Викрадення в Тютюрлістані

— Ой, я й забула, — раптом зривається Хитру-ся, — в мене ж у місті є подруга. Почекайте трошечки, — гукає вже здалеку, — я скоро повернусь!

І друзі чекають. Хіба ж вони можуть піти без неї? Мишібрат складаним ножиком вистругує Віо-лінці замашного меча. Півень, обхопивши голову крильми, згадує давні походи. Можна ж дістатися до кордону коротшим шляхом, навпростець, через болота Мочарника.

На мурах грають вечірню зорю. Сонце сипле жовтогарячими іскрами, горить на мідних сурмах. Надходить ніч. Що спіткає їх у нічній пітьмі? Хто їм загрожує? Які їх ждуть пригоди?

З кущів вибігає Хитруся, задихана, у зсунутому набік чепці, з заплаканими очима. Не чекаючи, поки друзі почнуть її розпитувати, підіймає вгору торбинку і здаля гукає:

— Не журіться, я добула трохи грошенят!

— Ура! — кричить королівна.

— Де ти їх узяла? — питає капрал Пипоть.

Але вона замість відповіді киває на селянську підводу, що їде дорогою:

— Сідаймо! Він нас трохи підвезе!

Дядько посадив їх на оберемок соломи, і віз заторохтів під гору поміж тополями, від яких лягали довгі голубі тіні. Верхівки дерев горіли проти згасаючого сонця, мов смолоскипи.

— Ну й часи теперка настали! — зітхнув селянин. — Чули про того, що сьогодні вішали? Кітчук звати, кажуть, з дітей знамениту ковбасу робив. Кат йому зашморг на шию, а той його — торох, зірвався з мотузки, шибеницю повалив, людей покулачив та й утік. Аж страшно так проти ночі їхати… В’йо, малі! — цмокнув на коненят.

— Прославився ти, Мишібрате, — штурхає його в бік півень. — Здійснилось твоє бажання — все місто про тебе говорить! От бачиш, правду казали про той колодязь.

— Відчепись! — сердиться кіт. — Цур їй, такій славі! Якби знав, що то такті диявольський колодязь, то був би обминав базар десятою дорогою! — бурчить він, розтираючи намуляну шию.

Коли в’їжджають у село, вже зовсім темно. Гавкають собаки, пахне димком і щойно спеченим хлібом. Господиня запрошує до хати. Ставить перед ними на чистому лляному рушнику миску молока. Півень розповідає про страшного розбійника й моргає до Мишібрата, а той кисло кривиться. Попоївши, друзі йдуть у стодолу на сіно. Кіт підходить до лисиці й шепоче:

— Хитрусю, ось тобі жменька крихот, ми самі понаїдалися, а про твоїх блошенят і забули.

— Не нагадуй мені про них, — зітхнувши, теж пошепки відказує Хитруся.

— Що ти з ними зробила? — зривається на ноги півень.

— У неї вже немає бліх! — гукає Віолінка, розгортаючи лисиччине хутро.

— Я їх продала, — зі слізьми признається Хитруся. — В самої серце крається… Але ж це заради вас, треба ж із чогось жити!

— Кому продала?

— Циганові, в цирк, у нього лишилось мало, і він дав оголошення… Вони самі згодились.

— Як ти могла?! Як ти могла?! — волає Мишібрат.

— Такі милі, такі гарнюні блошки, — плаче Віолінка.

Хитруся стає навколішки на соломі й, припавши головою до балки, заходиться плачем.

— Не нападайтесь так на мене, — шепоче, — я ж зробила це для вас.

І півень оцінює її самопожертву.

— Не плач! Настане час, і ми визволимо їх, не журись, ти справжня, вірна наша товаришка, — каже, гладячи їй кучерики й цілуючи мокру від сліз лапку.

Остання гонитва

Триденна подорож дуже втомила мандрівців. Вони дізналися, що й циган виїхав з міста, пустившись за ними в погоню. Про це їм сказав знайомий поштовий голуб, який літав на розвідку до кордону.

Капрал Пипоть безперестанку підганяв:

— Батьківщина в небезпеці, ми не повинні жаліти себе!

Однієї ночі, коли вони на часинку задрімали на узліссі, бо чвалали й поночі, по нерухомих лопухах ковзнуло жовте світло ліхтарів, — з брязком і скрипом, підскакуючи на вибоїнах, повз них прокотився цирковий фургон Мозоля.

Тоді вони зійшли з шляху і попростували стежками через мовчазні старі бори. Часом знову виходили на розпечені закрути шляху, де тепла, м’яка курява пудрила їхні стомлені писки.

