиною до стіни. Так спокійніше. Але знову відчуваю, що хтось тримає мене на прицілі.

Метрдотель робить комусь знак рукою, і кольорові світлові хвилі линуть через зал у такт із музикою.

— Як красиво! — захоплено шепоче Ізольда.

Так, зручне місце, думаю я: увесь зал як на долоні, прострілюється наскрізь, і спина прикрита. Щоправда, освітлення слабеньке і метушня навколо… Але нічого, дам собі раду.

Офіціантки одна за одною підходять до нашого столу, розставляючи всіляке начиння, питво і наїдки.

Гостро відчуваю голод, але примушую себе їсти не по­спішаючи, час від часу оглядаюся навколо: треба пиль­нувати.

Ресторан щодалі більше наповнюється відвідувачами. Кожного, хто входить, потай обмацую поглядом, але ні­чого підозрілого не помічаю. Поступово, разом з відчут­тям ситості, приходить заспокоєність. Усе частіше дивлю­ся на Ізольду, пестячи поглядом її обличчя, потопаючи у синій безодні її очей. Розкошуємо, попиваючи з високих кришталевих фужерів терпкий золотавий трунок. І не можемо надивитися одне на одного.

— Розкажи про себе, — зненацька прохає Ізольда.

Напружую пам’ять — але даремно. Розпливчасті й не­тривкі образи клубочаться десь у глибинах свідомості. Безпорадно намагаюся відтворити своє минуле.

— Розумієш, маленька, я нічого не можу пригадати. Все, що було раніше, сховане за щільною, майже непро­никною завісою. Інколи мозок починає відтворювати якісь картини, немовби крізь сітку дощу або досвітню імлу. Здається, що завіса от-от розірветься. Але наступ­на ж мить знищує ці видіння, точніше, їхні тіні. І я знову нічого не пам’ятаю.

— Дивно, — відзивається Ізольда, — адже я теж не знаю свого минулого. І навіть видінь ніяких не бачу… Здається, що моя свідомість народилася за мить до того, як я побачила тебе. Я розумію, що не могла з’явитися на світ такою, як тепер, але… може, це сон?