Викрадення в Тютюрлістані

— Грошики на стіл, або геть звідси! — гримнув хазяїн, загородивши двері гладким черевом. — А коли для вас тут дорого, то махайте до заїзду «Під сотнею блощиць», але попереджаю: там їх куди більше.

— Ну і що ж тепер робити? — зажурився капрал Пипоть.

— Так хочеться їсти і спати, — якось тихо й сумно поскаржилась Віолінка.

Повз них саме проходив якийсь дідок. Блакитні окуляри в нього були зсунуті на лоба, а в широко розплющених очах відбивалось ясне, вже зблідле небо.

— Чи не міг би я стати вам у пригоді? — спитав він.

То був місцевий настроювач фортепіано і соборний органіст пан Тимпан Гримучий. Він почав порпатися в кишенях і викладати своє добро: табакерку, де лежала лялечка метелика, дві не першої свіжості носові хустинки в горошок, грудку цукру, яку хутенько накрив долонею, пояснивши, що це для канарки, три в’язки ключів, камертон, зламане долото й пірце для змазування органних труб.

У міру того, як ця купа росла, пан Тимпан усе тоншав і вже сам скидався на велику ноту, що втекла з партитури, тільки з довгим сивим волоссям, яке спадало на хрусткий гутаперчевий комірець.

— Марні надії, а я так хотів з вами поділитися.

Аж ось він натрапив на дірку в кишені. Обмацавши пальцем усі її ходи й виявивши, що вона сполучається з штаньми, пан Тимпан скинув черевик та зацеровану шкарпетку й переможно витяг з неї стертого мідяка.

— Оце й усе, — засмутився дідок. Вручив монету півневі, а чистішу хустку — Хитрусі. — Більш у мене нічого нема. — Він похмуро насупився й заклав руки за спину, збираючись іти.

— Дорогий маестро Тимпане… — притримав його Мишібрат.

— Ласкавий пане Гримучий, — ухопив його за полу півень, — чи не знайдеться у вас якої роботи? Дров нарубати, води принести…

Тимпан замислився, блукаючи поглядом по небу. Раптом його окуляри зіскочили з лоба й осідлали носа, вертаючи маестро на землю.

— А може, у вас є що продати? Живе тут один лахмітник, отам, — показав рукою, — де ножиці брязкають на вітрі. Бачите оту кравецьку вивіску? — Він запхав у кишеню хустку й ключі. Торкнув пучкою лялечку в табакерці. Вона двічі хитнула черевцем. — Лякай мене, лякай, — усміхнувся старий, опускаючи покришку. — Ну, далі вже ви самі подбайте про себе, — сказав він, прислухаючись до цвірінчання горобців, що влаштували нараду в дикому винограді на сліпій стіні будиночка.

— Що ж, ходімо, спробуємо щось продати…

Мандрівники потягли до кравецької майстерні, де на вечірньому вітрі крутилися ножиці, схожі на роззявлений дзьоб хижого птаха.

Двері нечутно розчинились, і з них вийшов лисий чоловік з гострою чорною борідкою. Він був у жилетці, з цератяиим сантиметром на шиї. Усміхнувся до подорожніх криво, одним кутиком уст, бо в другому затис кілька шпильок. Потертий сантиметр зсунувся з шиї і, обвившись навколо руки, сичав під вітром.

— Я Лаокоон Фуляр, незвичайний кравець. Незвичайний, — повторив із притиском, а сантиметр зашарудів, сповз на землю й заходився вправно обмірювати зморені постаті мандрівників.

— Може, купите куртку, пане майстре? —спитав півень, підштовхуючи Мишібрата, щоб той заступив надвечірнє сонце, яке просвічувало крізь протерті рукава. — Зовсім як нова… — вихваляв він, швидко крутячи нею на всі боки.

— Це не для мене, — похитав головою кравець, — але я охоче куплю дещо в нього. — І показав на Мишібрата.

— Костюм, черевики? — здивовано спитав кіт, дивлячись, як сантиметр повзає навколо нього, пильно знімаючи мірку.

— Тінь куплю, — процідив кравець, криво всміхаючись. — Добре заплачу!

— А нащо тобі моя тінь?

— Я ж казав вам, що я незвичайний кравець. Коли хтось розбагатіє і розтовстіє… уявіть собі лишень: багач з отакенним черевом, а тінь у нього ще з худих часів, тонка й мізерна, — це ж просто сором! То я скуповую тіні в таких, як ви, латаю, доточую, зшиваю. Бо ви без них обійдетесь, а люди маєтні, вельможні повинні мати гідні себе тіні. І таки мають завдяки моїй чародійній кравецькій майстерності.