Іноді зустрічали бідарів, старців — бабусь і дідусів, які проводили їх прямо туди, де на припічку стояла вечеря. З кожним ділили друзі свою скромну трапезу, через те й дуже охляли. Кіт давно не голився, а в півня штани протерлись на колінах, крізь дірки світило голе тіло. Хитрусина шубка зім’ялась, у неї набилося повно соломи та соснових голок — то були сліди останньої ночівлі. Свої черевички лисиця несла, перекинувши через плече.

Тільки королівна підросла, і щоки її пашіли рум’янцем над золотистою кучерявою борідкою. їй припали до смаку ці мандри, подобалося слухати розповіді супутників біля вогнища, вибирати білячі запаси і, ступаючи залитою сонцем стежкою, веселим криком будити задумані дерева. Вона спробувала була навчити луну розбійницьких пісень, але луна не мала до цього кебети: безглуздо погукуючи, повторювала тільки останні слова.

Часом хтось підвозив цю компанію або давав чогось на дорогу. Часом півень заробляв якусь копійчину, граючи на сурмі.

Якось по обіді оточили їх грізні розбійники.

То були їхні давні знайомі: Юлій Коркотяг, колишній поет, який повісив ліру на кілок, щоб узятися за вигідніше діло — облуплювати багатіїв, та його товариші. Гуляйнога радо привітав їх, стріляючи в повітря з пістолів. Розбійники почастували наших друзів обідом, а сам ватажок Кутик заприсягся, що знешкодить цигана.

— Ми його підстережемо, — пообіцяв він. — А щоб не проспати, я виставлю один вус упоперек шляху. Якщо й задрімаю, то зразу прокинусь, коли він зачепить вус дишлем.

І друзі помандрували далі.

Гуляйнога лежав під деревом і обмахував свій червоний носище капелюхом, відганяючи зграю метеликів. Кутик причаївся, мов той павук у павутинні, виставивши вус на дорогу.

Жертва Мишібрата

Було вже ген за полудень, коли півень оголосив привал. З самого ранку подорожні нічого не їли, ідучи через лісові хащі ледве помітною стежиною, що вела скорше до оселі вепрів чи оленів, аніж до містечка, де вони мали намір заночувати. Мишібрат застромив лапу в сакви, але витяг тільки жменьку крихот.

— Якраз для бліх, — мовив він і відразу прикусив язика, бо на саму згадку про своїх вихованок Хитруся заходилась плачем.

— Ви що, на ожині думаєте мене тримати?! — крикнула Віолінка, витираючи замащені соком губи.

— Наче лихий проти нас заповзявся, — бурмотів півень, розглядаючись по луках та перелісках. — Хоч би тобі яка хатина…

Помалу рушили далі, тіні їх висунулись наперед, нюшкуючи вечерю і спочинок.

— У мене вже немає ані гроша, — прошепотіла Хитруся, коли вони сходили піщаною дорогою на пагорок.

— Гірше те, що й продати нема чого. Набідуємось ми, як добрі люди не поможуть.

Узяли такий розгін —

зіб’єш ноги до колін, —

почала, відсапуючись, Віолінка — їй страшенно подобалися вірші Юлика Коркотяга.

Отоді-то буде жах —

далі йтимеш на руках! —

доказала Хитруся.

Всі засміялися. Ластівки черкали блакить гострими крильми, щебечучи, кружляли над головами в мандрівників.

— Дивіться, ластівки!

— Ну то й що?

— Де ластівки, там мають бути й оселі.

Друзі піддали ходу і, минувши величезне, сонно-лискуче поле люпину, спинились на узвишші. Перед ними текла в далечінь річечка, над нею схилилися крислаті верби. Дорога вела прямо до містка, перегородженого шлагбаумом у милі бузкові смужечки. Далі ясніли білі будиночки містечка, його вже оповила надвечірня тиша, тільки, мов срібне ковадлечко, бамкав у церкві маленький дзвін.

Затупотіли по містку. Королівна кинула в ліниву воду два камінці.

Одразу почали шукати заїзд. Прочинивши двері, почули веселе шкварчання сковорід.

Мишібрат потяг носом.

— Тут і заночуємо, попросимо вечерю, а вранці дамо драла, — прошепотів до півня.

Та не встигли вони покласти торби на лаву, як до них підбіг хазяїн і, підозріливо оглянувши їхню полатану одежу та закіптюжені писки, сердито крикнув:

— Хоч мій заїзд третього розряду, але для вас і це надто велика розкіш!

— Дозволь нам перепочити хвильку і дай щось перекусити, — попросила Хитруся.