— Не продавай, — попросила Віолінка, а її власна тінь зіщулилася біля ніг.

— Візьми мою, — запропонував півень, — стійка, солдатська тінь.

— Твоя вже надто стара, а в лисички витерта на боках, куплю тільки твою, парубче-котику! Ну, згода? Золотий дам!

Затремтів Мишібрат. Товариші дивилися на нього запитливо й стривожено.

— Ні, Мишібрате, — зашепотіла Хитруся, — вона була з тобою зроду, мандрувала з нами невідступно, не віддавай її. Краще голодувати й ночувати просто неба.

— Сьогодні витримаєте, а завтра? — засміявся кравець. — Затягаючи пасок, не додаси приятелям сили. Дивись, які вони змучені й кволі. А дорога перед вами далека.

— Нічого нам не треба! — вигукнули ті в один голос. — Не вір йому! Ми ще й не таке витримаємо, думай тільки про себе, Мишібрате!

І навіть спробували усміхнутись, але надто вже силувані були ті усмішки. Глянув Мишібрат на худу мордочку лисиці, на запалі груди півня, і в нього стислося серце.

— Бери! — крикнув він, одвертаючись.

Майстер Лаокоон Фуляр опустився на коліна, розгладив тінь долонею, прикріпив кількома шпильками й свиснув. Сантиметр поповз угору, обвиваючись навколо його стегна, потім з полегшеним шурхотом почав змотуватися і зник у господаря в кишені. Тоді зашумів вітер, ножиці зіскочили на землю і, захланно скрегочучи, почали обрізувати тінь біля самих ніг Мишібрата. Відтак забряжчали і, клацаючи, знову зависли над вивіскою.

— Добре, що ти згодився, о цій порі тіні найдовші, перед заходом сонця вони звичайно ростуть, виходячи назустріч нічній темряві. — Кравець упхнув котові в лапку дукат і зі згортком, тоншим від чорного шовку, зник у темній глибині крамниці.

— Я найжалюгідніше створіння в світі, — шепотів славний котисько, — навіть власної тіні не маю. Ну та це дрібниця, зате у вас буде добра вечеря й зручна постіль.

— Друже, товаришу вірний, хіба ж ми варті такої жертви? — розчулено белькотіли всі троє, обіймаючи й цілуючи його.

Коли сходили на ганок заїзду, сонце, хоч і було навзаході, світило ще яскраво. Віолінка уважно оглянула Мишібрата.

— Дивіться! — скрикнула вона, плещучи в долоні. — Дивіться, оце-то чудасія!

І справді, біля їхніх довгих, схудлих тіней напроти Мишібрата від криво обрізаного клаптика на білу стіну падала чітка тінь миші. Як на глум, подумайте лишень — мишача тінь у кота!

Увечері, коли лягали в пухові постелі, а півень ще човгав пантофлями й співав колискову своєму синочкові, замкненому в яйці, нікому з них і на думку не спадало, що то остання ніч, яку їм випало бути разом. Довго друзі гомоніли й тішилися, що до Блаблації вже недалеко. Скупиці, потім навпростець через Стогайські бори, а там уже до кордону — один крок.

Циганова хитрість

Рано-вранці бадьоро рушили далі. На решту грошей накупили припасів, яких мало вистачити аж до корчми пана Сніданнячка. Там вирішили відпочити й почекати, поки з’явиться король Цинамон з військом.

Але вже у Скупицях обступив їх гурт урвиголів.

Чудасія!

Сміхота!

Тінь від миші —

у кота! —

горлали вони, дражнячи Мишібрата, й бігли за мандрівниками набридливою галасливою зграєю. — А тпрусь! Камінням його! По ходулях!

І засвистіло каміння.

Віолінка так огріла найближчого бельбаса дрючком по вусі, що той аж присів. Проте решта не злякалась. Коли півень гримнув на них сердито, зчинився ще більший гвалт, позбігались дорослі.

— Я їх пізнав! — зарепетував Скупендрій Центусик, знявши замок з рота. — Це дружки тих негідників, які щороку нас обкрадають!

— На гілляку їх! — заревла юрба.

Побачивши, що староста вже розмахує мотузкою з зашморгом, Мишібрат кинувся навтікача, решта — і собі. Гналися за ними довго, вимахуючи дрючками. Тільки в лісовій гущавині втікачі стишили ходу і втерли зрошені потом писки.

— Я б цим гольтіпакам дав перцю, якби не боявся за Віолінку, — сапав Мишібрат.

— А ти не бійся, я б і сама їм боки так полатала, що пам’ятали б до нових віників, — нахвалялась Віолінка.